На коні вороному - Самчук Улас
Через Березань, Баришівку аж до Дарниці. Де треба було висідати і далі до міста чимчикувати пішки. Йшлося сипучими, майже пустинними, пісками, між якими в різних місцях стирчали високі, гнучкі сосни гень аж до Дніпра з його новеньким понтонним мостом, де переходилось границю з воєнної зони окупації до Райхскомісаріяту і виказувалось відповідними документами, як також діловито мінялися карбованці з головою Леніна на карбованці "емісійного банку для України". І продовжувати далі дорогу "per pedum apostolorum" через Пе-черськ, здовж вулицею Олександрівською, пересікти Хрещатик і далі вверх Фундуклеєвською, щоб до краю втомленим, запилюженим увірватися Д° мешкання 22 у будові Роліт і впасти, мов грім серед ясного неба, на голову Аркадія Люб-ченка та його мами.
Під датою 24.8 він віщає про це у своєму щоденнику: "Вчора о год. 6-7 вечора були у мене подружжя П. Стукіт. З'являється Самчук у чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені — лист зі Львова. Зиркнув я: ой, ти Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! Вона виклопотала для мене виклик до Генерал-губернаторства, що був доданий тут же в листі... Просить конче приїхати. Львовяни мовлять, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватися й забезпечать роботу. І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене — це, як свято. Захотілося дуже, будьщобудь, жити, творити, змагатися".
Так, Любченко був на верху блаженства. Моє прибуття додало йому завзяття. Після довгої мандрівки я прибув, як додому. І злива розмов. І все таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший байдуже, які там козні строїть проти нього Москва. У цей час він переживав нову кризу. Німці напустили проти нього серію своїх пакостей, заборонили довіз харчів, щоб змусити людей виїжджати на роботу до Райху, зупинили трамваї, примусили киевлян ходити пішки, вселили до "Нового українського слова" зграю національної мерзоти вроді Штепи, Дудіна, які торгували своїм сумлінням, як комісові крамниці своїм барахлом. Але все таки Київ живе своїм життям, не зважаючи на ніякі злі затії його лукавих ворогів.
Але Любченко хоче все таки Київ залишити. Просто тому, що життя для нього тут стає неможливим. Хоче їхати до Львова і спробувати ще там щастя. Моє прибуття внесло йому багато розради. Він був дуже втішений, його прекрасна мама зробила нам добру вечерю, я помився, взяв ванну, поголився, наскільки міг причепурився. Вечеряли, гуторили, радились. Я розглядав його прекрасну бібліотеку, на якій сильно позначився харківський період його життя, багато ав-тографованпх книг, багато журналів, а в тому весь комплект "Вапліте", який зберігся в нього, не дивлячись на те, що багато авторів, які брали в тому участь, були вже заборонені і їх твори були вилучені з ужитку.
А взагалі ці дні нашого Києва ми провели з ним нерозлучно разом. Як звичайно, весь час говорили. Я оповів йому про пляноваций нами все ще проблематичний журнал, зазначивши, що справу його редагування я передав на руки Петрова зі всілякими моїми сприяннями. Любченко з цим годився не без застереження. Петров, мовляв, людина здібна і вчена, але на редактора ледве чи надається. Я пропонував це діло самому Любченкові, він, либонь, має і досвід, і інші потрібні таланти, але він не хотів навіть про це чути. Ми розуміли, що редагувати такий журнал і в такий час не так просто і щось подібне, як було колись з редагуванням "Про-літфронту". Маючи над собою завжди Дамоклів меч примхливих чужих звершників.
Під цим оглядом ми з ним розумілися. І взагалі ми з ним розумілися... Може тому, що ми з ним були близькі психологічно... Обидва старого селянського кореня з твердими традиціями стихійного і свідомого незалежництва в дусі та незломним бажанням боротися проти кожного заперечення наших законних прав на землі наших предків.
Він роджений 1899 року, шість років за мене старший, у селі Старо-Животові біля Уманя, отже, на батьківщині Ґонти. Ніяке диво, що за революції він опинився в лавах визвольного фронту Петлюрівської концепції, але історія зґвалтувала його і впровадила в "пролітфронтівські" течії п'ятикутної зірки, разом з такими "пролетарами", як Хвильовий, Куліш, Яновський, де він належав до активу літературних об'єднань, в ролях незмінного секретаря "Вапліте", або то члена редакції "Пролітфронту"... А щодо його літературного дорібку, то судячи по "Вертепі" ("Літературний ярмарок" книга 5.1929), то його тяжко допасувати до канонічних вимог стилю на батьківщині "світового пролетаріяту" з назвою "соц-реалізму", до якого він опісля намагався допасуватися і чого йому не вдалося виправдати. Це, здається, і загнало його в тупик творчої неспроможности і він довший час належав до мовчазних страждальців, позбавлених орденоносних і ти-тулярних привілегій пролетарського Олімпу, переважно кандидатів на вигнання з раю і приреченців до геєни огненої навіки.
Попросім його заговорити до нас його автентичною мистецькою мовою: "Вас дивує, вас навіть дратує цей розбриск сірих, рухливих плямок, що так нагадують сірі осінні дні, сіру думку, сірі почуття, сіру недбайливість, сіру нудьгу при-самоварних бесід, сіру активність млявих людей, сіру ніжність безсилих рук, сіру привітливість ворожого усміху, сіру тьмяність фальшивих похвал. Не озирайтесь — хай не вражає вас той приємний спокій, та насолодна покора, що в той момент лягла на деякі обличчя. Це, мабуть, ті, що їм сірий колір дає гармонійну відраду буденних свят, це ті, що в кожному порушенні штампу готові вбачати ходу на котурнах..." (' Вертеп").
(Не треба пояснень, що він мав на думці, говорячи про ту "сірість". Це писано ще за тих часів НЕП-у, коли ще можна було говорити про офіційний колір совєтської дійсности, від якої він намагався втекти все своє життя, але нарешті наважився — вибрав для цього найнестямніший час.
Він був здивований моїми розповідями про мої пригоди з 1927 реку, коли я вибирав свою долю засобами визову й риску смерти в ім'я свободи. Я робив цей вибір на початку моєї дороги... Любченко вибирав щось подібне, але вже пізно. Для нього не було вже невтрального місця для розгону в майбутнє. Одне тільки нас єднало: ми не лякалися.
Я, казав він, пізнав ціле інферно нашої дійсности. Коли стрілявся Хрильовий, я був віддалений від нього всього лиш кілька кроків і мав можливість бачити останній погляд його згасаючих очей. І ви розумієте, що це значить для того, щоб збагнути наш час. Я питав, чи міг Хвильовий уникнути цього драстичного жесту, відійшовши, наприклад, на еміграцію, на що Любченко не мав точної відповіді. Це, казав він, складне, психологічне, можливо навіть судьбоносне питання. Він не міг уникнути тієї кулі. Просто тому, що він належав до генерації, яка вірила в ідеології. А завівшися, не бажав бути за жива притчею во язицех.
А як Тичина? З такого єлейно віруючого в церкву та потрапити без пересядки в блюзнірського її запереченця. О, Тичина! Це питання. Мені інколи здавалося, казав Любченко, що внутрішньо він ні в чому не змінився. Його лиш дуже злякано. Його застрашено і, як зайця, загіпнотизовано Приголомшено. Зацицькано бляшками і тутулами. Любченко оповів, як одного разу, на Новий рік, йому з одним колегою, прийшла думка набрати зерна і рано-раненько піти до Тичини "посівати". На слова "сію, сію — посіваю, щастя й радости бажаю", Тичина розплакався, як дитина. Але враз схаменувся. Товариші! З цим жартувати не можна. Це в'яжеться з культом, — казав він перестрашено. — Це старий, народний звичай... — пробували йому перечити, але він не давався: — Ні, ні, ні! Ви знаєте. Ви добре знаєте!
А чи хто з них вірив у комунізм?
Так вірити, як свого часу вірив, скажемо, Фальківський, або навіть Хвильовий — так більше не вірили. Була "віра" навернутих. Оглашених. Рильського, Яновського, Бажана... Корнійчука. Був вибір між бути і не бути. А далі вже звичка. Треба було накиснути в тому квасі аж до отупіння. До наївности. Щоб від тебе на милю несло тим духом. Ти мусів затовкти той жаргон, ті жести, ту поведінку... І вірити ad absurdum.
Але сила, яка могла ґвалтувати сумління такої маси невіруючих, мусіла бути надзвичайною.
Без сумніву. її ефектність базувалася на релігійній бездумності. Це змова людей, пов'язаних між собою страхом перед думкою. Найбезпосередніша сила, яка не знає контролі. Проти якої не зможе встояти ніякий аргумент, контрольований глуздом. Чи можна було древньому єгиптянинові доказати, що бик Апіс не є бог? І в цьому, на коротку мету, їх сила. Як і кожна сліпа віра, побудована на льоду замерзлої уяви.
Приблизно, розмови в такому дусі між нами не вгавали і Любченкові іноді не легко було давати раду з радикальним їх ставленням, на що він ще не мав продуманих поглядів.
А при тому ми багато вештались по Києву. Заходили на різні вулиці, розглядали різні будови, обговорювали їх архітектуру. Обідали, звичайно, в Театральному ресторані, де я несподівано зустрів знаного земляка з Праги, Євгена Вирового, який прибув сюди подивитися на Україну і тількищо вернувся з Дніпропетровська, звідки він був родом і належав колись до визначних громадських і культурних діячів тодішньої Катеринославщини. У Празі він був також завжди активним членом української колонії і належав до різних, переважно культурних, організацій. Приватно, він вів досить знану контору філятелістики і матеріяльно був гараз забезпечений.
Для мене це була приємна зустріч, я познайомив його з Любченком, він розповів нам про теперішній Дніпропетровськ, де він не знайшов нікого зі своїх колишніх знайомих, а саме місто, як і всі інші міста України, дуже змінилося. А опісля ми разом пішли на виставку картин київських художників в Музеї Українського Мистецтва на вулиці Олек-сандрівській.
Цікава для нас справа. Ми могли бачити те, чим жило українське мистецтво Києва у такий незвичайний час. Залі музею були заповнені картинами переважно незнаних мені мист-ців. Переважно веселі, свіжі кольори, багато сонця, пейзаж, жанрові теми. Киевлян вражала відсутність, так званої соці-ялістичної тематики, а також портретів вождів. Без Сталіна, без Ворошилова, без фабричних димарів, без добрих робітників і поганих куркулів.
