Казки - Марко Вовчок

Швиденько йшла Га­ля на ро­бо­ту, а ще швид­ше би­ло­ся се­р­деч­ко, а ще швид­ше ви­ро­юва­ли­ся мис­лоньки… Уяв­ля­всь їй са­мот­ній ве­сін­ній ве­чір ко­ло ві­ко­неч­ка, своя са­мот­ня пі­сенька, ве­сін­ня теп­ли­ня й мла, й сві­жість, і зо­рі мрі­ють… й ра­зом зас­туп­ле­ний світ у ві­кон­ці, і мо­ло­дий ко­зак… так ра­зом-ра­зом… та­кеньки нес­по­ді­ва­но!

Того дня Га­лі ви­лу­чи­ло­ся ро­би­ти на го­ро­ді вку­пі з дру­гою мо­ло­ди­цею, що во­на з нею й перш ча­сом уку­пі ро­би­ла та ба­ла­ка­ла про людську бі­доньку та на­пас­тоньку, ту­гу ро­з­ді­ля­ла, ли­шенько ті­ши­ла.

- Хоч ляж та й вми­рай! - ка­же ця мо­ло­ди­ця, як во­ни узя­лися по­ло­ти.

- О, що це ви го­во­ри­те, лю­боч­ко! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Що ж я го­во­рю! Що є, те й го­во­рю!

І справ­ді, ця мо­ло­ди­ця не ма­ла вже ряс­ту топ­та­ти - су­ха, блі­да, змож­де­на.

- Ні, ні! - ка­же Га­ля,- ви не го­рюй­те! Як зна­ти, що вилу­чи­ться? Що бу­де, ви­па­де упе­ред!

- Що ж бу­де? Ви­па­де? - пе­ре­хо­пи­ла мо­ло­ди­ця.- Ні­чо­го, ок­рім бі­ди та ли­ха!

- Ой, ні-ні! - пок­рик­ну­ла Га­ля,- усе мо­же бу­ти… усе! Не до­жи­даєш зов­сім, не чаєш, не сниш і ра­зом несподіва­но-нечаянно…

І Га­ля по­ки­ну­ла по­ло­ти й ог­ля­ну­ла­ся ок­ру­ги, на­че от стрі­ти го­то­венька щось нес­по­ді­ва­не.

- Еге, бу­де то­бі: ли­хо та ще з лиш­ком! - про­мо­ви­ла моло­диця.

- Чого-чого не бу­ва! - за­ще­бе­та­ла зно­ву Га­ля.- Усе вилу­чається! Усе мо­же бу­ти!

І Га­ля по­ди­ви­ла­ся з ус­мі­хом на со­неч­ко, що гра­ло­ся по­над нею, на­че ду­ма­ючи: «Ско­тись ти за­раз на зем­лю, яс­неє со­неч­ко, так я не ди­ви­ти­му те­пер­ки,- на­віть ру­ченьки під­ставлю, не бо­юся!»

А мо­ло­ди­ця про­мо­ви­ла:

- Годі то­бі, дів­чи­но! Ти роз­ка­жеш та­ко­го, що на вер­бі гру­ші, а на сос­ні яб­лу­ка рос­туть!

І вве­че­рі до­ма, си­дя­чи ко­ло сво­го ві­ко­неч­ка, Га­ля ду­ма­ла про те, що все мо­же бу­ти й ви­лу­чи­ти­ся, що усього тре­ба до­жи­да­ти нес­по­ді­ва­но­го та не­га­да­но­го, і всмі­ха­ла­ся, і, зда­ється, од­важ­но та ве­се­ленько до­жи­да­ла усього то­го; та як уяви­ла­ся ви­со­ка пос­тать по до­ро­зі до хат­ки, Га­лю пой­няло га­ря­чим на­че жа­ром і зим­ним хо­ло­дом. І що ближ­че під­хо­ди­ла ви­со­ка пос­тать, то жар га­ря­чий її по­ні­мав, а хо­лод зим­ніш. І як учо­раш­ній ко­зак став ко­ло ві­ко­неч­ка й ска­зав їй «доб­рий ве­чір», Га­ля на од­віт йо­му лед­ве вимови­ла­ сво­го «доб­ро­го ве­чо­ра».

На цей раз ко­зак не пи­тавсь до­ро­ги, а пі­дій­шов як знако­мий, гу­ля­ючи, і по­вів роз­мо­ву про те, що теє за міс­то Київ - крас­не та ве­ли­ке, й опо­віс­тив про те, що він не­дав­ненько ще сю­ди приїхав з то­ва­ри­ша­ми на ди­ва уся­кі по­ди­ви­ти­ся, роз­ва­жи­ти­ся і що ду­же ра­денький з то­го, що приїхав… І справ­ді вба­ча­ло­ся, що ко­зак ра­денький. І Га­ля ра­денька.

Потому він спо­віс­тив, як приб­лу­дивсь до зе­ле­ної лу­ки упер­ше. То­ва­риш, бач­те, поз­на­чив йо­му під міс­том, де зо­бачитись, та він, то­ва­ри­ша шу­ка­ючи, не знай­шов - заг­ле­дів лу­ку, Дніп­ро,- схо­ті­ло­ся йо­му по­над Дніп­ром лу­кою прой­тися, він і пі­шов,- і ба­чить - хат­ка, і по­ду­мав: чия се хат­ка тут стоїть? І по­чув Га­ли­ну піс­ню,- слу­хав-слу­хав та й підій­шов під ві­ко­неч­ко…

І хоч ко­зак не до­дав, що він ра­денький, що пі­дій­шов до ві­ко­неч­ка, тільки сеє і без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. І Га­ля ра­денька.

Потому він опо­віс­тив, що він теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що він ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут він спи­тав, як зо­вуть дів­чи­ну, і дівчи­на йо­му ка­же «Га­лею»), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там дві церк­ви в них, ха­ти усе слав­нії, усп­ліш упос­піль са­ди; се­ло на го­рі, а по­під го­рою той са­мий Дніп­ро шу­мить, що й по­під Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шії, дів­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й піз­ненько во­ни розсталис­я. І Га­ля не зас­ну­ла цієї но­чі, а про­си­ді­ла до ран­ку під ві­конечком, і так їй іст­ненько, на­че у сні сни­ло­ся ве­ли­ке бі­леє се­ло на го­рі, у зе­ле­них са­дах, дві церк­ви ви­со­кі з золотим­и хрес­та­ми, си­ній Дніп­ро по­під го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на ні­ко­ли ще не стрі­ча­ла; дів­ча­та та­кі че­пур­нії та лю­бії, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. І на­че ве­сін­ній, ти­хий, па­ху­чий ве­чір і да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му,- хоч жи­ве,- і ні­чо­го не чут­но бу­ло ні­де­ні­де, ок­рім що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, і в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до сві­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ко від церк­ви, з ві­ко­не­чок вид­ко Дніп­ро і да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий і має він теж па­сі­ку…

І діз­на­ла Га­ля теж уся­кі різ­ні й мно­гі три­во­ги та ра­до­щі, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­ві­до­мі­сінькі їй до то­го ча­су. З тієї го­ди­ни, як во­на нес­по­ді­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смі­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­ді­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­ді­ла бі­ля ві­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­ді­ти спокій­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­і дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­ці, зри­ва­ла кві­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла їх па­хо­щі, на­че лі­карст­веч­ко від не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бік, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му міс­ці, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зі.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти і зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­ці ко­ло хат­ки, і за­раз він до неї про­мов­ля:

- Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збі­лі­ла, спах­ну­ла й знов змерт­ві­ла і ні­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

- Галю, будь ме­ні жін­кою та поїдьмо ізо мною,- ка­же ко­зак.

І то­ді Га­ля ні­чо­го не при­мог­ла йо­му про­мо­ви­ти.

Та зго­дом за­те ж як во­на ще­бе­та­ла, пла­ка­ла й смі­яла­ся, чер­воніла й блід­ні­ла від сво­го щас­тяч­ка.

І у пер­шу-та­ки не­ді­лю піс­ля цього ве­чо­ра Га­ля у сві­жо­му він­ку, ру­ка із ру­кою з ко­за­ком На­ра­дою, піш­ла до церк­ви ра­но-ра­не­сенько, без дру­жок і без сва­тів, без ро­ду й без дру­­зів, уд­вох са­мі, і по­він­ча­ли­ся со­бі лю­бенько.

І то­го ве­чо­ра та­ки не­дільно­го з Києва виїхав слав­ний но­вий віз, зап­ря­же­ний дво­ма