На коні вороному - Самчук Улас
Цей район з тим пам'ятником В. Каразину, що був засновником Харківського університету, нагадує деякі закутки Праги, Кракова, Бреслява з духом і стилем Европи романтизму й гуманізму ще не деге-нерованого революціями стилю Леніна.
За чотири дні мого Харкова, я побував в його опері на виставі "Веселої вдови" Легара, в тій самій опері, де все ще здавалося, що там чути розпачливі зойки суду над Єфремо-вим і його спільківцями... Театр був заповнений, оперета йшла безтурботно й грайливо, публіка плескала й викликала на біс виконавців...
У неділю, 16-го серпня, в годинах перед обідніх, у приміщенні однієї школи, я мав цікавий для мене виступ перед громадянством Харкова. Щось з пара сотень слухачів, яким я прочитав уривки з "Марії" та розповів про головніші літературні досягнення довоєнної Західньої України. Як також відповідав на безліч питань, з яких особливо вразило мене питання про Винниченка, чи це правда, що він тепер у Берліні і що він має очолити уряд Української держави. Отже, тут була ще жива пам'ять про часи революції, хоча з дуже слабими відомостями про нашу ситуацію на заході. Публіка вже знала, що Петлюра не живе, що його вбито в Парижі со-вєтським агентом Шварцбартом, але про новітні політичні течії на заході, от хоч би про Організацію Українських Націоналістів, знали не багато. Було питання, чому та організація розбилася і чому її члени борються між собою. Мені прихо-дилось пояснити про вбивство Коновальця в Ротердамі совєт-ським агентом Валюхом і про всі наслідки, які з цього постали. Тому, що Харків знаходився ще під воєнною адміністрацією, тут ще можна було думати про Українську державу, на що я обережно відповів, що в теперішній програмі реорганізації Европп нема виглядів на утворення нових самостійних державних одиниць, а в тому також і України. Там далі на заході за Дніпром вже існує та форма адміністрації, яка має бути управлінням над Україною в майбутньому...
Цей виступ в Харкові значно різнився " своїм наставлен-ням від того в Кременчуці. Коли там основною темою розмови була література, то тут більше політика. Деякі громадяни були особливо цією справою зацікавлені... І нічого дивного. Тут були ще живі учасники бурхливих тридцятих років і навіть, здається, двох учасників з процесу Спілки Визволення України.
А в понеділок ввечері, мої гостителі Царинники, влаштували в себе невелике прийняття, на якому був голова міста Олександер Семененко, ректор університету Михайло Вєтухів, заступник голови міста Микола Сліпченко, керівник справ господарських Заболотний, директор Драматичного Театру ім. Шевченка, Володимир Кривенко. Люди міри, кваліфікації, здібностей і культури. Було, розуміється, багато розмов і переважно політичних. Питання української державности не сходило з уст. Вражало те, що ми зустрілися з різних кінців нашої української плянети, але наші думки і погляди були тотожні. І ще цікаво, що це наше основне питання стояло над усім* іншим, як знак ніколи невгасального вогню, що безнастанно горить в нас, не дивлячись на всі жертви, що їх приходилось зложити в ім'я цього, здається, недосяжного ідеалу, який одначе є віддалений всього на досяг руки. На тлі цієї глобальної війни, на тлі жорстоких років минулого, на тлі обезличених мас міста, цей ідеал набирає виразніших контурів і стає єдиною перспективою для майбутнього. З повним переконанням, що одного разу він буде здійснений.
А взагалі, моє враження від Харкова дуже приємне, дар-мащо він так сильно зрусифікований. Це місто дії, праці, ініціятиви. Головне господарської. Це столиця людей, які хочуть і можуть творити реальні вартості. І положено те місто на границі північно-східнього українського поготівля, як форпост сильних духом і багатих інтелектом творчих людей. Коли я думаю про індивідуальність української людини Харкова, в моїй уяві одразу стає перший український прозаїк в літературі (після безконечної поезії) — Григорій Квітка-Основ'яненко, перший не сліпий український науковець і мистець-бандурист і письменник Гнат Хоткевич, палкий ідеаліст і гострий інтелект Микола Хвильовий, прекрасний організатор й науковець Михайло Вєтухів і мій особистий друг поет-письменник, незломної волі борець Іван Багряний... Не забуваючи, що саме таких реально-творчих, наснажливо-бу-дуючих деміургів давала і дає та земля, положена на краю нації, призначеної бути заборолом на найнебезпечніших її границях сходу. Міцна, цупка, лицарська порода людей, вибраних зо всіх українських земель, які мали відвагу йти в порожні простори, по яких бушували колись лишень вітри та буйні орди степових кочівників.
Моє прощання з Харковом було дружнє. Незабутні дні виповнені незабутніми враженнями. В оточені незабутніх друзів.
А у вівторок, 18-го серпня, рано залишаю гостинний дім Всеволода і Софії Царинників. Прощання тепле, дружнє. Нам пощастило роздобути візника, який відвозить мене на вокзал. Звідсіль, о 8-ій годині відходить довгий, військовий потяг.... На Полтаву.
Наймедовіше, найзапашніше, найкучерявіше місце України... Полтава Котляревського, Полтава українського борщу, вареників, бандури, вишивок, буревійного гопака й гемонського гумору. І разом "Полтава" Пушкіна — незагоєна рана поразки Мазепи.
Це так близько від Харкова, але разом це так далеко від Харкова. Це така, приблизно, різниця, як між вишнею і яблунею, при чому до Полтави, кучерява вишня дуже лицює без найменшого спротиву. Потяг вирушив з Харкова, здається, швидшим, ніж звичайно, темпом і їхав хвилястою рівниною в напрямку південного сходу — переважно полями, іноді лугами, іноді селами. Минають такі станції, як Люботин, як Водяна, як Іскрівка... Я, як звичайно, без перерви стирчу у вікні, гарна погода, світить сонце, повіває західній вітер. На деяких станціях потяг коротко зупиняється... Інколи хтось висідає, або хтось всідає. На одній зупинці до потягу втиснулася жінка селянського вигляду, боса, загоріла у пом'ятому одязі. Вона, мабуть, не мала дозволу їзди, а можливо навіть не мала білету, бо як тільки потяг десь зупинився, вона негайно вибігала на перон, але як тільки він рушав, вона миттю на ходу стрибала на східці і їхала далі. Це було для неї не дуже безпечно, але кондуктори, що були українського походження, якось не дуже звертали на це увагу... Але один військовий капраль, що стояв у вікні біля мене, не міг на це спокійно дивитися. — Чому їй це дозволяють? — сердився він. То ж вона може зірватися... Я мушу піти й заявити дижурному, бурчав він невдоволено. — А яке це ваше діло? — запитав я капраля. — Вона напевно не має дозволу,
— обурювався капраль. — А що вам це шкодить, — суперечив я... — Вона може зірватися, — бурчав далі капраль. — То ви краще допоможіть їй дістати краще місце. Вона напевно не ризикує життям з примхи, — казав на це я.
Цей наш короткий діялог з капралем викликав зацікавлення тією жінкою інших вояків, які почали розмову на цю тему. Одні були за те, щоб її на найближчій зупинці не допустити до потягу, але були й такі, які цьому суперечили. А між ними знайшовся і такий, також капраль, який вийшов на коридор і по часі привів ту жінку до 'нашого переділу.
— Вона може зайняти моє місце, — сказав я тому капралеві. Все одно я волію дивитися у вікно...
І таким чином жінка та дістала місце між вояками, вона не почувалася добре, її вигляд був розгублений, її загоріле з глибокими зморшками обличчя було сумне і зніяковіле. А до того, вона не могла розуміти ніодного слова з тих розмов, що вона чула біля себе. І вона тримала на колінах невеликий клунок, загорнутий в якусь ряднину... — Куди ви їдете? — запитав я її. Почувши зрозумілу мову, вона дуже зраділа і одразу відповіла... — О! Знаєте... До Ромен... Там є лагер пленних... Я довідалась, що там є мій син... Вони там голодують... Хочу йому одзезти хоч трохи хліба... — Що вона каже, що вона каже? — питали мене вояки. Я переказав їм мову жінки і порушив питання, як їй помогти до тих Ромен доїхати. Головне до Ромадану, де вона мусить пересідати. А тому, що я мав висідати в Полтаві, я просив їх взяти цю справу в свої руки. Капраль, що стояв біля мене, почав перечити, що вона не має на їзду дозволу, але інший капраль його заговорив. — Нічого нам, — казав він, — не станеться, якщо та жінка проїде цим потягом. А при цьому один з вояків покопався у своєму харчовому мішку, роздобув звідти шматок хліба і шматок ковбаси і подав те жінці. Та засоромлено глянула на вояка і вагалася, що їй робити. — Візьміть, візьміть, — кивнув я їй головою. Вона обережно взяла хліб і сказала: — Спасибі вам!
І так ми їхали. І досить повільно. До Полтави дотягли-
ся аж о годині четвертій. Висідаючи, я сказав жінці не вихо-
дити з потягу, сидіти на місці аж до Ромадану. А там вона
має пересісти на Ромни. "
На станції було рухливо, хтось висідав, хтось всідав, військові і цивільні. У мене виникла проблема, як дістатися до міста. Це було кілька кільометрів віддалення і ніякого транспорту крім власних ніг. На щастя, я помітив одно тягарове авто, біля якого орудувало двох вояків у мадярських уніформах. Я підійшов до них і запитав по німецьки, чи не їдуть вони часом до Полтави. Так. Вони їдуть. Чи не змогли б вони і мене туди підзезти? Дуже охоче. Ось вони зараз вирушають.
І таким чином, фактично, до Полтави привезли мене ма-дяри. Сидячи з ними дуже щільно в одній кабінці, я пригадав собі останню з ними зустріч. Це було у березні 1939-го року, коли то я, втікаючи з Хусту, потрапив до їх ув'язнення в Тячеві на Закарпатті під час нашої відомої карпато-укра-їнської епопеї. Тоді ці люди в їх іржаво-захисних уніформах були до нас вороже наставлені, бо ми хотіли занести нашу Україну гень аж до їх Тиси, але тепер у цій кабінці, на території Полтави, вони мали зовсім інший, і вигляд, і настрій, і наставлення. Ані шпетки ворожости, і, здавалось, хотіли дуже сказати, що вони тут лиш п'яте колесо при возі і ніяких претенсій до тієї Полтави не мають. їх поведінку прозраджу-вала скромність, обережність, невтральність.
І так, стрибаючи по вибоях давно не ремонтованої дороги, ми дуже скоро в'їхали до гордої метрополії української національної істотности і коли мене спитали мої приятелі, де мають мене висадити, я сказав: — Ось тут! — Це значило, на першій ліпшій вулиці.
