На коні вороному - Самчук Улас
— А "чи маш папери?
— не вгавався він. Я показав йому той самий папірець, що показував його минулого року большевикові. Виявилось, що цього не досить. Вояк не міг його прочитати, а до того, виявилось, що я перейшов нелегально границю з Росії? Я не міг цього второпати. Яка тут Росія і яка границя? А що тут? Вояк пояснив, що тут вже Польща... А ось там далі, за нашим городом, то вже Росія. Ніяк не второпаю. Я вийшов з Дерманя вчора, де були також поляки. Я пройшов п'ятдесят кільометрів дороги і мені кажуть, що я прийшов з Росії. Як це розуміти? По дорозі ніхто мені не казав такого. І виходило, що я аж два рази переходив туди і назад нелегально границю, а тому мене арештовано, під конвоєм запроваджено на наше подвір'я, де стояла пляцівка пограничної варти. І де зустріли мене батько, мати та ціла родина.
Справу було вияснено. Виявилось, що тоді через наш хутір проходила тимчасова демаркаційна польсько-совєтська лінія, про що я не знав. Від того нам не було весело, але десь під весну ту лінію було перенесено двадцять кільометрів далі на схід і таким чином ми опинилися в Польщі. Разом з нашою дорогою до Дерманя.
Пригадую, на тій дорозі затямився мені ще один спогад. Біля поселення Москалівка знаходився уряд відомого державного суражського лісництва і перед ним на дорозі стояв великий чотирьохкутний стовп, спірально помальований біло-червоною барвою, на якому красувалась дошка з двухголо-вим орлом і написом російською мовою. Одного разу, проходячи сюдою, я побачив, що той стовп перемальовано на жовто-синю барву, а на дошці, замість орла, появився тризуб знаписом українською мовою. За совєтів, цього стовпа взагалі не стало, а за Польщі він появився знов, помальований на біло-червоно з орлом, який мав лишень одну голову. Отакі то метаморфози сталися з тим стовпом... Які вказували про ті події, що сталися на цій дорозі протягом короткого часу.
Ці ліси і ці дороги ніколи не були забуті мною. Пізніше у чеській Празі я їх часто пригадував, задокументував їх у моїй трилогії "Волинь", спровадивши туди моїх видуманих інсургентів, які почали звідсіль свої уявні рейди за справу України. Як також їх було згадано в ряді революційних фейлетонів, які появлялися в 1931-1934 роках в нелегальному часописі "Сурма" під загальною назвою "Месники"
Ось такі спогади були пов'язані у мене з цією дорогою і тепер, по багатьох роках розлуки з ними, мені було особливо цікаво знов їх бачити.
Але тепер все тут змінилося. Особливо зникло заліснення, що було основною прикметою цього терену. З великих борів залишились невеликі ліски. Лісові села повилазили на поле. Більша площа заліснення залишилася довкруги урочища Гурби, де колись був молодий ліс. Зі старих соснових борів з їх височезними стрункими деревами не залишилося ані сліду.
Ми їхали цілу ніч. Було місячно, тихо, безлюдно. Ніде ніяких натяків на партизанку.
Біля Москалівки, поблизу знаної лісничівки, ми зупинилися під кормити коней і трохи переслатися. Ми стояли під великими каштанами, з яких спадали нам на віз їх тверді плоди. Було тепло. Спали на возі, але мені не спалося. Забагато думок. Високе зоряне небо, свіже нічне повітря, глибока тиша.
Засвіт сонця ми рушили їхати далі. Від цієї Москалівки характер терену міняється, кінчаються піскові грунти, починаються суглинки і чорнозем. Проїжджаючи здовж лісничівки з її шумною смерековою алеєю, не можна було помітити того маєстатного стовпа з його державними регаліями. Можливо, він став жертвою тих буревійних подій, що пронеслися над цим тихим простором протягом цих останніх пари десятків років.
Переїжджали велике село Васьківці біля Шумська, повертали круто до права на село Рохманів і їхали вже ширшою, все ще немощеною дорогою в напрямку заходу. Справа, збоку лишалися села Залужжя й Обичі, а далі спереду Жолобки. Після чого ще три кільометри і нарешті "наша Ти-лявка". Колись в'їжджалося до неї через великий дубовий ліс, але тепер від нього залишився також лиш спогад і то хіба у старших людей.
Була година дев'ята ранку, сонце вже піднялося на небі, коли ми в'їжджали на подвір'я брата Федота. Віталися, милися, чепурилися, снідали і великою родинною ватагою пішки йшли до церкви.
Був гарний погожий день, скрізь багато святочно одягнених людей, чимала нова церква забита народом. Наша поява викликала багато руху й зацікавлення. Багато вітань, багато зустрічей. Я звик, було колись, до старої дерев'яної церковці, побудованій ще у вісімнадцятому століттю з її дивовижними іконами і своєрідним таємничим настроєм, а ' тепер тут була велика мурована церква із зовсім відмінним стилем довкілля. Правив молодий священик о. Палладій Дубицький в сослуж-ництві двох інших священиків і диякона. Співав голосний місцевий хор. Богослужения тривало до другої години дня.
Після того ми відправились цілим нашим родом і деякими ближчими знайомими до найстаршого представника нашого клану, дядька Ялисея в гості. Таньою зайнявся Роман Лех. Довідавшись, що вона працювала в кіно-студії, він, з його театральними нахилами, був цим захоплений і був увесь час цікавим для Тані співрозмовником.
Гостина у дядька Ялисея видалась на славу... Випивали, співали, згадували. Це простягнулося до вечора, а опісля ми з Танею від'їхали ще до о. Палладія, де було також багато тостів і багато пісень.
Але й на цьому наше бенкетування не скінчилося. Нас запросив до себе брат Романа Леха — Борис, що одружився з дуже бідною селянкою і жив в її вбогій хатині на краю села. Син багатих поміщиків, учень київської гімназії, якого відвозили на станцію до потягу тройкою коней, видатний член "золотої молоді" Крем'янця, блискучий кандидат на багате одруження і враз отаке... Вбога хатина, неграмотна жінка, злиденне життя. Як таке виправдати? Духом толстовсько-го "опрощення"? Дегенерацією творчої волі? Страхом перед доктриною нігілізму? Мабуть, усім цим взятим разом. Плюс стиль, і дух, і клімат глибокої провінції, яка має властивість розчиняти в собі все їй чуже, як це робить морська вода зо всім чужим, що потрапляє в її домени.
Але все таки цей Борис Лех у своїй ролі сільської голоти затіяв видати нам бенкет... Де зібралися залишки нашої сільської дореволюційної інтелігенції, бувших так званих поміщицьких і попівських паничів, між якими були також і мої шкільні товариші Лонгин і Павлик Данилевичі. Цей останній скінчив навіть Варшавський університет, але закопався в селі одружився з сільською учителькою польського роду і чомусь ополячився. Що трапляється в нас дуже рідко... Явище, спричинене тими ж самими законами "опрощення", що й у випадку Бориса Леха.
У Тнлявці на цей раз ми пробули з Танею всього лиш три дні, — неділю й понеділок, а у вівторок рано мій брат Федот відвіз нас до Крем'янця... Я хотів показати Тані місто мого гімназійного юнацтва... Ми з нею любили згадувати такі місця і такі часи — вона свої Лубни над Сулою, а я Кре-м'янець над Іквою.
Зрештою, містечко Крем'янець з його історією й топографією варте згадки. Воно, за своїм розташованням, своєю горою Боною з її руїнами замку, його ярами, садами, гаями та будовами, приємно вирізняється серед маси, звичайно банальних, повітових містечок замлі української. Його історія вельми давня і багата. Археологи копаються в ній гень до 30-40 тисяч років в минуле, а "Повість временних літ" повідає нам, що там проживало слов'янське племя зване дуліба-ми, якому доводилось зводити боротьбу з всілякими наїздни-ками, як авари, хозари, печеніги. Пізніше вони були атаковані слов'янськими сусідами поляками, яким пощастило навіть на деякий час тут закорінитися. Але не дивлячись на це, Крем'янець незамітно залишився дулібським, як це повідає старовинна легенда: Мовляв, во время оно, панував тут мудрий дулібський князь Вол, а була в нього вродлива дочка Ірва. Панував він довго, багато, щасливо та одного разу напали на нього авари, які облягли город. Ватаг аварів вирядив до Вола послів з вимогою, щоб той віддав за нього свого дочку, інакше він зруйнує його землю. — У славян жінки вільні і вони самі вибирають собі наречених, — відповів на це Вол. І покликав дочку. Свати аварів були зачаровані її вродою і на знак пошани піднесли їй шовкову хустку. Але Ірва розірвала ту хустку і сказала: — Коли ця хустка стане цілою, тоді я стану жінкою цього чужинця.
Розгніваний ватаг аварів наказав своїм ордам знищити місто, а Ірву полонити живою і привести її до нього. Дулі-би билися хоробро, але аварів було більше і вони всі впали на полі бою, а з ними і їх князь Вол. Зістались живими тільки жінки і діти, а між ними також Ірва, яку напасники намагались взяти в полон живою. Але Ірва схопила меч свого мертвого батька і продовжувала боротьбу. Відбиваючись від ворогів, вона втекла на скелі однієї гори і довго там боронилася. Одначе сили її вичерпалися і знеможена, щоб не віддатися в полон живою, вона кинулась зі скелі і розбилася. З її очей потекли сльози, з цього постало джерело і початок річки, яку названо Ірмою. З часом ту назву змінено на Ікву. А скелі, з яких кинулась Ірва, названо Дівочими. І так ці назви залишилися до нашого часу і лишаться надалі, так довго, як довго житиме там рід дулібів.
І він, той рід дулібів, живе там до цього часу. Хоча Кре-м'янець протягом історії потрапляв під чужинецьке володіння. Досить довго володіли ним поляки, які залишили там прикметну будову, у якій від 1805 до 1831 року містився Ліцей Чацького. Це прекрасна бароккова будівля, в якій за царського часу було приміщено Волинську Духовну (православну) Семинарію, "Духовное учіліще", з додатком Жіночої Єпархіяльної школи... За короткотривалої української влади там приміщено також Українську Гімназію ім. І. Стешенка.
Пізніше, за польської влади, всі ті школи було викинуто з ліцею Чацького і в тому також і українську гімназію, яку позбавлено прилюдних прав і перенесено до приватної, дуже скромної будови гень під горами на краю вулиці Директорської, яка належала жидівському торгівцеві Бакімерові.
З цією гімназією пов'язаний ввесь мій Крем'янець. Влітку 1921 року польська влада закрила Дерманську Учительську семинарію і з нею мою Вище-Початкову школу, де я скінчив тоді три кляси. Передо мною поставала велика проблема, де і як продовжувати мою освіту.
