Казки - Марко Вовчок

Веде Ос­тап військо день - сте­пом зе­ле­ним та безк­раїм; сте­по­ва тра­ва ко­ли­сається, сте­пові пташ­ки ще­бе­чуть: ще­бет­не пташ­ка раз чи дру­гий го­лос­ненько - та й на­че сте­ря­є­ться го­ло­сок у то­му сте­по­во­му роз­ло­го­му роз­доллі: вже знов дру­гий го­ло­сок ще­бет­нув, і той так са­мо сте­рявсь, і нез­чис­лен­но тих го­лосків вчується й про­па­де, вчується й про­па­де… Пер­шо­го дня нічо­го не пе­рестріло­ся війську ко­зацько­му, і спокійний був відпо­чи­нок уночі на сте­пу.

Другий день теж усе ти­хо і спокійно, й усе сте­пом ру­ша­ли, аж до ве­чо­ра. От­же й вечір.

Тоді са­ме вес­на па­ну­ва­ла, і та­кий то був вечір сильне ро­же­вий, що аж усі ко­за­ки, мо­лоді й старі, при­том­лені дов­гим по­хо­дом, по­ро­жевіли, як зо­ря­ни­ця: мо­ло­денькі, як зо­ря­ни­ця ран­ко­ва світо­ва, а старі - як тая пізняя вечірняя; і вже со­неч­ко за­хо­ва­ло­ся, а мгла у сте­пу не темніла, тільки ро­жевіла та ро­жевіла, аж зорі, ви­си­пав­ши­ся на чистім небі про­зорім, по­ка­зу­ва­ли­ся тоді на­че з се­реб­ра про­ме­нис­то­го. Ста­ло військо од­по­чи­ва­ти і та­кеньки ти­хо зро­би­ло­ся, як військо­ва хо­да ста­ла і військо­вий рух зщух­нув, що, мо­же, ко­жен ко­зак по­мис­лив, що се за вечір ти­хий, хоч ніхто не ка­зав - усі сли­ве люльки за­па­ли­ли; дех­то при­див­лявсь вда­ли­ну, як ота­ман, дех­то ще ко­ло ко­ня сво­го по­равсь, не­по­да­леч­ко десь у сте­пу, де коні пас­ли­ся…

Коли ж про­чув­ся Ос­тапів го­лос, й усі ко­зацькії го­ло­ви піднес­ли­ся, усі ко­за­ки нас­то­ро­жи­ли­ся.

- Панове-молодці! - про­мов­ля Ос­тап,- щось від схо­ду на­че хма­ра нас­ту­пає?

Усі очі ко­зацькії вже у той бік вдив­ля­ли­ся. Справді, на­че хма­ри­ло звідтіль.

- Се тур­чин, ота­ма­не! - ка­же ста­рий ко­зак,- і йде сво­го ко­ня з по­па­са бра­ти.- Оце, як ча­сом, вба­ча­ючи ота­ру овець, ка­жуть: се нашії вівці, та й ідуть по шап­ку та по батіг за­га­ня­ти. А мо­лоді од­но­го чер­ку опи­ни­ли­ся на ко­нях; вже вій­сь­ко зрівня­ло­ся, ста­ло, пол­ков­ни­ки роз­каз свій да­ва­ли, ота­ман упе­ред війська виїхав, став.

Турчин ближ­че наб­ли­жавсь і вже добрі очі, то й розг­леділи б у ро­жевій мглі, при тих срібрис­тих пло­ме­нис­тих зо­рях, чал­ми ту­рецькі, і ко­рог­ви, і міся­цеві ріжки на ко­рог­вах; і ко­заків вгле­де­но, оце вик­лик, ви­гук роз­ко­тив­ся, і по­летів тур­чин лег­ки­ми кіньми на ко­заків - не­мов са­ра­на на квіти пишнії… Ко­за­ки теж пус­ти­ли ко­ней, і по­ча­ло­ся… Інший б’ється й ру­бається не відсту­па­ючи, як мур, по­ки або впа­де, або чис­то ко­ло се­бе ви­ру­бає й дви­не далі; інший не­мов птах: і од­ле­тить і на­ле­тить знов, і знов од­ле­тить і на­ле­тить, і знов, і знов ру­ба­ючи; інший заг­навсь аж у ши­ри­ну вра­жу; де­які коні самі вже ска­чуть сте­пом… Б’ються, та б’ються, та б’ються, та все з гіршим опа­лом, на­чеб­то жи­во­го жит­тя у війську прибільша­ло­ся, а не вмен­ша­ло…

Торік приїздив ваш братік з війська та роз­ка­зу­вав, як він був у ба­талії, що у йо­го са­мо­го-самісінько­го тільки й ціля­но, у йо­го усі кулі летіли, й усі гар­ма­ти па­ли­ли, й усі руш­ниці стріля­ли, і не міг він умом знес­ти, яким ди­вом-див­ним він жи­вий та цілий вис­ко­чив… От­же, мо­же, то­го ве­чо­ра у сте­пу й ко­зацька ба­талія тро­хи не та­ка страш­на бу­ла, як братіко­ва… По­ляг­ло тоді го­ло­ва­ми уся­кої віри - й ту­рецької, і ко­зацької; ста­ро­го й мо­ло­до­го віку поз­га­са­ло, на­че свічок, хут­ко й лег­ко по­зад­му­ха­них…

Б’ється Ос­тап і ру­бається, аж пра­ви­ця ко­зацька зомліває, од­бив­ся да­ле­ко від своїх,- ок­ру­ги усе чал­ми; от ко­ня під ним во­ро­но­го вби­ли - б’ється Ос­тап і ру­бається, ще ско­чив­ши на зем­лю. Як кру­ки, на­летіли на йо­го тур­ки з муш­ке­та­ми, з шаб­лю­ка­ми; як го­рох з мішка сип­леться, так по­си­па­ли­ся на ко­за­ка до­бит­ки смертні; оруж­жя ко­зацьке по­щер­би­ло­ся руб­ля­чи - от­же й задз­веніло вос­татнє й роз­па­ло­ся, як пе­ре­горіло; от ко­зак з своїми тільки ру­ченька­ми зос­тав­ся - от­же, йо­го схо­пи­ли, от кріпко та міцно він скру­че­ний, зв’яза­ний - от він на коні пе­ре­ки­ну­тий че­рез сідельце, і помк­нув йо­го бо­ро­да­тий тур­чин сте­пом. Усе зник­ло з очей, нічо­го не чут­но ста­ло. У тем­норо­жевій мглі, при зо­рях среб­рис­тих, ба­чив Ос­тап тільки об­лич­чя бо­ро­да­те з ду­жи­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма, а чув тільки як бист­рий кінь ко­пи­том землі до­тор­кавсь, не­су­чись сте­пом…

Далі вже Ос­тап нічо­го доб­ре, істно не пам’ятав, а па­м’я­тав, що, то як у сні, у дремлі - от ніби кінь десь зу­пи­нивсь; от ніби йо­го розк­ру­ти­ли й розв’яза­ли, й зомліле йо­го тіло, як мо­ро­зом і жа­ром узя­ло­ся; от ніби якісь улич­ки ву­зенькі й на улич­ках якась діво­ча пос­тать - уся за­вер­че­на у білім ру­б­ку; от ніби над йо­го го­ло­вою то жов­та чал­ма й чор­на бо­ро­да, то знов чор­на бо­ро­да і зе­ле­на чал­ма або чер­во­на, а то знов усе ко­ло йо­го аж се­мицвітне; то день га­ря­чий, то ніч теп­ла; то со­неч­ко яс­неє, то зорі роз­сип­часті…

Він доб­ре опам’яту­вавсь у якійсь тісній, темній келійці, на пле­тенці з со­ло­ми. Світ бо­жий за­па­дав круж­ком і, як лам­па­доч­ка, світив тільки один ку­ток; ко­ли світ був пло­ме­нис­тий, ве­се­лий - зна­чи­ло­ся Ос­та­пові, що в лю­дей день, а як світ за­па­дав ти­хий і лег­кий, Ос­та­пові зна­чи­ло­ся, що то ніч зем­лю пой­ня­ла. Далі Ос­тап так собі ви­го­див, що, у яку там го­ди­ну у яко­му кут­ку став­ши, ба­чив час­тин­ку не­ба яс­но­го й про­ме­ня со­няч­но­го удень, а вночі - куп­ку зіро­чок, або ріжок міся­це­вий, кінчи­чок або край­чик пов­ня­ка міся­ця. Най­пер­ша ж річ бу­ла в йо­го ду­ма­ти та га­да­ти, як йо­го тут виз­во­ли­тись, як утек­ти, як військо знов зібра­ти та знов на во­ро­га ру­шить.

А який йо­го сум понімав та посідав ча­сом, то й не ска­за­ти, а хоч би хто й зміг ска­за­ти, то не зро­зуміти! Скільки-то разів вже він штор­хав й спро­бу­вав стіни му­ро­вані, й сте­лю низьку, і долівку вільгот­ну! Ко­ли б же хоч до­ло­то яке ні­кче­м­не, хоч па­ля яка не­го­дя­ща! Не бу­ло нічо­го.

Оце він своїми тільки влас­ни­ми ру­ка­ми що­день, щоніч, що, мо­же, го­ди­на, штор­ха­ючи стіну, на­чеб тро­хи пок­ло­нив її. Оце ж діждав і то­го ча­су він, що вже з му­ру приміг виб­ра­ти два чи три ка­мені; оце шість, де­сять,- оце вже він і на волі…

Ся, бач­те, невіра то й тем­ниці до ла­ду не вміє зму­ру­ва­ти - не те, що ми, хрис­ти­яни…

Отже, Ос­тап на волі. Ніч. Ба­чить му­ри ок­ру­ги та де­ре­ва темні; чує, дзюр­чить десь бли­зенько як би стру­мочків без ліку. Попід му­ра­ми він ти­хенько кра­деться, ще й сам не доб­ре роз­би­ра­ючи, ку­дою се­бе про­во­дить. Усе мур, усе тем­не де­ре­во, усе вод­не дзюр­чан­няч­ко. Ча­сом він