На коні вороному - Самчук Улас
Пробували, було, подати частушки, але публіка спротивилась і це було залишено. Артистів бурхливо оплескували, а опісля розривали запросинами в гості...
Розуміється, ми скрізь побували і все вислухали. І навіть вислухали обурення Зіньки, жінки докторового прислужника Федора Горбатюка, яка побігла скаржитись на "свого", тобто чоловіка, що "його десь там понесло" і вона не могла його знайти. — Я думала, де він подівся... Бо ж випив з Петром пів літри. Ще може щось статися. Бігаю, шукаю, аж то мені кажуть — він на поліції. Лишенько! А то ж за що? Прибігаю туди, а мій Федір у коридорі обіймає оту патлату, що там служить. Заглядає їй в зуби і співає — "серце, тебе не хочеться покоя", а я тут не довго думаючи, як одверну руку, та як мазну його... А він і полетів. П'яний. В дошку. От тобі, кажу, маєш покой!
— А що ж ви з ним зробили? — питає доктор.
— Що? Схопила за комір і потягла до хати. І кинула на тапчан... Як кусок стерва. То ж кажу: наджорився, як, пробачте, свиня.
А у Семена на Запоріжжю, разом з іншими нашими родичами, ми святкували аж третій день Різдва в суботу. Пішли з Танею туди пішки, занесеною снігом стежкою, якою я колись ходив до школи... Яких три кільометри віддалення. Гостилися там весь день, а під вечір Семен відвіз нас назад до доктора. Біля манастиря ми зупинилися і вступили на вечірню. Я хотів показати Тані місце, де ми багато перебували за шкільних моїх років, де то ми сповідалися, говіли та вислухували "поклони". Манастир мав дві церкви — велику і малу. Або "холодну" і "теплу". Вечірні богослужения відбувалися переважно в теплій... Тут також нас колись сповідали і причащали. Мені затямились на все життя співи чернечого хору, які мені подобались.
Багато років минуло з того часу... Світ наш дуже змінився. Змінились і лі и самі. Зазнали чималих реформ також мої релігійні переконання, але там у тій церковці я відчував догоряння огника того старого світу, що мов ось-ось згаснути назавжди. Мені було чудно, що ось такі місця моління простояли ТУТ століття і саме моєму поколінню прийшлось бачити їх занепад. Але тоді ще там було кілька монахів і служба служилася, як звичайно. Я пізнав ще кількох старих черн-ців, яких ми знали колись і з яких завжди любили кпитися.
У доктора вечором гостили. Там був увесь "Київський Веселий Театр"... І в дуже бурхливому настрою. Чисельний посуд на столі свідчив, що тут було випито й з'їджено. Тепер все це виливалося у співи, що його, мабуть, чути було до самого Києва.
І, як сказано, до Рівного ми повернулися аж у понеділок.
У той час, коли у Дермані було мирно, святочно, майже безтурботно, де мало хто турбувався війною, то натомість у Рівному було повно війни. Багато німецьких військових уніформ, багато партійних кольорів, а головне... Багато напруження. Саме тоді,, десь там далеко на сході, точився один з найбільших боїв історії людства під назвою, бій за Сталинград, де було оточено і зо всіх боків замкнено советами 6-ту німецьку армію під командою генерала Паулюса в силі понад 300.000 вояків всіх родів зброї.
Гітлер відчайно хотів Сталінград. З цією ключевою позицією над Волгою в своїх руках, він переривав все постачання з Кавказу, ізолював Москву і Ленінград, а одночасно закріпляв за собою ту водяну лінію, яку він іноді вважав граничною лінією між своїм Третім Райхом і рештою простору на сході. З цією метою він перебрав операцію за Сталінград цілковито в свої руки, щоб бути ближче до фронту, він переніс свою головну кватиру із Східньої Прусії до Вінниці в Україні і скерував всю свою увагу на цю одну точку на пля-неті.
Формально, атаку на Сталінград розпочато 22 серпня промовою Гітлера в берлінському Спортпалаці, де він заявив, що "ми заатакували Сталінград і ми його здобудемо". В іншій промові, на початку листопаду, він вже казав, що "я хотів прийти до Волги, до певного міста. Те місто випадково носить ім'я самого Сталіна... Я захотів здобути те місто. Ми не ставимо перебільшених вимог — але тепер я можу вам сказати, що ми здобули його"...
А тим часом 14 дивізій Паулюса числом. 225 до 300 тисяч людей, було затиснуто в залізні кліщі совєтських армій біля того магнетичного міста. Гітлер шалів. Гітлер кричав. Гітлер проклинав своїх генералів.
Але ситуація його дивізій від того не могла покращати, а навпаки — з кожним днем гіршала, аж поки, з кінцем січня 1943 року, вона дійшла до свого краю і славетна 6-та армія, яка здобувала Голяндію й Бельгію, була розпатрошена на кусні, розставала на очах, понад 100 тисяч було вбитих, 12 тисяч до краю вичерпаних, півзамерзлих '"здалося до полону, а 2 лютого до того ж полону відійшов новоспечений фельдмаршал Фридрих Паулюс разом зі своїм штабом.
Для них ця поразка була не лишень фатальною, але й рішаючою. Всі вони це розуміли. Мій Герман Блюме переживав це мовчазно, але глибоко і болюче і говорити з ним на цю тему, особливо легковажним тоном, не приходилось. Він уже не питав мене, що я про це думаю, як це було його звичкою. Бо і так знав на це відповідь.
Від Сталінграду відплив німецьких армій зі сходу розпочався швидким темпом. Вже біля 14 лютого вони стратили Ростов над Доном, а яких десять днів пізніше, віддали Харків.
І одразу це дуже виразно відбилося на всьому їх запіллю; партизанка, яка до цього часу перебувала в стадії підготовки й вичікування, почала активізуватися. З різних околиць сливе щоденно надходили відомости про партизанські рейди на німецькі "шлюц-пункти", на поліційні станції, на контрольовані ними заводи й фабрики, на конфісковані господарства. Ходило покищо про мобілізацію засобів зброї, амуніції, харчових запасів... Як також організацію своїх точок опору на довшу мету.
На цей час партизанка була виключно українська, про совєтську не було ще навіть й чутки, діяли відділи під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця, які оперували на півночі Волині й Поліссю, а опісля почали проявляти себе відділи, контрольовані Організацією Українських Націоналістів (бандерівців), а трохи згодом також ОУН Мельника. Українські пів-військові формації, що були сформовані за дозволом німців для потреб поліційних, як, наприклад, батальйон в Рівному під командою генерала Леоніда Ступницького, залишали свої стоянки і відходили до лісу. Туди також відійшло багато окремих осіб, які мали якесь відношення до військового діла. Мобілізація спротиву розпочалась на повну скалю.
Загальна ситуація була напружена, тюрми набивалися молодими людьми, яких хапали де тільки трапилась для цього нагода, на селах відчувався гострий дух мілітаризму.
Відповідно до цього формувалася і моя поведінка. Я завжди був за витриманість, обережність і поважність. Таке моє наставлення залишалося і надалі. Не датися на легковажний зрив, а особливо діяти всім разом і однозгідно. Спочатку це давало поживу для деякої демагогії, але згодом мене почали розуміти і наші стосунки з лісом почали налагоджуватися... І стали навіть дружніми.
А щодо німців, то відношення до мене було невиразне. Я перебував під покровом могутнього ДНБ з таким його керівником, як Apio, а тому моє там становище було терпимим. Моє життя намагалось бути далі "мирним". Ось у моєму нотатнику від 3 лютого вписано: "Читаю історію Англії Анре Моруа та історію світа Герберта Уеллеса. З великим трудом викінчую п'єсу "Любов і ненавість" (пізніше перейменована на "Шумлять жорна")... Обдумую спогади про О. (Олену Телігу). Надходить рішаючий час. Ще рік, ще два... Німеччина з математичною точністю ступає назустріч заг-лади. Зараз прочитав в газеті прокламацію Гітлера з приводу десятиліття його влади. У ній чується віра, але не чується певности. Що буде, коли вернуться большевики? Нічого. Кінець.
Корисною для нас, в перспективі часу, є така установа в Рівному, як Райхскомісаріят. Вона насторожила всі душі і всі серця нашого народу, а бути чуйним і настороженим у час війни є корисно. Деякі люди з Прусії думають, що вони в Індії, або Готентотії. Сталінград мусить їх отверезити".
До речі, ці нотатки писалися обережно і в малих дозах. Малося на увазі можливість арешту. Не дати проти себе зайвого матеріялу.
Десь у цих днях ми були на прийняттю в директора цукроварні в Бабині Андрія Пивоваренка, 15 кільометрів від Рівного. Було там чимало різних людей, а в тому також німців. Я сидів за столом з гебітскомісаром Рівного — Беером. І коли ми підпили і наші язики розв'язалися, я наговорив комісарові таку кількість "правд у вічі", що боявся чи це мені зійде. Одначе, це якось зійшло. Можливо тому, що й сам комісар починав бачити ту правду, лишень не міг її висловити, а головне не почував себе певно в цій загальній ситуації.
Директор Пивоваренко був добрим українським патріотом і добрим фахівцем свого діла, але мав чимало клопотів на два фронти: з партизанами, які вимагали від нього "солодкого" і ес-де, яке гостро слідкувало за його рухами. Кари за приязні стосунки з партизанами були короткі і без розмов — розстріл, а тому директор намагався "задобрювати" тих і других, як міг. З цього самого приводу було зроблено це прийняття просто в головній залі самої фабрики. Гості гарно бавилися, але вираз господаря не прозраджував радости.
Так. Для радости не було причин. 18 лютого мій нотат-ник натує: "Цей день — річниця прибуття Тані з Києва, ми провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток її віршів, писаних її рукою, знайшли їх фотографії з їх друзями, а в тому також з Д. Д. Як також наші знимки, зроблені під час нашої мандрівки з Кракова до Львова. Знайшли три грамофонові платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми одразу, три рази, на їх пам'ять, переграли на нашому патефоні. Мила, дорба, хороша Олено. Шаную твою пам'ять".
А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем'янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано, там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста і вже того самого дня в годині п'ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавсь-ким. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич.
