На коні вороному - Самчук Улас

Я передав Аркадієві відпис Маланюкового "Пос-ланія", писаного у відповідь на погрози Сосюри... "Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо — Свобода! Коли у горлі вам повернемо штики". Це канібалія не гідна ніякого поета і вирвалась вона у того розхрістанного парубка, як доказ розпачі невільника і прозвучала, як брязкіт кайданів. Ми дуже добре розуміли те "ми". "Ми орали", казала одна муха, яка сиділа на розі вола, що вертався з оранки. Маланюк хотів це висловити мовою поезії у своєму "Посланію" для увага віків майбутнього.

Тим часом наближалася година розлуки. Треба Київ лишати... І, мабуть, назавжди. Вийнятково ностальгійно-драматичний момент. Ми виходимо з Аркадієм о годині восьмій... Прощання з його матір'ю особливо діткливе. Це пригадало мені прощання з моєю матір'ю п'ятнадцять років тому. Також вона маленька, худенька, ціла зіткана з любови до сина. Частину цієї любови вона вділила й мені, коли я залишав пороги її гостинної хати. З її сірих очей лилося й переливалося безліч скорботи. Сердечна, ясна, свята мама.

Автобус мій відходив о годині дев'ятій. Йдемо з Аркадієм вниз по Фундуклеєвській до Хрещатика, Аркадій думає, що скоро і він від їде на захід. Запрошую його до Рівного. Ми розходимось не охоче. За ці дні ми дуже зблизились. Обійми братні і міцні.

Гарний літній день, в автобусі всі місця зайняті. Він рушає. Хрещатик, руїни, бульвар Шевченка*; Міська радниця, Брест-Литовський тракт і нарешті Святошино... Поволі, кільо-метр за кільометром відходить Київ. Прощай!

Вісім годин дороги, вісім годин часу для роздумів. В таких годинах людина нахильна до узагальнень. І до філософії. Скінчилась подорож останньої моєї границі. Це не було багато в часі і просторі, але багато в крузі мого життя і я вдячний долі, що це сталося.

І я майже знав, що ця моя поїздка в ті простори була останньою. Було ще рано підводити підсумки, але вглиблюватися в своє життя і шукати там причин свого приречення, було прикметою мого думання. І коли причини зважувались і оцінювались, я був часто вдоволений. Я міг себе висловити. Мені відібрано землю моїх предків, але не позбавлено права голосу. І я не мовчав. Може колись, і десь, і хтось це буде чути. Вибачте. Я переконаний, що буде чути.

В ДОРОЗІ НАЗАД

І

Ми не маємо свободи осягнути того чи іншого, але свобідні робити необхідне, або не робити нічого.

Освальд Шпенґлєр "Занепад країни вечора"

Y понеділок, о годині п'ятій вечора, я знов був на вулицях Рівного. Воно видалось мені тоді спокійним і затишним... Я був удома. Радісна зустріч з Танею, Шеккерами, Германом.

Узавтра я йду до ДНБ і даю звіт Apio зі своєї поїздки і завтра сідаю писати репортажі. А поки що я вільний. І як приємно бути вдома. Свіжо, чисто, сито. Лягти на канапі, простягнути ноги в пантохлях і слухати оповідання Тані, що вона за той час зробила, хто її відвідував, кого відвідала вона, про що розмовляли. Такі мирні, домашні справи. До речі, я писав їй листи, які вона одержала і вона писала мені, які я одержав також. її відвідували Галина Варварова, Марія Кибалюкова, Харитя Кононенко і, розуміється, завжди Віра Шеккер. В кожному разі вона мала товариство і не почувалася сама. Герман також час до часу дратував її своїми розмовами про всілякі свої "погляди". Його іноді забавляло, як він казав, не бути сентиментальним, дармащо він був сентиментальним.

Ця поїздка в глибину України принесла одинадцять кусників репортажу під назвою "Y світі упадку і руїни", починаючи вступом, який названо "Про сфінкса та рай на землі"... І кінчаючи "Виснівком" зі словами: "Коли переїжджаєш країну, яка звалась СССР, стає на душі дійсно тяжко. Ще 20 років і та "держава" не мала б міст, не мала б де жити. Бо всі її міста, які ми знаємо, це лиш статистика збитого докупи населення. їх будови, їх мешкання дослівно руйнувались, осипались і падали. Люди живуть серед руїн... Брудних, загрозливих, легальних".

Y той час такі висновки були цілком виправдані... Революція своє завдання виконала: "Ми всьо разрушім до ас-наванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот будет всем" — було її моттом і воно було здійснене. Панувало повне "ніщо". Нігілізм, від якого це явище відходило, став кліматом життя... І пройде ще багато часу, поки комусь пощастить збагнути і привести до ладу думку, яким чином могло це явище постати.

Мені здається, що тут поєднано два, дуже притидіючі духові початки: лірично-слов'янський пасивізм і місійно-юдейський волюнтаризм. Дві возведет до культу натури абстрактного характеру з величезним емоційним напруженням та порядним додатком містично-монгольської нетерпимости з чого створено вийнятково дивовижну формулу діяння незнану ще в аналах історії людства. Маяковський, Троцький, Сталін... Плюс Ленін, як їх конденсатор і рупор. У цьому поєднанні рас, духа й наставления створено амальгаму однієї утопії, у якій реальність зведено до реторики, наговореної певними інвідуами у певних томах "сочінєній", які не мають нічого спільного з духом, природою, організацією життя господарського, що є основою цивілізації модерної людини. На цій підставі знищено до пня всі ті людські резерви, які могли будувати господарство просто тому, що вони за своєю природою, не могли перевтілитись в антигосподарську дія-лектику розбушованих фантасмагорів.

Вислідок: "Біда, що аж кричати хочеться!" (Хвильовий).

Так. Це була біда страшна, всеобіймаюча, брутальна. Все обернено в мотлох, бруд, лахміття.

Про це я писав — поспішно, на бігу, бо хотів залишити документ доби, якої був свідком.

Мої дні проходили дуже швидко. Ці місяці серпень і вересень, можливо, були найспокійніші за ввесь час мого Рівного, дармащо гень там поза обріями наростали великі неспокої. На це вказувало багато різних ознак, а між тим і промови Геббельса, які ставали все більше і більше "переконані" в перемогу Німеччини. В Україні несамовитий Кох виголошував також несамовиті ораторії про унікальне історичне завдання вищої німецької раси, вимагаючи великих жертв від місцевого населення. Розмови про партизанку ставали темою кожного дня.

Хоча дійсної партизанки все ще не відчувалося назовні. В кінці вересня ми з Танею вирішили зробити подорож, яких 80-90 кільометрів, до Тилявки на Крем'янеччині, навпростець через Дермань, бічними дорогами та старими лісами, де опісля гуртувалося найбільше підпільної братії. У Тилявці, "на Чесного хреста", 27 вересня, відбулося традиційне храмове свято, від якого залишилось у мене багато юначих спогадів. Хотілося їх ще раз пережити.

Ми виїхали з Рівного 25 вересня підводою, яку прислала нам районова управа Мізоча, під вечір ми вже були в Дермані, заночували там у Семена, а на другий день наніч ми виїхали з ним, його кіньми далі. Виїжджали, як було колись, на всю ніч, з наміром підночувати десь в дорозі, щоб на ранок наступного дня прибути просто на храмове богослужения. Цього вимагала також традиція.

Для Тані ця подорож була новою пригодою, а для мене це мандрівка по старих дорогах в країну мого хлопяцтва. На цій дорозі відбулось у мене багато пережитого і передуманого. Починаючи з того, що цією дорогою "вибиралися" з Дер-маня до Тилявки ще коли мені було вісім років. Цією дорогою йшлося пішки до "вищої" школи в Дермані, коли мені було дванадцять років. Цією дорогою ми щороку їздили "на празники" та різні оказії "до своїх". На цій дорозі я вперше зустрів большевиків, які вперше на моєму житті вимагали від мене документів, коли мені було п'ятнадцять років. В початку червня 1920 року, після закінчення шкільного року, я вертався пішки з Дерманя до Тилявки. Саме перед тим прийшли до нас большевики. Щоб скоротити собі путь, я пішов через ліси навпростець, не тримаючись головної дороги. За ввесь день я зустрів ледве пару людей, але переходячи шлях Шумсько-Антонівці, я наткнувся на двох вершників. — Стой! Куда йдьош? — запитав мене один з них. Я відповів, що йду додому. — А аткуда? — цікавився той далі. Я йому і це відповів. — А дакумєнти імєєш? — невгавав той вперто. На щастя я мав шкільну посвідку в українській мові, яку і подав тому. Він довго до неї вдивлявся, не відомо чи щось з того розумів, але згодом віддав мені її назад і махнув нагайкою. — Валяй сваєй дарогой! — сказав він і вершники поїхали далі.

Від цих документів і почалося моє з ними знайомство. Того самого літа я мусів ще три рази їхати з ними "в підводу", вони забрали в нас двоє коней, але на цій самій дорозі я проводив їх в путь-дорогу, з якої вони вернулися сюди аж за дев'ятнадцять років.

Тридцять першого серпня 1920 р., до схід-сонця, я вирушив пішки до Дерманя, з наміром бути там завтра на відкриттю шкільного року моєї школи. Великими дорогами повною парою відступали большевики. Щоб оминути цю метушню, я знов пішов навпростець лісами... Доходячи до лісового села Гісерни, там ще стояв в долині большевицький обоз, який збирався саме від'їжджати. Коли ж я дійшов до поселення Зелений Дуб, там вже були поляки. Перейшовши Гурбенські ліси і дійшовши до села Мости, що на річці Збитенці, там все ще були большевики. Під вечір, сливе за темна, смертельно втомлений, я дотягнувся до свого кутка Запоріжжя в Дермані, де натрапив на таку сцену: саме в цей час сюди ввігналося двох вершників, а один з них мастив нагайкою через плечі мого діда Івана, обкладаючи його при тому сла-ветніми матюками. Я був переконаний, що це "таваріщі", бо виглядали вони вельми на них подібні, але я помилився. Це були козаки-балаховці, які йшли тоді з поляками, робили, мабуть, розвідку, натрапили на діда і питали його, чи нема в селі большевиків. Дід помилився також, назвав їх "товаришами", ті взяли це за образу і так розсердились, що почали діда бити. І так злощасно, що вибили нагайкою йому око і він до кінця життя залишився однооким.

Тієї ж зими, наступного 1921 року, я знов вибрався пішки в цю дорогу додому на вакації "на масляну". Було холодно, мело снігом, дороги були занесені. Йти було тяжко, додому зайшов аж на другий день, заночувавши в дорозі, а доходячи на досяг руки до нашого хутора, мене перестрів весь замерзлий польський вояк з рушницею. — Стуй! Ґдзє ідзєш? — запитав він мене. Я сказав, що додому. — А сконд?

— питав той далі. Я йому і це сказав.