Казки - Марко Вовчок

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав знов син.

Вже більш ма­ти ні­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­ді­ла вже мовч­ки, та тільки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тіс­ніш та тіс­ніш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь і нед­ба­ло, нев­важ­ли­во од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­ці, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зі бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Місяць сві­тив упов­ні, зо­рі на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мніш від дру­гої, мо­роз був сильний, аж трі­щав, сніг хрус­кав під чо­бітьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­віть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - іде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: «Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!»

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трі­ща­ли на го­рі, зси­па­ючи з се­бе іній, со­неч­ко ся­яло блі­де­нько на­че зблід­ло со­бі від хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усі бра­ти ви­біг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мі­сто.

- Ходім вже, ди­ти­но,- про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на,- а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі,- ка­же во­на до дру­гих.

Вони піш­ли, а ус­лід їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки і «бу­вай здо­ров», і «вер­ни­ся», і «вер­тай­сь хут­че»; а Га­ля - то во­на тільки ви­гу­ку­ва­лась: «бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!» Усі танцювал­и на мо­ро­зі, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на піч, і усім та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усі за­жу­ри­ли­ся і за­ту­жи­ли; у Га­лі вже слі­зоньки ка­па­ли.

- І я пі­ду у най­ми­ти! - ка­же один брат.

- От як! - про­мо­ви­ла Га­ля; а слі­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гій шви­денько.

- І я! І я! І я! - ка­жуть усі бра­ти в один го­лос.

У Га­лі сліз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

- Ой, ли­хо! - пок­рик­ну­ла Га­ля.- Усі пі­де­те! Усі ме­не поки­нете! І ти? І ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на більш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гір­ко зарида­ла­.

- Годі, Га­лю, го­ді! - ка­жуть бра­ти,- слу­хай-но, що то­бі ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

- Не плач, Га­лю! - ка­же мен­ший брат і бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лі­на.- Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бі чо­біт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

- Не хо­чу чо­біт­кі­в! - хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­біт­ків і ли­ченька не одк­ри­ва.

- Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко! - про­мов­ляв мен­ший брат,- от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла від ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нісіньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, і ри­дан­ня впинилос­я.

- Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усі пі­де­мо у най­ми­ти, так усі чо­бо­ти со­бі по­ку­пи­мо, а то­бі вже най­кра­щі, ми усі ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бі…

- І я пі­ду у най­мич­ки! - ви­мо­ви­ла Га­ля, і дру­га руч­ка од­пала від ли­ченька, і оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у сліз­ках.

І по­рі­ши­ли во­ни та­кеньки усі, щоб іти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­ді­ти на пе­чі, і міц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. І усі во­ни ди­ви­ли­ся по всіх бо­ках або од­но на 'дног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмі­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бі­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що він кілька ра­зів по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки діж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­ді сер­де­нят­ка всі не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но,- бу­де спа­ти він у теп­лій ха­ті і го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

- Чуєш? Чуєш? - про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го.- От як йо­му бу­де! От як ви­бор­но! - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла: «О, слав­ненько! О, лю­бенько!»

Та чо­гось у бра­тів впа­ли го­ло­си їх дзвін­кі, і Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки,- раз тільки, а там і стих­ла. І ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­ліш пшо­ня­ний, та ніх­то до йо­го й не до­торкнувсь і ні­ко­го сон не зма­гав.

- Ви, ді­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком,- по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввір­вавсь і змер; во­на вли­ла­ся гір­ки­ми гірки­ми і, як пос­ліп­ле­на на­че слізьми, тільки ло­ви­ла ді­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­ці­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­ніш-голосніш ри­да­ла.

Пішли дні за дня­ми й ча­си за ча­са­ми, поп­ри­ви­ка­ли діт­ки, що не­ма стар­шо­го бра­та, та не пе­рес­та­ли про йо­го ду­ма­ти, і сли­ве що­го­дин­ки йо­го зга­ду­ва­ли то цим, то тим, то знов дру­гим. Те­пер уже вся­кі каз­ки й бу­вальщи­ни у свя­то во­ни по­ки­ну­ли, а роз­мов­ля­ли з ма­мою про бра­та - у свя­то ма­ма хо­ди­ла йо­го од­ві­ду­ва­ти і при­но­си­ла од йо­го віс­ті - все віс­ті од­на­ко­ві - що зду­жає, що слу­жить… І це на уся­кі ла­ди бра­ли і на уся­кі ла­ди про це ба­ла­ка­ли: уяв­ля­ли со­бі йо­го хазяї­на - зна­ли во­ни, що ха­зяїн ог­ряд­ний чо­ло­вік, кра­вець си­вий, хо­дить у си­ніх ша­ро­ва­рах і у чор­ній свит­ці і шиє сам уся­кі ко­жу­хи й свит­ки; уяв­ля­ли со­бі ха­ту ха­зяй­ську - зна­ли во­ни, що ха­та ха­зяй­ська у три ві­ко­неч­ка, під те­со­вим даш­ком, а у ха­ті по бі­лих сті­нах ви­сять об­раз­ки - пти­ці рябо­пері, морський роз­би­ша­ка - ту­рок у чер­во­ній чал­мі з кин­джалами у пра­ви­ці; уяв­ля­ли во­ни со­бі ха­зяй­ку - во­ни зна­ли, що ха­зяй­ка мо­ло­денька і усе си­дить бі­ля ві­кон­ця та ви­шива со­бі очіп­ки шов­ка­ми та зо­ло­том. І чор­ну ко­ро­ву ха­зяйську со­бі уяв­ля­ли во­ни із ри­жим те­лят­ком; а як розмо­ва за­хо­ди­ла про ха­зяй­ські сан­ки та про бі­ло­го ко­ня, так Га­ля по­чи­на­ла роз­ко­чу­ва­тись з бо­ку на бік, на­че во­на вже си­ді­ла у сан­ках, а бі­лий кінь шви­денько віз сан­ки по грудово­му­ шляш­ку.

Вони при­би­ра­ли­ся, як лі­теч­ко прий­де, час­тенько хо­ди­ти до бра­та, як тільки що вес­на дих­не, пі­ти йо­го од­ві­да­ти. Еге ж! Пі­дуть во­ни до йо­го, по­ба­чать йо­го й на­го­во­ряться з ним. Що то як хо­ро­ше бу­де зо­ба­чи­ти­ся! Що то як до­жи­дать брид­ко! Що то яка зи­ма ук­рі­пи­ла хо­лод­на та лю­та!

От як у хат­ці на лу­ці ду­ма­ли