На коні вороному - Самчук Улас
І знайти якісь слова, щоб могти подякувати їй за все, що вона зробила для мене.
Вона це слухала зі спокоєм людини її високого віку, з висоти якого можна бачити життя без подратовання власних пристрастей... І лишень оживилася, коли я оповів їй про зустріч з Кютцнером та його наміри видати щось з моїх писань в німецькій мові. — О, це було б дуже гарно, — казала воно. — Я ще хотіла б щось з того читати...
А на мої песимістичні погляди на політику німців в Україні, вона казала: — Ах, Влисьхен... Не падайте духом. Наші люди не такі аж погані, як вони це з себе роблять. Герман також не всім вдоволений, той там Кох хоче всіх застрашити... Тому Герман і залишив те місце... Тепер він у Ґері директором поліції. Чи ви думали колись, що мій Герман буде директором поліції? Я ж так хотіла бачити його дипломатом. Не вийшло. Ви ж знаєте... — казала вона зрезигно-вано. — А що вас приділили до ДНБ, це дуже добре. Це солідна агенція. А щодо тієї там політики... Погоджуюсь. Самим страхом багато не зробиш. Ой, ні, ні! Щось треба ще й людського. Ви там їм підкажіть. Ви ж редактор.
— Я пробував було... — почав я, але вона одразу перебила.
— Ах, я і це чула. Герман і це розповів. Ну, що ви зробите, коли настала така ось зла година. І чим все це скінчиться... Навіть страшно подумати.
Ми говорили, між тим пили чай і їли не дуже смачні "кухен", сиділи біля овального столу її маленької їдальні і при тому згадувалось її колишнє мешкання в Бойтені з величезною їдальнею, а особливо бібліотекою... Вона тепер носила траурний одяг по якомусь родичі. Згадали також її дочку Даду... І незабутнє Різдво 1928 року, коли ми провели його в родинному колі пані Германіни, пили грог, співали "Штілі Нахт" і ділилися безліччю подарунків. "Es ist alles vorüber, es ist alles vorbei" (Все проминуло, все за нами).
Я пробув у пані Германіни гень до мого від'їзду, о годині сьомій. Прощання зворушливе. Благословила на дорогу і бажала щастя.
Проїжджаючи вулицями Бреславля, вони видавались мені спорожнілими і залишеними. Тоді ще не думалось, що в скорому часі це місто буде обернуте в руїну, перезване на Вроцлав і належатиме до "паньства польскєґо". Що є знаменним знаком величезного значення для майбутнього розвитку подій в цьому дражливому просторі.
По дорозі, минаючи Бойтен, мені дуже хотілося відвідати Кроненбергів і навіть не можу тепер сказати, що саме перешкодило мені це зробити... Чого до цього часу не можу віджалувати. Бо мені тоді все здавалося, що одного разу я ще зможу це зробити, чого одначе не сталося. Бо після моєї "материнської другині" пані Германіни, мій великий "батьківський друг" Павло Кроненберг, був для мене людиною виняткової вартости і виняткового значення. Його познайомив зо мною також Герман Блюме, десь так у жовтні 1927 року в кавярні "Гінденоурґ" на площі Франца Йосипа цього самого Бойтену (Битому). Час, проведений з ним, був для мене незабутнім тоді і залишиться незабутнім назавжди.
Переїжджаючи те місто вночі, я лиш в думках послав привітання Кроненбергам, Ґеровкам, Олені Кравтвурст, яких я пізнав у цьому задимленому просторі копалень і гут в час, коли я найбільше потребував допомоги і дружби. Що вони мені так щедро і так сердечно уділили. За що я їм по віки вдячний.
Другого дня, під вечір, я був знов у Львові, а зайшовши до клюбу письменників, несподівано натрапив там редактора "Волині" Євгена Мисечка. Який почав захоплено оповідати мені про свою нову мандрівку "в ліс", де він об'їхав різні партизанські пункти і мав нагоду бачити, як там готуються до всенароднього повстання... І що бракує там тільки мене... Що мене там згадують і хотіли б мене там бачити.
На що я відповів йому тими ж аргументами, що й завжди. Що я не воїн, а письменник. Моє завдання воювати не рушницею, а пером. І знов радив йому бути з такими розмовами обережнішим, бо іноді і стіни можуть мати вуха. Але його захоплення було таке велике, що заражало також і АІЄНЄ. Його очі світилися огнем полумяного патріота, для якого життя не мало вартості! без боротьби за поневолену батьківщину.
На цей раз я переспав у Львові лишень одну ніч і на другий день виїхав потягом далі. До Рівного.
III
У Рівному, як завждіг у Рівному. Це вже фронт. Багато військових машин і багато всіляких уніформ. І гнітючий клімат терору й непевности. Арешти щоденно. Однаково, як у місті, так і по селах. Створено навіть особливий відділ арештів, до якого входило чотирьох справжніх бувших членів НКВД в уніформі з російською мовою... До того створено особливу поліцію з місцевих людей, яку названо українською, яку очолював знаний на Волині Грушецький. По місті роїлося від агентури Ес-Де, а на летовищі стояло кілька малих літаків — "шторхів", яких завданням було вилітати на села з розвідкою і скидати там запальні бомби.
Одного разу зчинилася особлива тривога довкола редакції "Волинь". її оточили ес-еси, співробітники кинулись, хто куди в розтіч, на бігу вбито завідуючого їдальнею Протаса Тимощука, а Тиктора арештовано. Євген Мисечко і Василь Штуль вимикнулися з облави і подалися до партизанки. Редакцію було розгромлено і створено нову, на чолі якої став Петро Зінченко.
Арешти провадились також на селах. По районах ви-арештовано сливе всіх районових начальників і в тому також нашого друга Олександра Даниленка з Мізоча. Велика рівенська тюрма, недавно випорожнена розстрілами, наповнялась новими жертвами.
Літо видалось холодне і дощеве, на полях поволі дозрівав гарний врожай збіжжя, у якому, як у морі, то виринали, то ниряли партизанські загони. У поблизьких біля шляхів місцях, збіжжя було скошене, щоб мати відкрите поле обстрілу.
У терені появились також і партизани совєтського типу,
почало згадуватись прізвище Ковпака. Заговорили також про партизанку польську. Таким чином "ліс" поділився на український, російський і польський, між якими також не було згоди.
На фронті від 5 липня почалась давно готована німецька офензива на відтинку Орел-Курськ-Білгород. Сорок німецьких дивізій, під командою фельдмаршала Ґюнтера фон Клю-ге, розпочали знамениту битву — "бій панцерів". Це було відчайдушне зударення криці проти криці, яке тривало три тижні і скінчилося поразкою німецьких "Тигрів'. Останні надії Головного Командування німців втримати лінію фронту на висоті Волги, розвіялись назавжди. Вже 12 липня вони втратили Курськ, створено вилом фронту, який швидко розширявся. Дорога на Київ для совєтів була забезпечена.
У нас вдома говорилося безконечно про партизанку. Приходили щодня вісті про її активність, а останніми тижнями почала нав'язувати з нею контакти також Харитя Кононенко. Вона захопленно оповідала нам про сво£ поїздки "до лісу", все їй там подобалось, лишень турбували її міжпартійні чвари партизанських формацій. Десь там бандерівці напали на бульбівнів і були жертви в людях. Трохи згодом, ті ж бандерівці напали на мельниківців і знов були жертви. Йшлося про підпорядковання всіх тих формацій під одне командування з назвою Української Повстанської Армії. Але як це зробити з людьми, зараженими такою кількістю "ідеологій"? Не було й мови про демократичну більшість голосів. Залишалось "право сильніших". І ним користалися.
Харитя Кононенко, як ентузіястка партизанки, намовляла мене перейти до лісу і спробувати повести там політику добровільної консолідації непримиримих антагоністів. На що я відповідав завжди, що моя там присутність викликала б лишень нові ускладнення, бо виступати від імени якоїсь одної партійної групи я не збираюся, а заняти позицію "над-партійности" у тих умовах було неможливо. А поза тим, я був переконаний, що всі ті, з нашої інтелігенції, що пішли туди, назад звідти живими не вернуться. їх знищать, як не * свої міжпартійні чвари, то ворожа чужа агентура, якої там напевно не бракує. А моїм завданням... Я повторяв те саме, що казав не раз: воювати не рушницею, а пером.
Одначе, партизани раз-ураз намагалися заполонити мене до свого лісового царства. Одного разу, серед білого дня, у нашій хаті з'явилося двоє бадьорих молодих людей — Євген Мисечко і Іван Федорук (колишній представник "Волині" на Луччину), які з місця заявили, що прийшли забрати мене з собою. З розпорядження Тараса Бульби. Щоб я став у них редактором їх газети. При цьому вони призналися, що мають
МІ
тут завдання ліквідувати начальника міліції Грушецького, як також зробити напад на аеропорт і знищити там ті "штор-хи", що ото літають понад селами і скидають там запальні бомби. Для легітимації себе, вони продемонстрували перед мною свою зброю у вигляді тяжких револьверів, які вони мали при собі за поясом, а щоб замести сліди мого зникнення, вони пропонували здемольовання мого мешкання з тим, що для Тані вони знайдуть спокійне місце десь на селі.
Після цього між нами постав довгий діялог, бо ніодної точки з їх підприємства я не схвалював. По-перше, я почав їх бештати, що роблять вони це діло дуже неповажно. їх поява тут в такому вигляді може принести нам усім лишень знищення. Свого часу мені було сказано, що за мною ведеться постійний нагляд німецьких агентів і якщо це так, їм треба по можливості скорше і по можливості непомітно зникнути... Якщо це взагалі вже не пізно... По-друге, я не вірю, що там можна буде видавати якусь газету, хоч би за браком паперу, а тому моя там присутність зайва. По-третє, не рекомендую їм чіпати Грушецького. Наша тюрма набита в'язнями і там тільки й чекають зачіпки, щоб її знов ліквідувати... А щодо нападу на летовище, то це виглядає дуже неповажно. Там чекає на них міцна німецька залога, добре озброєна і міцно укріплена. І вони, зі своїми скромними силами, цього не подужають... Що може привести не лишень до знищення їх самих, але й великого погрому українського населення міста.
Вони ще деякий час зо мною сперечалися, але опісля погодилися і відійшли без наслідків. Все лишилося по старому на місці, тільки я деякий час не ночував удома, аж поки не переконався, що й біля мене все в порядку.
А "Поліська Січ" отамана Бульби-Боровця все таки одне число своєї газети "Оборона України" видала з датою 1 серпня 1943 року. І тільки одне число. Бо на більше їх, як і слід було чекати, не хватило. Майже на цілу сторінку передова стаття "За єдиний революційний фронт", підписана самим отаманом.
