Казки - Марко Вовчок

Жи­ли во­ни, жи­ли, по­ки до­жили до то­го ча­су, що удо­ва за­не­ду­жа­ла й зва­лилася.

Отоді ж бо при­го­донька ста­ла­ся: і ро­би­ти тре­ба, і незду­жую не мож­на са­му по­ки­ну­ти. То­ді ж бо Га­ля по­ка­за­ла, що за пруд­кі в неї ні­жеч­ки. Во­на най­ма­ла­ся за най­ма­лі­шу пла­ту з та­кою умо­вою, щоб од­ві­ду­ва­ти нез­ду­жую ма­тір, та три­­чі або й більш на день при­бі­га­ла до хат­ки й повертала­ся ­знов у міс­то. Та що да­лі, то удо­ва ро­би­ла­ся кво­лій, сла­бій, і Га­ля вже не від­хо­ди­ла від неї.

Нездужа ле­жа­ла ти­хенько, без­мов­ненько, усе сли­ве зату­ливши ві­чі, і по­хо­ди­ло, на­че во­на од­по­чи­ва­ла по тяж­кій тя­ж­кій уто­мі й пра­ці.

Одного ра­зу во­на пи­тає:

- Галю! Що тсе - чи Дніп­ро шу­мить?

- Ні, ма­мо, Дніп­ро не шу­мить: зи­ма - Дніп­ро під льодом.

- Галю, де­ре­ва ше­лес­тять?

- Ні, ма­мо, зи­ма - де­ре­ва в інеї.

А то­ді са­ме зи­ма бу­ла, бі­ла, лю­та, кріп­ка зи­ма.

Довгенько ле­жа­ла нез­ду­жа, не від­ми­ка­ючи очей й не мов­ля­чи сло­ва, та усе бі­лі­ла, та усе сла­бі­ла. І лед­ве чут­но знов пос­пи­та­ла:

- Галю, Дніп­ро ж бо не шу­мить - я не чую… шу­мить чи ні?

- Ні, ма­мо.

- Так це де­ре­ва ше­лес­тять?

- Ні, ма­мо.

Удова під­нес­ла­ся, на­че в си­лу ввіб­ра­ла­ся.

- Галю, я чую, я чую! Від­чи­няй ху­тенько две­рі! Стрі­чай ху­т­ко! Ось во­ни! - та й ра­зом, стра­тив­ши ос­тан­ню міць, упа­ла удо­ва й очі за­ту­ли­ла. При­па­да­ла до неї Га­ля й кли­ка­ла, та во­на не відк­лик­ну­ла­ся й очі її вже на­ві­ки скле­пи­ли­ся.

Добрі лю­ди якось до­по­мог­ли Га­лі по­хо­ва­ти ма­тір, і ста­ла Га­ля жи­ти са­ма од­на, са­мот­ненька у своїй хат­ці на зе­ле­ній лу­ці.

IV

Прожила Га­ля та­кеньки ці­лу зи­му хо­лод­ную, си­дя­чи ве­чорами під ско­ся­ним ві­ко­неч­ком, див­ля­чись на лу­ку у сні­го­вій пе­ле­ні, бі­лій та гла­денькій, без шля­хів, без слі­дів ок­ру­ги, ок­рім тієї стеж­ки, що по­по­хо­ди­ла са­ма Га­ля, хо­дя­чи на ро­бо­ту.

Часом Га­ля зас­пі­ває пі­сеньку яку-не­будь, що пе­рей­ня­ла, роб­ля­чи з ін­ши­ми ве­се­ли­ми дів­ча­та­ми вку­пі. Зас­пі­ває Га­ля пі­сеньку й дов­генько спі­ває, під­пер­ши втом­ле­ною ручень­кою свою са­мот­неньку го­лі­воньку.

Ча­сом їй зда­ва­ло­ся, що от хтось за­зир­нув у її ві­кон­це, от-от хтось про­біг ми­мо, от-от хтось стук­нув,- се або мі­сяць ви­ри­на з обо­ло­ка, або ві­ль­ний ві­тер про­не­сеться лу­кою, або мо­роз уда­рить. І Га­ля по­ча­ла до­жи­да­ти са­мот­ні­ми ве­чо­ра­ми, ко­ли мі­сяць за­зи­р­не у ві­кон­це, ві­тер про­бі­жить ми­мо хат­ки або мо­роз по­стукає, і звик­ла до­жи­да­ти сеє й прий­ма­ти, на­че гос­тей до­рогих та лю­бих.

І та­кеньки про­ми­ну­ла уся зи­ма, а за зи­мою вес­на прий­шла теп­лая, сві­жая, кві­ту­ща… Лу­ка за­зе­ле­ні­ла, гру­ша з зло­м­ле­ною вер­хо­ви­ною бі­ля хат­ки вбра­ла­ся у лист­ву й по­чала ти­хенько ше­лес­ті­ти ран­ка­ми, як ран­ко­вий віт­рець по­ві­вав, і за­шу­мів гай по го­рах ок­ру­ги, і за­си­нівсь, і розли­всь Дніп­ро й да­ле­ко за­то­чивсь у лу­ку роз­лив­ним за­то­ком, і на­ле­ті­ли пта­хи з теп­лих країн, зас­пі­ва­ли й за­ще­бе­та­ли.

Одного ве­чо­ра ве­сіннього си­ді­ла со­бі Га­ля ко­ло віконеч­ка­ у своїй хат­ці й спі­ва­ла. Во­на бу­ла ра­денька, що вес­на на­стала теп­ла з квіт­ка­ми та з па­ху­чи­ми зіл­ля­ми, і для то­го во­на го­лос­ніш і ве­се­ліш то­го ве­чо­ра спі­ва­ла. Ко­ли ра­зом щось ми­го­ну­ло про­ти ві­кон­ця; Га­ля гля­ну­ла на не­бо - на не­бі мрі­ли зо­рі лед­венько,- знов щось ми­го­ну­ло та й заступи­ло­ вже ві­кон­це. Га­ля по­ба­чи­ла чо­ло­ві­ка, стре­пе­ну­ла­ся, зля­калася і ди­ви­ла­ся на йо­го ці­ли­ми очи­ма.

Проти неї сто­яв мо­ло­дий і хо­ро­ший ко­зак. Сто­яв і пи­тав:

- Дівчино, чи тією до­ріж­кою у міс­то зій­ти?

- Тією са­мою,- одка­за­ла Га­ля йо­му.

- І доб­ре! - про­мо­вив ко­зак.

Так хоч бу­ло «доб­ре», од­нак же він ще сто­яв під Га­ли­ним ві­ко­неч­ком і то на неї за­див­лявсь, то знов у ха­тин­ку зази­рав. Га­лин пе­ре­ляк ми­нув, та сер­денько би­ло­ся від ди­ву та від нес­по­ді­ва­но­го, не­га­да­но­го то­го…

- І я прос­то-та­ки цією стеж­кою пот­рап­лю до міс­та? - спи­тав знов ко­зак, пос­то­яв­ши.

- Просто втра­пи­те.

Розпитавсь ко­зак і про те, що прос­то втра­пить у міс­то, а все ще йо­го но­ги не нес­ли від Га­ли­но­го ві­кон­ця.

- Чи не бу­де ва­ша лас­ка да­ти ме­ні во­дич­ки іс­пи­ти? - по­прохав ко­зак.

- Зараз,- од­ка­зує Га­ля й за­раз да­ла йо­му во­дич­ки у віко­не­чко.

Козак іс­пив во­дич­ки.

- Спасибі, дів­чи­но,- ка­же,- яка во­да слав­на! Це з Дніпра бе­ре­те?

- Ні, з кри­ни­ці.

- А де ж тут у вас кри­ни­ця?

І ко­зак по­чав ог­ля­да­ти­ся та ози­ра­ти­ся у ве­чір­ній млі та ви­шу­ку­ва­ти кри­ни­цю.

- Далеко, на лу­ці, он там під го­рою геть,- по­ка­зу­ва­ла йо­му Га­ля.

- Чудова в вас лу­ка цяя: і Дніп­ро шу­мить, і де­ре­ва ок­ру­ги, і го­ри - сві­жо, бла­го­дат­но! Хо­ро­ше, ма­буть, вам тут жи­ти?

Галі й са­мій ра­зом чо­гось зда­ло­ся, що тут і уп­рав­ду жит­тя та­ке, що й не при­рів­ня­ти йо­го до ін­шо­го, й Га­ля одказа­ла­ ко­за­ко­ві.

- О, жи­ти тут слав­но!

- А до міс­та чи ви час­тенько хо­ди­те? - спи­тав ко­зак.

- Щодня ход­жу.

- Щодня? На ро­бо­ту, чи що?

- Еге, на по­ден­щи­ну.

- Що ж, ро­бо­ти маєте дос­хо­чу, ма­буть? Доб­ра ро­бо­та?

І Га­лі знов зда­ло­ся, що й справ­ді ро­бо­та доб­ра, й Га­ля од­казала ко­за­ко­ві:

- О, доб­ра ро­бо­та!

- А чи рід у вас є в міс­ті? - пи­тавсь ко­зак-лю­боз­най­ка.

- Ні, в ме­не ні­ко­го не­ма в міс­ті. В ме­не жод­ної ро­ди­ни не­ма. Я си­ро­та.

- І са­мі жи­ве­те ту­тоньки?

- Сама жи­ву.

Здається, так уже тро­шеч­ки во­ни роз­мов­ля­ли, і тро­хи 'дно 'дно­му ска­за­но, а ба­га­то ча­су впли­ло. Зо­рі легш та легш усе мрі­ли, на­че вхо­ди­ли усе дальш у синє не­бо; ста­ло сві­жі­ти, з Дніп­ра по­тяг­нув віт­рець і з то­го бе­ре­га пе­ре­ніс па­хо­щі там кві­ту­щих то­поль. Не ко­зак і не Га­ля схаменули­ся,­ що вже близько сві­тан­ня, а над­дніп­ровська чай­ка почу­ла й про­нес­ла­ся з ки­ги­ком по­над Дніп­ром.

- Прощавайте! - про­мо­вив ко­зак.

- Прощавайте! - про­мо­ви­ла Га­ля.

І пі­шов ко­зак шля­хом у міс­то.

А Га­ля, про­вів­ши ко­за­ка очи­ма, ще дов­генько про­во­ди­ла йо­го мис­лонька­ми, по­ки аж за­бу­ла­ся ко­ро­теньким сном до ран­ку, тут-та­ки ко­ло ві­ко­неч­ка, схи­лив­шись го­лів­кою на скла­де­ні ру­че­ня­та.

Як во­на про­ки­ну­ла­ся, про­ме­нис­тий со­няч­ний про­мінь за­дав їй сві­том у ві­чі нес­по­ді­ва­но - во­на прос­па­ла ран­ко­ву зо­рю - от то­бі маєш! І Га­ля зас­мі­яла­ся не­бу­ва­ло­му випадк­у, й по­ча­ла пос­пі­ша­ти­ся на ро­бо­ту і, вми­ва­ючись,