На коні вороному - Самчук Улас
Це має своє значення. — Розумій, — що він відмовляється провокації противника навіть своїм повним іменем.
Дармащо це було відчаяно безнадійне підприємство. Бо ворог і так добре його знав, а до того він раз-ураз виривався зі свого закаптурення і атакував ворога з "відвертим заборолом" за гаслом "ой, чи пан, чи пропав".
І тепер Любченко був для нього чимсь намацальним "з тамтого боку". Бо ніхто, як Маланюк, не слідкував так за всім, що там діється, особливо в царстві "стилоса". Ані Тичина, ані Бажан, ані всі інші музослужителі того завороженого простору не були для нього таємницею, він не тільки їх читав, він їх пронизував своїм зором і висмоктував з них їх поетичні соки, якими не раз живився. А тому розмов між нами було багато...
Того ж дня, під вечір, ми мали ще одне пам'ятне прийняття в редакції "Нових днів", на якому, крім вчорашньої когорти Гординських, були ще Володимир Кубійович, Кость Панківський, Іван Німчук, Микола ІІІлемкевич і кількох молодих співробітників. Цікаво, що ці товариські прийняття відбувалися без жінок, що визначало їх тон і стиль. Ближче ділове знайомство, аніж розвага... Прогуторили там годин зо три. А день закінчили в театрі, не пам'ятаю вже на якій виставі.
До Кракова я виїхав аж у понеділок о годині одинадця
тій вечора, ряд знайомих зупинок, як Перемишль, Ярослав, Тарнів проїжджалося за ночі, а в Кракові був на ранок, снідав у якомусь ресторані на Плянтах і після пішов шукати відділ ДНБ, знайшов його і роздобув потрібні мені на райх різні папери, як харчові картки і таке інше.
Краків у цей час був значно тривожнішим, ніж тоді, коли ми гам перебували три роки тому. Відчувалось більше занедбання і втоми. Я потрапив було навіть у якусь вуличну облаву, де ес-еси хапали людей, пакували їх до вантажників і вивозили не відомо куди. Люди несамовито, хто куди міг, втікали... Крики, верески, біганина, постріли. Мені також прий-шлось вириватися з цього і коли б не мої документи ДНБ, це ледве чи вдалося б. Також хотілося довідатись, чому це робиться, але ніхто не міг про це щось сказати. Всі лиш відповідали "нє знам" і втікали. Мабуть, це мало зв'язок з якоюсь підпільною акцією партизанки і ес-еси набирали заложників.
По обіді я їхав далі на захід. Під вечір проїжджав знайомі місця Горішнього Шлеську, а в тому також Бойтен (Битом), де проживав мій прекрасний друг Павло Кронен-берг. В минулому ніколи не траплялося так, щоб проїжджаючи сюдою, я не вступив до Кроненбергів, але на цей раз таке сталося. Трохи задовго прогостилося у Львові і на інше не збувало часу. Тим більше, що плянувалося, по дорозі назад, побувати ще в Бреславлі. Тільки з вікна вагону проводив я ностальгійне місце, де проминуло кілька років мого молодого хвилюючого життя. Звідсіль виїжджалося до Чехосло-ваччини, сюди приїжджалося на відвідини друзів, тут почалася моя скромна літературна кар'єра з пашпортом "бездержавного" в кишені... З яким я пройшов чималий шмат життєвої дороги і чого я ніколи не жалував.
З готелями
дякуючи моїй посвід-
До Берліну прибув пізно вночі. Не дивлячись на пізній час, на двірці "Ам Цо" багато руху. Вражало затемнення, з яким ми там на сході не були звиклі. Довжелезні потяги Берлін-Париж, Берлін-Варшава, Берлін-Київ бовваніли в темноті, безліч сірих уніформ заливало плятформи, динаміка воєнної машинерії пульсувала сильним, хоробливим пульсом.
ці ДНБ, мені пощастило знайти щось таке на бічній вулиці з кімнатою на три дні. І спав, здається, не найгірше, хоча не довго, бо о восьмій рано вже вставав, їв сніданок в ресторані готелю і опісля відправився шукати централю мого уряду — Берлін 3 Вест 68, Шарльотенштрассе 15-Б. Вулиці були ще цілі, але принишклі, спорожнілі. Люди видавались скорше понурими, пім'ятими, блідими. Ходили трамваї, підземки, але авт було менше. Берлін завжди правив враження пружньої.
ритмічної, діловости, це саме відчувалося й тепер, лишень з певними ознаками втоми. У різних місцях плякати закликали до боротьби, до праці, видержки, обережності в мові — "ворог слухає!" Газети виходили, кіоски торгували, крамниці відкриті, вітрини впорядковані. Все мало виглядати нормально для підтримання бойової моралі воюючої столиці.
Знайти уряд ДНБ не було проблемою. Великий п'ятиповерховий будинок на вулиці Шарльотенштрассе був ще в формі, при вході до нього я подав візитову картку і по скорому часі сидів у кабінеті керівника східнього відділу ДНБ, прізвище якого випало вже з пам'яти. Розмова велася про Рівне, про роботу нашої редакції, про Аріо, якого той добре знав. Я мав намір відвідати тут один з таборів "Ост" і ми домовились улаштувати це на після завтра. Ціла ця церемонія не забрала більше, ніж годину часу. Вражала діловитість, простота і легкість урядування.
Після цього я поїхав трамваєм назад до готелю і почав шукати зв'язків з моїми тут земляками.
У Берліні було чимало наших людей, а в тому чимало моїх знайомих. Було кілька організацій і найвидатніша з них — Українське Національне Об'єднання, яке тоді містилося на Кохштрассе 59, Берлін-Зюд-Вест, а опісля, після збомбар-довання цього будинку, переселилося на Шарльотенштрассе 59. Головою об'єднання був полковник Тиміш Омельченко, секретарем Володимир Левицький, фінансовим референтом Юрій Коваленко. Тут же містилася редакція тижневої газети "Український вісник", редактором якої був В. Маруняк.
Тут у Берліні-Вест 35, Ам Карсбад 28 видавалась тижнева газета для українських полонених "Нова доба", редактором якої був знаний поет Богдан Кравців.
Поза тим, тут були централі урядів гетьмана Павла Скоропадського, полковника Андрія Мельника (до його арешту), як також окремий уряд, що мав назву Уряд довір'я, з кон-сулярними функціями, якими керував Микола Сушко.
Моїм бажанням було нав'язати з ними контакт і довідатись, що тут діється. Ми знали, що багато наших людей з табору націоналістів було арештовано, ми знали, що решта організацій могли існувати лишень, як неполітичні, допомо-гові уряди під дозором поліції. Особливо все нищилось, що мало б характер вождівства, централізації, державности. Зібрано й арештовано всіх видатніших діячів політики однаково, як бандерівців так і мельниківців.
У деяких з тих організацій я побував, бачився з їх керівниками, розмовляв на різні теми. Загальний настрій резиґнації, втоми, безнадії. Ніхто не вірив в перемогу Німеччини, сподівалися гіршого. Українські справи зведено до повного занепаду. ,
А взагалі Берлін того часу виглядав ще у формі, вечорами появлялися бритійські "шнель-москіто" (швидкі комарі), але щоб побачити більші спустошення, треба було їхати десь на околиці міста, де були розміщені індустріяльні об'єкти.
Десь ще на початку війни було спалено знану Фридрихів-ську оперу, але її знов відбудовано і мені навіть пощастило роздобути квиток на постановку опери "Тіфлянд" Євгена д'Альберта, під диригуванням Герберта фон Караяна. Театр був заповнений і публіка була у вечірніх одягах, що у нас там на сході вже не практикувалося.
А відвідини табору "Ост" десь далеко за містом наводили на багато розважань. Я був не сам, до мене приєдналося п'ятьох інших кореспондентів — француз, болгарин, чех і поляк. Ми виїхали туди автом і нам показали один з найкращих таборів. Дівчата й хлопці, переважно з України з відомими відзнаками "Ост" на грудях, які їх в той час заміняли чомусь на українські тризуби. Умови в таборах не виглядали найгірше. Чистенькі кімнатки для кількох співмешканців, можливі, як на той час, харчі... Ми питали робітників, звідки вони, чи сумують за рідним краєм, чи листуються зі своїми, чи їм тут подобається. Відповіді переважно позитивні, але по їх очах було видно, що це не зовсім так. Це було відновлення клясичного рабства і ті молоді люди були цього свідомі. Що мені в них найбільше подобалось. Молоді українські дівчата співали українських пісень, їх кімнатки були прибрані українськими листівками, які вони могли десь ще дістати...
Присутні тут журналісти не мали стільки контакту з цими людьми, як це було в мене і я був для них перекладчиком. Виявилось, що я був між ними найрізномовніший, бо говорив на п'ятьох мовах.
Ми говорили опісля на різні побутові теми, за вийнятком політики. І здавалось, що крім нашого провідника з ДНБ, ніхто з них не виявляв великого оптимізму щодо висліду війни. Рожеві пророцтва Геббельса в його органі "Дас Райх" не знаходили тут зрозуміння.
В загальному, я пробув у Берліні чотири дні. Останню
ніч ночував на приватній квартирі моїх земляків з Праги —
Павла Богацького і Прокоповича. Прокоповича я не знав
ближче, але з Богацьким ми були знайомі здавна. Як пись-
менника я знав його з часів юнацтва, він друкувався в жур-
налі "Нова Україна", що його редагували Микита Шаповал і
Володимир Винниченко в Празі, звідки затямився мені його
роман "У башті зі слонової кости". До революції він був ре-
дактором відомого місячника "Нова хата" і був висланий
до Сибіру. . . .,
У Празі він належав до середовища М. Шаповала, згуртованого довкола Українського Громадського Комітету, як також до Спілки Українських Письменників і Журналістів. Тепер він переїхав до Берліну і працював в УНО. Типовий представник українського інтелігента, як тоді казали, з Великої України, ідеалістично-соціялістично-ліберального настав-лення, які очолили українську революцію і надали їй її ідеологічне обличчя.
Теперішні його погляди не різнилися з моїми. Ми пережили роки великої інфляції ідеологій і дійшли до рівня, коли людина може давати собі раду в поглядах на життя без допомоги чужих рецептів. Ми погоджувались, що ідеології стали все більше і більше антиполітичними, антинародніми і саме через це совєти тортурують свій власний народ, а німці програли свою боротьбу. Не будь їх ідеології, вони зуміли б краще рішати свої проблеми... Діловіше і практичніше, ніж це робиться тепер... Озброюючи проти себе світ своїми ідеологічними витівками.
Цієї ночі не спалося багато, раненько вставалося і спішилося на двірець до потягу "Ам Цо", що відходив біля сьомої години. Як звичайно, там повно руху, саме готовився до від'їзду довжелезний потяг, набитий вояками, які на ціле горло співали "Катюшу" і лаялись "настоящими матюками". Що свідчило, що їх мандрівка в той бік відбувається не вперше.
