Казки - Марко Вовчок

зу­пи­нявсь, прис­лу­ха­ючи, при­див­ля­ючись. Ко­ли ж от місяць всвіщне йо­му пос­тать жіно­чу, що поспішається ту­дою, зві­дки він йде - і во­на йо­го за­ба­чи­ла, спер­шу на­че зля­ка­лась, далі ніби пізна­ла, і оце вже ко­ло йо­го, і од­ки­да ру­бок з ли­ця, і чує Ос­тап любії сло­ва й пізнає ко­зач­ку-дівчи­ну з ру­сою ко­сою, невільнич­ку ту­рецьку.

- Кудою, дівчи­но? - пи­та Ос­тап.- Втікай­мо зо мною!

- Я йшла те­бе ря­ту­ва­ти - ось ніж, пи­ла, ось гроші, ось - на­мис­то - втікай, втікай ху­тенько!

І во­на усе да­ва­ла йо­му, і ніж, і пи­лу, й гроші, і на­мис­то з шиї.

- Втікаймо ра­зом,- го­во­рить Ос­тап.

- Ні, ні,- ка­же ко­зач­ка,- ні! Дівчи­на тобі ру­ки й но­ги зв’я­же - втікай сам! втікай! А ме­не при­ходь виз­во­ля­ти! Втікай!

- Тільки ка­жи мені, дівчи­но, чи дав­но ти у не­волі? - пи­та Ос­тап.

- О, дав­но, дав­но-дав­ненько! Дівчин­кою за­по­ло­не­на - до­сі слу­жу невірно­му тур­кові…

- Я зга­дав те­бе, дівчи­но,- ка­же Ос­тап,- се ти до ме­не ко­лись ру­ки прос­тяг­ла, про­ся­чи «ря­туй!». Се ти…

- А я не за­бу­ва­ла те­бе, ко­за­че,- про­мо­ви­ла дівчи­на,- і не за­бу­ду, і жда­ти­му, при­ходь ря­ту­ва­ти!

- Прийду, дівчи­но, ви­ря­тую, моє сер­це! - го­во­рить ко­зак…

- Тудою, ту­дою тобі луч­че,- вчи­ла дівчи­на.- Я про­ве­ду… Я про­ве­ду те­бе, ко­за­че!

І ра­зом обой­ко пе­ребіга­ли во­ни темні са­ди, де ро­жевії кві­ти пах­ли й во­да дзюр­ча­ла й ра­зом ни­ка­ли попід се­литьба­ми ту­рецьки­ми. Аж от шлях са­мий - да­ле­ченько се­литьби й са­ди по­зос­та­ва­ли­ся…

- Тудою, ко­за­че! - по­ка­за­ла дівчи­на в да­ле­кості та аж по­хит­ну­ла­ся са­ма з жа­лю.

- Дівчино, ходім! - ка­же Ос­тап,- на ру­ках те­бе за­не­су на Ук­раїну!

- Ні, ні! - од­мо­ви­ла дівчи­на.- До­жи­да­ти­му - при­ходь ря­ту­ва­ти! До­жи­да­ти­му! До­жи­да­ти­му!

Та й лег­ко і хут­ко зник­ла з йо­го очей.

Втікає, втікає Ос­тап. Втікає й би­тим шля­хом і навп­рос­тець; ча­сом день у горі, у пе­чері ле­жить хо­ва­ючись; ча­сом на де­реві си­дить, сте­ре­жу­чись та собі стеж­ки оби­ра­ючи; не їсть, не п’є, не спить. От­же, як сест­рич­ка мен­ша, виніже­но­ч­ка, сплес­ну­ла у до­ло­неч­ки тричі за ти­ми трьома ли­ха­ми «не їсть, не п’є, не спить» і вжах­ну­ла­ся! Во­на, що їй спа­то­нь­ки лю­бо, їстоньки й пи­тоньки ми­ло! Еге! Ос­тап усього дізнав й довідав - на­чеб уся йо­го до­ро­га по­ли­нем по­рос­ла, знаєте по­линь, діточ­ки? Гіркий, гіркий, гіркий та­кий ду­же! Усього ж, ка­жу, доз­нав Ос­тап, по­ки аж Ук­раїна рідна і ко­ха­на, свіжа й зе­ле­на, прий­ня­ла йо­го до се­бе… Ма­буть, зітхнув він ле­генько, як ус­ту­пив на рідну зем­лю свою.

Тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний. Хто відпо­чив, а хто роз­ко­шує.

Невільничка ко­зач­ка не спо­чи­ва­ла, ані роз­ко­шу­ва­ла! Сто­їть во­на край віко­неч­ка та ди­виться, очей не зво­дя­чи, усе ту­ди, у той бік, звідкіль сул­тан бо­ро­да­тий сте­ре­жеться ко­заків-мо­лодців. Ні з ким роз­мов­ля­ти невільниці мо­ло­дій, і не про­мов­лять нічо­го ус­тоньки ро­жеві, та й без мо­ви ви­чи­ту­ються на діво­чо­му ли­ченьку усі дівочі мис­лоньки і ду­моньки, уся ту­га й сму­ток, й сподіван­ка, й не­пев­на надія, і лю­бий жаль… Ко­за­че! Ко­за­че! Ко­ли ж до те­бе дівчи­на при­гор­неться? Де ти? Дівчи­на у не­волі до­жи­да та су­мує, а невірний пан з діво­чої ту­ги глу­зує! Ой, ко­за­че! Де ж ти за­ба­рив­ся? Чи те­бе Гос­подь доп­ро­ва­див на Вкраїну? Де ти, ко­за­че? Де за­ба­рив­ся? Де про­бу­ваєш? Чи дівчи­ну пам’я­та­єш?

У ко­то­рий то вже раз бідна невільнич­ка пи­та­ла­ся і по­би­ва­ла­ся, і жа­да­ла собі ор­ловії кри­ла - по­ли­ну­ти, мо­же, ча­сом теж ти­ху до­мо­вин­ку - спо­чи­ти.

Тихо-тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний; ро­жеві квіти пах­нуть; свіжі во­до­течі дзюр­чать. Бідне сер­це діво­че усе так са­мо про­хає і тер­пить, дум­ки так са­мо ро­ються й поніма­ють…

Чого се ра­зом обу­ди­ли­ся тур­ки роз­ко­шо­лю­би? Чо­го се біжать пе­ре­ля­кав­шись? Ко­за­ки! Ко­за­ки набігли! Па­лють муш­ке­ти, ку­рить дим, го­рять да­хи, руй­ну­ються ха­ти, стог­нуть лю­ди - розкішної тиші як і не бу­ло; не чут­но дзюр­чан­ня вод­но­го; про­па­ли ро­жевії па­хощі; місяць яс­ним світом освіщає за­па­ле­не у ди­му та в по­лум’ї місто ту­рецьке…

А як со­неч­ко по­ча­ло гра­ти та виб­лис­ку­ва­ти у небі по­над мо­рем гли­бо­ким, по морі пли­ли чай­ки ко­зацькії, по­вер­та­ючи до­до­му. Підбитії чи підстре­лені ко­за­ки ле­жа­ли чи сиділи, а ті ко­за­ченьки, що вся­ко­го ли­ха вхиб­ну­ли, по­ра­лись ко­ло чай­ок своїх чи ко­ло по­ру­ба­но­го оруж­жя. Мо­ло­дий ота­ман сидів, за­ду­мав­ся та ди­вивсь у во­ду - ба­га­то, ма­буть, мав він собі мис­лоньок по­пе­ре­ду­му­ва­ти!

А дівчи­на з ру­сою ко­сою ди­ви­лась на йо­го лю­би­ми очи­ма ка­ри­ми та, ма­буть, од­ну собі мис­лоньку ма­ла, од­ну й дум­ку ду­ма­ла…

Оце вже й кінець…

Отаман Ос­тап бла­го­по­луч­но по­вер­нувсь на сей раз з ко­за­чест­вом і з дівчи­ною на Ук­раїну… Оце вже й кінець…

Чи ж маємо ще зга­ду­вать об тих ко­за­ках та тур­ках, що по­ляг­ли, ру­ба­ючись? Чи маємо ду­ма­ти, як там пла­ка­ла тур­чан­ка яка, чи ко­зач­ка? Чи маємо, мо­же, при­пус­ти­ти, що інший згуб­ле­ний, як­би віку сво­го до­жив, то ба­га­то де став би у при­годі, де­чо­му, мо­же б, нав­чив ба­га­то? Де­чо­му, мо­же б, по­ра­див ве­ли­ко… Що був він злий чи доб­рий, хо­ро­ший чи ли­хий, жи­вий жив собі, а те­пер­ка згуб­ле­ний? Вже усі тії, що по­ляг­ли, во­ни не ус­та­нуть - не­хай же над ни­ми зем­ля пе­ром!

ВЕДМІДЬ

 

 

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду, аж вам бджоли… а то й мед іншим знов часом?

Ся пасіка була огороджена лісою з лози і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту - хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних, проста та весела, а верба щовесни давала віду, що хоч сама вона поміж дубами, та добре їй рости тутеньки, бо росла вона, угоняла хутче козакова унука Михайла,- кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко, і не дочуває, хоч удесяте гукніть, а як покликати «Михайло» - зараз він наче вродиться поперед вами у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі - у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом, і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе, і що як візьме