На коні вороному - Самчук Улас

Вони вже чекають давно спаковані. Великий плетений кіш, три великі і три малі валізи, кілька скринь з книгами, пакунок картин, пара пакунків постільних речей, розкладний стіл, чотири стільці і велика канапа. До всього міхи харчів і славетні дві бочки огірків і капусти. Експедиція на край світу готова.

Все це виносилось, вкладалось... Надійшли сусіди— По-

чинається прощання... Заходжу на мить до хати... Там все

ще повно речей, а найбільше книг. Мовчазне, коротке про-

щання... Тут прожилось два роки й півтора місяця повного

турбот життя. У моїх друзів на очах сльози.

Всідаю до кабінки шофера і авто рушає.

Погода мрачна, небо погрожує дощем, в безлистих деревах шугає вітер. Година третя по обіді.

Таня втішилась вельми, коли побачила наше авто. Вона мала клопоти. Приходили люди з пошти і грізно лаялись. Таня їх вислухала і радила звернутися з їх болями до начальства. Вони це зробили і більше не приходили. А ми ділово вселялися до нашого приміщення на колесах і стали законними його власниками.

Але їдемо ми не самі. До мене звернулося кількох наших знайомих помогти їм вибратись в дорогу. Це була пані Сі-чиньська зо своєю дочкою Танею, це було молоде подружжя Наталки й Богдана Дзіваків і це був мій друг Неофіт Кибалюк. А ще до того, деякі з наших друзів передавали з нами певну кількість своїх речей.

Тепер лиш залишається їх повідомити, що все готове, їду за Кибалюком. Ось та невелика вуличка імени Грінченка число 69 з будиночком "Обласне Т-во "Просвіта" в Рівному" — виписане жовтими літерами на синьому тлі. Збірний пункт втікачів, багато з Києва, Кибалюк ввесь занятий іншими, його речі не спаковані... Надаю йому темпа, а сам розбалакався з моїм старим знайомим ще зі Львова, знаним кооперативним діячем Романом Голодом, який вертається з Києва, де працював в Цукротресті.

Ми проходжувались брудним хідником вулиці, по якій ввесь час їхали машини на захід і спокійно гуторили. У такий час люди мають нахил до філософії. Як і всі, Голод питав, що буде з нами далі. Це питання раз-ураз повторялося, але справжньої відповіді не було. Що буде далі? Земля крутиться, скінчиться цей рік — настане інший. Одного разу ця війна скінчиться і люди, що це виживуть, будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови.

Ми відходимо з почуттям великого жалю. Це земля, у якій хороняться кості багатьох поколінь наших предків. Залишаємо наших рідних на поталу ворога. Багато з нас вже не зможуть відійти. Вони впали в цій боротьбі і ніхто не знатиме, де їх могили.

А ще більше таких, які рішені не відходити. Свідома

жертва свідомого приречення. їх багато, але не багато ли-

шиться з них живими. Вони лиш вірять, що їх жертва од-

ного разу буде виправдана. Пригадується мова Івана Франка:

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги гнівнії та сердиті

І нас, і намір наш, і діло те кленуть. Бо це належить до заповідей нашого завдання. З цього складається наш центр життя. Електрони й протони на-нашого атому.

Ми знали це і в нас не раз душа боліла І серце рвалося і груди жаль стискав; Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла І молота ніхто із рук не випускав. Ми вложені творчою силою в течію космосу, як мандрівна невблаганність життя.

Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путь...

Ми ходили туди й назад поломаним заболоченим хідником побіля будови "Просвіти", яка залишалася напризволяще тих, які сюди прийдуть і які її знищать. Хилилось до вечора. Голова "Просвіти" — втомлений і збентежений, виносив і вкладав до вантажника свої валізи. Ми одягнуті по дорожньому, наше взуття заболочене, наші обличчя виснажені, наші очі поняті жалем.

Після цього ми всі прощалися, сідали до авта і їхали. Наші приятелі, які мають також рушати в дорогу, помахали нам иа прощання руками.

По дорозі я ще зайшов до канцелярії руху і заповнив путівку "Дойче Райхсбаан"-у. Цілком довільно і навмання я вибрав наш путь до Городка біля Львова.

Точного часу для відходу нашого потягу не визначено. Десь так протягом ночі. А коли я прибув до вагону, там уже були всі наші співмандрівники, світилися свічки, по середині вагону стояв їдальний стіл, біля нього м'які стільці, на столі скатертина. Ми сідали за *стіл родиною і вечеряли. Двері вагону відхилені, надворі темнота, зо всіх боків чути людську мову.

І враз десь там далі між вагонами счинився рейвах. Якісь викрики, німецька мова. Ми насторожені. Що там сталося? Мовчали і вслухалися до того гамору, аж поки все це поволі втихомирилося.

І лиш згодом, від робітників, що формували потяг, ми довідались, що рейвах зчинили ес-еси, які вдерлися до одного вагону, забрали якогось чоловіка, вивели його отуди за станцію і там його застрелили. А ще пізніше ми довідались, що тим чоловіком був мій добрий знайомий, директор цукроварні в Бабині, Андрій Пивоваренко. Залишаючи цукроварню, він мав передати певну кількість цукру партизанам. Хтось доніс і за це він поплатився життям. Доповнюючи довгу листу жертв моїх друзів, знищених нашими ворогами. Чи міг би хтось подати їх список? На це відповідає поет Мосендз, коли він молиться за тих, що їх:

Замучив лютий кат Того, хто побратимом був Моїм (ще більш ніж брат), І хто мав тисячу імен: Петро, Данило, Гнат.

І десь опівночі вагон, у якому ми по різних кутах дрімали, почав рухатись. Спочатку на місці — взад і вперед, аж поки його включено до довгого потягу, який ще годинами стояв в темноті збоку. Я вийшов надвір. Було темно і мрячно. Здалека доносився шум міста, з північно-східнього боку, на обрію, розгорялась пожежа. Я довго стояв, довго вдивлявся, довго вслуховувався в наповнену трагікою темноту.

Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника "на білому коні" з луком переможця, а закінчено "на коні вороному" з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа.

1971-74. Торонто.

КІНЕЦЬ