На коні вороному - Самчук Улас
Одначе, той журнал все таки вийшов і таки в Харкові того самого року з передмовою Пайєра. "Дух великого Тараса Шевченка, співця ідеалу України піднісся в найгірші часи пригноблення, як живе зобов'язання і пророчий символ творчого буяння його нащадків", — говорилося в тій передмові. І навіть не хочеться вірити, що це писав баварець в уніформі німецького вояка. Розуміється, що про якесь "творче буяння" годі було тоді говорити, одначе "дух великого Тараса" дійсно діяв "в найгірші часи пригноблення". Зміст того видання — молоді автори — Василь Боровий, Дмитро Нітчен-ко, Герась Соколенко, Олекса Веретенченко, переклад з Ганса Кароса (В. Борового), передрук Григорія Косинки, оповідання Миколи Лешенка, В. Плат (мабуть Петров), В. Корінець і уривок з моєї "Марії". Як також спогад Юрія Бойка про Косинку, П. Гришка про Хвильового, науковий фейлетон В. Петрова — "Готи на Україні та культура полів поховань", нарис про Кременчук і хроніка.
Такий ось зміст того "Українського засіву" — одинокої спроби літературного журналу за німецької окупації в Україні, що колись творитиме особливу бібліографічну рідкість для збирачів рідкісних видань. Я мав також одне його число, але один з таких збирачів обдурив мене, позичив журнал для якихось там "наукових студій" і назад мені не повернув.
На Різдвяні свята цього переломового року, нас з Танею запрошено до Дерманя і то просто до доктора Федора Мар-тинюка. Вибираємось туди дуже охоче, бо де краще можна відсвяткувати це традиційне свято, як у нашому патріяр-хальному, традиційному Дермані. Напередодні на наше подвір'я приїжджають з Дерманя сани-обшивні, запряжені парою добрих коней зі всілякими кожухами й бараницями, ми старанно в них закутуємось і десь по обіді вирушаємо в дорогу. Небо вкрите хмарами, вітер південно-західній, навскіс падає рідкий сніжок. Десь біля села Лідава починає сутеніти, коні біжать білим простором по засипаних дорогах сливе напомацки. їдучи через заселені місця — приємно відчувати настрій свята, який ллється з розсвічених вікон мовчазних, засипаних снігом, хаток. їдемо також долиною Лебедщини, де то стояв колись хуторець моїх батьків і де минуло моє перше дитинство. Тепер там чисте поле, а був час, коли те взгір'я було вкрите лісом, а під ним над дорожиною стояла біла хатина, в якій також світилось віконце в такий час, серед такої ночі у такій порожнечі. І наша родина — батьки і троє дітей, сідали до столу на Свят-Вечір. Ніякої ялинки в нас не було, але ми були щасливі, бо серед наших дуже сірих і однотонних буднів, появлялося свято. Щось іншого... Щось, що нас зворушувало. Тридцять років минуло з того часу, світ за цей час неймовірно змінився, нема там уже нічого з того, що було колись, але їдучи тією місцевістю, приходило на думку безліч згадок і хотілося встати з саней та пройтися стежками, по яких ходили мої дитячі ноги, борхаю-чись у глибокому гнігу. Колядувати, щедрувати, посипати.
їдемо біля млина Антона Кучера, який все ще стоїть і навіть меле, а його колеса крутяться. Скільки то наслухалось там "завізняків" з їх небилицями... А ще далі і самий Дер-мань. В'їжджаємо глибокою вулицею "від Лисів", а там і семинарія. І будинок доктора у садочку справа... Де нас чекають наші добрі, рідні люди, дружні обійми, щирі чоломкання, радісні очі. І, після холодної дороги, багато тепла... Святочно прибрані кімнати і урочиста вечеря.
Вечеряємо довго, багато, весело. Докторові відомі саморобні лікери споживаються без обмеження, а Марусині печива доповняють цю активність не менш гідно. Ми з доктором старі прастарі товариші, соклясники, навіть родичі... Ще десь від дванадцяти років життя, коли ми разом ходили кілька років однією і тією ж стежиною і до тієї самої кля-си "Зразкової школи" при семинарії, опісля до Вище-Почат-кової школи при тій самій семинарії, а ще опісля до Кременецької гімназії... А опісля того наші дороги розійшлися досить широко, аж поки моя дорога, через Західню Европу, довела до мого письменства, а його, через Женеву в Швай-царії до його докторства. І тепер ось ми знов зустрілися і знов у Дермані... Син звичайного дерманського мужика — доктор Женевського університету. Як не кажіть, а це досягнення. І за нормальних людських умов, йому належалася б лишень увага, похвала, пошана... Але не за наших канібальських умов, коли кожну нашу здібну людину "визволителі" всіх мастей намагаються, або то знищити, або допекти йому якнайдошкульніше, щоб він ніколи і ніде' не мав спокою. Ця життьова процедура не минула і нашого доктора за те тільки, що він добрий доктор і добрий громадянин.
У наших друзів Федора і Марусі був також трьохрічний синок Богданко. Розуміється, що для нього наш приїзд був надзвичайною подією, а тому він і не думає йти спати, дармащо його час давно вже вичерпаний. От воно піди спати, а там без нього щось таке станеться, що опісля не віджа-луєш. То ж він гаразд знає, що цієї самої ночі всі очікують славного чарівника Діда-Мороза з його ялинкою і мішком всіляких подарунків, а тому як його спати. Одначе все таки спати треба йти. Нічого проти того не подієш. Від нього всі цього домагаються. Але за те він довго зо всіма прощається, відтягаючи свій відхід всіма можливими для нього засобами.
А на ранок, ще за світанку, Богданко прокидається першим і першим його запитом було: — Мамо! А чи був Дід-Мороз?
— Був... Але ж чекай! Одягну!
Яке там одягну. Богданко зривається і як був босий у ДОЕГІЙ сорочці біжить до їдальні. І! Ялинка! До самої стелі! А забавок, а ласощів! І де це воно справді тут взялося? То ж учора нічого цього не було. От той Дід-Мороз! Такий тобі підступний. Ніяк не хотів, щоб його бачив Богданко. Прийшов уночі, поставив ялинку і зник. І куди зник? Хто знає куди. Ніхто не може того сказати. Навіть мама і та не знає. Мамо! Мааамо! Давай світла! Свічок! Щоб усі янголи світилися. Богданко сама радість. Бігає, стрибає, сміється. Приходить мама і за хвилинку ціла ялинка палає свічками, ніби в церкві.
Само собою, весь цей день (четвер 7 січня), від самого ранку виповнений Різдвом. Рано йшли до церкви, "до приходу", гам повно народу, багато рідні, приїхали з хутора батьки Федора, появився його брат Іван з малою своєю дочкою (він удівець), із Запоріжжя прибули також усі, а в тому, розуміється, і Семен з Палажкою та дітьми. Для нас з Танею ділема: куди йти на обід. Маємо стільки запрошень, а особливо від Семена. Але ми вже лишаємось у доктора, а до Семена підемо завтра. А там до дядька Парфена... А там до Бухалів... А на Бал аби хто зна, чи вже дістанемось взагалі.
Обідаємо цілою родиною в доктора, на вечір, також цілою родиною, їдемо до його батьків на хутір Лебедщину. Це всього лиш за пригорбком від того місця, де колись стояв і наш хуторець...
У Мартинюків я чуюся дуже вдома. їх хутір дуже знаний мені ще з дитинства, тепер ця простора хата крита бляхою, гарна клуня, хліви, сад... А тоді це ще невелика під соломою мурована хата, в якій жив їх дід Федір — високий, дебелий із завжди зав'язаною шиєю, який міг говорити лишень пошепки... Мав хворе горло... У них той дуже глибокий колодязь, з якого тягнули воду колесом... Мені було дуже цікаво заглянути до того колодязя, щоб побачити воду... Але побачити її не було можливости. Лишень глибока, темна яма, обмурована камінням...
А обід тут також дуже "наш". Особливі "наші" голубці з крутої пшоняної каші, загорнуті пелюстками квашеної капусти і помащені шкварками... І також "наша" кишка, начинена гречаною кашою, якої я ніде інше не міг так смакувати, бо тут вона якось особливо смажилась... І та "наша" слив'янка, зовсім така, яку робила і моя мама. І взагалі все тут смакувало і навіть пахло зовсім так, як це було колись у "нас" удома. Може тому, що я знав, що моя мама походила з того самого Балабівського роду, що й ця родина.
А до того цей хутір, це ціла легенда. Він стояв у ярку недалеко молодого гаю, з якого тепер уже нічого не зосталося, а колись це був таємничий закуток, куди рідко заходили люди і де могли ховатися всі ті, які не бажали стикатися з законними порядками. За революції там частенько переховувалися різні банди, які робили рейди на села і від яких терпів також цей хутір. Тут також недалеко знаходилась місцевість звана "Вали', де на схилі кам'янистого пригірка залишились глибокі шанці якихось воєнних укріплень нікому не відомо, коли і ким були вони споруджені. Колись, бувало, коли ще вчилися Михайлові діти — сюди на хутір приходили їх колеги з Дерманської семінарії, або Остріжської гімназії і тоді на хуторі було весело. За революції тут завжди перебувало кількох бездомних бурсаків, яким не було де дітися. А 1919 року на самий Великдень, на цей хутір напала банда грабіжників і дуже його пограбувала...
А тому, побувати на цьому хуторі, у цей час, після такої довгої відсутности, було для мене чималою пригодою. Пізніше, я використав його легендарність у ряді своїх літературних праць, а особливо в романі "Ост", на тлі якого я побудував цілу фабулу родини Морозів, перенісши його географічно аж до Дніпра насупроти Канева.
Тоді ми гостилися на цьому хуторі до ночі, тут також заночували, а до Дерманя поїхали аж на другий день. І вже до старшого Михайлового сина — Івана, який жив на своєму власному господарстві під самим селом у місцевості, званій "на Городному", тобто на місці, де колись, за переказами мав стояти легендарний Гай-Город, якого зруйнували татари. Трохи вище від цього місця на пригірку, донедавна був гарний великий парк з недобудованим палацом на самому його верху, що його було видно здалека. Той парк і той палацик було до тла знищено в революцію, що я завжди вважав за велике варварство, бо це місце було окрасою цілого Дерманя. Парк було вирубано і поділено на городи, а палацик розібрано і цеглу продано різним господарям. З цієї цегли був побудований також і будинок Івана Мартинюка, де ми гостилися.
Цього другого різдвяного дня ми гостилися дуже багато і дуже бурхливо. На вечір перейшли знов до Федора. Приходили колядники і навіть "з Вертепом". Мали гостей з Києва. До Дерманя загостила група артистів "Київського Веселого Театру", яким у Дермані, як ніде, щастило. По обіді у залі школи вони давали свій концерт, заля була битком набита, пані "мецо сопрано з Києва" Туральська, чарувала публіку аріями з "Мадам Батерфляй", а під акомпаньямент акордіону, було виконано ряд куплетів — сатиричних, комічних, танців, дотепів.
