На коні вороному - Самчук Улас
Тут оперувала відома "відьма" баба Татяна, яка "уміла врочити" і "відбирати коровам молоко". Тут було багато інших незвичних людей і між ними "Хоть Довгий", який довгими осінніми вечорами міг годинами оповідати про всі ті дива, після чого нам, дітям, не легко було вийти вечором надвір за своїми потребами без супроводу матері, озброєної оджогом.
Мій дід Уліян, подібний на Льва Толстого, з його довгою бородою, одягнений у довгу білу сорочку, підперезану ремінцем, а в свято червоним поясом, не належав до ніяких чарівників. Він був просто дід Балаба. Середній господар, який мав пару непоказних шкапин, кілька "хвостяк" худоби, з пів тузина овець, кількоро веприків і щось з того дробу, як кури та гуси. Його дерев'яна біленька хата була поділена сіньми на "велику хату" з піччю й Банкіром, де жила родина і на "хатину", де жив сам дід. Насупроти хати був мурований з каменю хлів із шопою, а далі в саду, за перелазом, була клуня. Довкруги був садок і город, а посеред двору росла велика шовковиця, яка кожного літа обсипалася чорними ягідьми, а до того, вона виконувала службу вішака, на якому вішали коси, кушки, козубці, шлеї, а ще до того діти лазили по ній до схочу за ягідьми, або просто, щоб "побути високо" .
Дід овдовів, здається, 1907 року і залишився з трьома дорослими дітьми — найстаршою дочкою Марією, сином Макарем і наймолодшою дочкою Настею — моєю матір'ю... Яка народилася тут шістьдесят шість років тому... І вийшла заміж "на Гуци" за мого батька, коли їй було двадцять три роки, що вважалося тоді "старою дівкою" і за вдівця, що вважалося мало не ганьбою.
Годі тепер сказати, що спричинилося до такого мало гонорового одруження моєї мами, в кожному разі, не кохання, бо видали її "за нього", як казали "силою", як за господаря... Бо моя мама не була господарсько заложена. Це була мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка. Таємнича мова таємничого кутка Балаби формувала її істоту і хоча її силою втиснуто в рямці матеріяльних вимог життя, вона не скорилася з цим до самої смерти. її одруження не можна вважати щасливим. Між моїми батьками не відчувалось гармонії.
Але чому мій, раціонально заложений батько, настирливо захотів одружитися з такою іраціональною дружиною, сказати не легко. Тим більше, що за нею він не дістав ніякого віна, що в той час могло вважатися явищем незбагну-тим, а для такого господарського духа, яким був він, непояснимим. Можна допускати, що цей родовий, з діда й прадіда, мужик був таки ранений стрілою амура, спровокованого на такий злочин чарами русявої Балабівни "з-за рову". Казали, що вона потрапила гарно витанцьовувати на музиках різні танці і дзвінко виспівувати по гаях веснянки, заквітчуючись віночками з живих квітів і вбираючись у вишиванки з пишними уставками та із справжніми червоними коралями. Що для такого незграби, яким був Олексій Гуца із Запоріжжя, який за життя ледве чи зробив пару танечних кроків і знав лиш що корчувати ліс, бити ломом каміння, косити грабками збіжжя та різати трачку — могло показатися недосяжною фантазією щастя, за що він міг пожертвувати спокоєм всього життя. Що на ніжній мужицькій мові значило: "бо нею шарпало, як тим віхтем соломи"... Не входячи в особливі деталі, що ця філософія хотіла конкретного сказати.
Це було місце моїх батьків, дідів і прадідів. Тут вони родилися, тут росли, тут любилися, тут одружувались і тут вмирали. І тут також, у великій мірі формувалось і моє дитинство, вигріте теплом і диханням моєї матері і мого бала-бівського сонця.
Ніколи й ніхто з нас не міг подумати, що це закинуте
за горами і лісами зачароване місце знайдуть одного разу
чужі незнані нам люди, яким ми нічого злого не зробили, що
прийдуть вони сюди не по своїй волі і пустять з огнем і ди-
мом ці наші скромні хатки й повітки. Самі не знаючи, нащо
й пощо вони це роблять. v
А для мене це було фатальним memento mori, — пам'ятай за смерть. І не так за смерть, як смертельну розлуку. Щось тут для мене скінчилося. І, мабуть, назавжди. Одного разу мені щось таке снилося: висохле русло водоспаду, що спадає від цієї садиби вниз до яру, де була річка, яка також висохла. Так.
Заросли шляхи тернами На тую країну. Мабуть, я її навіки, Навіки покинув.
Тим часом у доктора Мартинюка готовились до свята. Особливо святодіяли пані. Пеклося і варилося, а церемонія печення пасок та крашения крашанок вивершувала це дійство. Після чого великий стіл в їдальні нагадував виставу спокусливих ласощів так, що малий Богданко ледве міг втриматись, щоб не поласувати з того і не впасти в гріх, поки не приїде отець Кульчинський і кількома помахами свого кропила не оберне це в дозволене яствіє і питіє.
Звичайно, в Дермані це свято "празників празник" манас-тирська і приходська церкви були всю ніч освітлені і набиті народом. За совєтів це було заборонене... А тепер ніби знов дозволено, але тільки за дня, що зменшувало містерійність ритуалу. Всі ночі були тепер під знаком бога Марса і втручатися туди з християнськими пасками не було безпечно.
Та все таки рано-вранці, коли світало, святилися паски, ходилося довколо церкви з хресним ходом і на всі боки троєкратно христосувалось. Лишень, коли люди верталися з церкви, хтось пустив качку, що "йдуть німці!" Всі кинулись в розтіч і пройшло досить часу, поки це втихомирилось, бо ніяких німців не появилося.
Розговіння відбулось у мирі. Ми з Танею дістали чимало запрошень на цю оказію, але зісталися в доктора. Решту наших друзів обіцяли навідати за наступних днів. Для мене це було перше таке свято вдома за останні пару десятків років. Бувало на заході Европи це проходило досить буденно, а минулого року це святкувалося "на Грабнику" за гратами в Рівному.
Тут була вся їх родина, старі батьки і брат Іван з малою дочкою. Сідали урочисто за стіл, читалась молитва, їлось свячене яйце, ломилось свячену паску, випивалось з Христос воскрес по чарці і закусувалось щедрими дарами родючої землі. А далі "билися" крашанками, "вибивали битки" і було весело.
Другого і третього дня ми повторили все це у інших наших родичів. Передовсім у Семена на Запоріжжю і Павла на Кір'янчуках.
Також третього дня у Дермані "давали" кіно. Заправляв цією штукою відомий дерманський млинар Кальчук, який роздобув динамо і робив електрику. У шкільній залі, де колись давали "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку" чи "Пошились в дурні", поставили апарат і давали "Три Ґаб-рієлі", "Я тато", "Несмертельний вальц". І треба сказати, що заля ця ніколи не пустувала.
Не пустувала вона і на цей раз. Початок сеансу призначено на годину п'яту, але хто, скажіть, з порядних дерманців візьме вам отак і побіжить на годину п'яту? Хіба що може якась там дітвора та висока інтелігенція, яка не має чого іншого робити. О п'ятій починається замітання залі, розставляння стільців, а так вже біля шостої починають з'являтися гурти парубків та дівчат і деякі з них наважуються навіть набути квиток вступу, хоча на залю все ще не пускають, бо найважливішої особи цієї церемонії, тобто контрольора, також ще немає.
Але ось вам і контрольор. Відкриваються навстіж двері... Поволі та достойно входить інтелігенція... До них попід руками втискається дітвора. Господарі і взагалі поважні господарські сини та дочки мусять честь знати, фасон показати, не пертися на випередки... Бо ж треба ще й постояти надворі, покурити, щось почути, щось розказати, пожартувати з дівчатами, а коли вже прийде той третій дзвінок, тоді вже нема ради. Треба заходити. Бо і світло ось, диви, згасло і кіно починається.
А там вже в темноті, кучер доктора Федір, розпихає публіку по місцях. — Чого стовбчиш, Ганно? Не знаєш, де твоє місце? Отам! Але як туди дістатися? Для економії площі, стільці розставлені так раціонально, що між ними ледве чи протисниться кіт, а не то людина. Тим більше там он вже сидять інші зухвальці. Але рада є. Можна топтатися по ногах, можна зп'ятися понад голови. Протестів нема. Ніхто за таке не ображається. Звичайна справа. Діти, як і слід, завжди під ногами... Це не перешкоджає дивитися.
А коли вже всілися, — можна й дивитися. 3-заду дерчить апарат, спереду моргає плямами екран. Світло збільшується, зменшується, гасне взагалі, появляється знов. Вириваються наглі звуки. То дуже голосні, а то знов дуже тихі, зовсім хриплі... Якісь барвисті плями... Невиразна мара, щось фантастичне. Звуки переходять в шум. Пригадується сцена з гого-лівського "Вія", перед тим, як має появитися відьма. Шумить, хрипить, мигає і раптом вибух. Є! Великий німецький державний орел. На хвилинку він з'являється і зараз зникає... Щоб за мить знов появитися, ніби він виринає з безодні. І при тому зчиняється галас, з якого, згодом, вириваються окремі зрозумілі слова. Публіка сидить зачаровано, всі переконані, що все це належить також до кіна, а тому ніяких спротивів. Навпаки.
Бо ось уже починається й мова. Зрозумілі українські слова. А також картини. Шведський король Густав відкриває парлямент. Мряковина, з якої, мов з туману, вириваються кінські хвости, колеса ридвана, постаті в циліндрах. Апарат бурчить. Появляється півгола дівчина, яка виробляє на льоду викрутаси... А там он кінські перегони. Біжать з витягнутими шиями коні, зігнуті на них жокеї... За цим, дві французькі дружини грають футбол... Виставка расових собак в Барсельо-ні... В Мадриді, генераліссімо Франко приймає якусь делегацію... А після цього завзятющі бої на фронтах. Ревуть літаки, б'ють гармати, зриваються кораблі, палають будови, біжать люди.
Далі починається фільм. Спочатку догори ногами. Враз гасне світло. За хвилю світло з'являється разом з фільмом... Але щось урвалося. Знов темнота. На цей раз довша. Публіка хоче курити. Там то там мигають огники цигарок. Щоб заповнити порожнечу — пускають пісню. Дехто думає, що це "Гречаники". Відчувається дим цигарок. Але ось знов загарчав апарат і по часі, через димову атмосферу, публіка вловлює постать людини в смокінгу і білій маніжці із старанно причесаним волоссям. При тому, жінки у пишних сукнях, столи, стільці, саксафонова оркестра... Згодом публіка довідується, що це і є той фільм "Я тато", що його було проголошено на плякатах.
— Як вам, Василихо, подобався "Я тато"?
Василиха деякий час мовчить, не може збагнути про що мова...
