На коні вороному - Самчук Улас
Написано було ним багато (псевдонім В. Домонтович, або Бер), а його повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", або оповідання "Відьма", "Курортна пригода", "Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці", і інші, і інші, увійдуть колись до історії нашої літератури з цілком заслуженим пашпортом. Поминаючи чималу кількість есеїв, статтей, розвідок на найнесподіваніші теми.
Проживаючи постійно в Мюнхені, він одного разу, 19-го травня 1948 року, несподівано й таємничо зник з емігрантських обріїв. Ніхто не міг знати, що з ним сталося. Почалися всілякі здогади, розмови, суперечки на цю тему. Заговорила українська преса. Посипалися підозріння й обвинувачення. Що його було знищено "бандерівцями", що його викрали со-вєти, що він поповнив таємниче самогубство, що він сам утік за залізну куртину.
І щойно гень згодом, аж 1966 року ця таємниця перестала бути таємницею. Того року в деяких совєтських археологічних журналах, "Археологія" т. XX, "Совєтская Археоло-гия" ч. З появились невеличкі замітки з приводу 70-річчя Петрова. Не дивлячись на те, що Петров народився 10-го жовтня 1894 року, його ювілей 70-ліття відзначено аж два роки пізніше, а з переліку його заслуг, довідуємось, що "вся діяльність В. П. Петрова в часі війни мала патріотичне спрямовання і в двадцятилітні роковини перемоги над гітлерівською Німеччиною, за визначні заслуги для вітчизни, його нагороджено орденом Великої Вітчизняної Війни першого ступеня".
З цього виходило б, що мій кременчуцький приятель Віктор Платоновнч, який зберігав це приятельство аж до кінця свого перебування на еміграції ("Дорогому Уласу Олексієви-чу Самчукові, вітаючи з Новим Роком, з щирою приязню, — Автор. 1.2.48" — підпис на дарованій мені книзі "Доктор Серафікус"), був ніщо інше, як старанно закаптурений со-вєтський шпигун. Знаючи здібності нашого приятеля маскуватися, він міг легко вдавати "буржуазного націоналіста" і навіть водити за ніс німців... (У Берліні він належав до відомої "Віньєти" і носив німецьку уніформу). Але знаючи його, як українського письменника, можна також допускати, що він водив за ніс не лишень німців, але й москалів. І одно тільки можна сказати з певністю, що Петров, не міг би бути совєтським шпигуном, навіть коли б хотів, бо для цього тоді не було ніяких можливостей. Його зникнення з Мюнхену не відбулося без великого вагання, в остаточному він пішов на смертельний риск і напевно відбував кару і єдине, що він міг зробити на конто "визначних заслуг для вітчизни", це написати докладно й педантично звіт зо свого перебування за кордоном, додавши до того чималу дозу патріотичного героїзму, виссаного з пальця, як це звичайно там водиться, і цим збагатити відомості К.Ґ.Б. про різні їм цікаві справи, а в тому і, можливо на першому місці, відомості про українську еміграцію в діяспорі. Поповнивши цим самогубство Демонтовича і Бера на довший час. І не здобувши фактично нічого. Його діяльність, як археолога в Україні ввесь час була замовчана, а маленька нотатка про його ювілей лишень у фахових журналах, була для цього лишень доказом. Тож то совєтський орден, що їх там роздають вагонами, міг бути для такого скептика, як Петров, хіба кпинами. Коли вій зник з Мюнхену і ніхто не міг сказати, що з ним сталося, то моїм припущенням було, що він поповнив самогубство на зразок головного героя його повісти "Без грунту", який виплив човном на озеро і зник безслідно. Моє припущення не мало доказів, але й без них воно на половину було правильним. Він кудись виїхав і зник безслідно. Пізніше половина його виринула з безсліддя, але друга, та найвартні-ша, загинула на довгий час. 1969 року, майже непомітно для зовнішнього світу, В. Петров помер у Києві.
Вертаючись назад до теми, ми тоді на станції Кремен-
чук приязно розпрощалися, коли потяг відходив, він помахав
мені рукою. Я був найкращої про нього думки. Наша з ним
зустріч в Кременчуці залишилася в моїй пам'яті найкращим
спогадом. ;-
Потяг біг далі на схід. Спочатку піскові низини, інколи болотяні простори, а далі це поля і поселення. Все виглядало вражаючим. Не завжди радісним, але завжди діткливо рідним. Відчуття, що це та Україна, яку я бачу вперше, тлумило всі інші міркування. Було зворушливо переїжджати річку з назвою Псьол, бо всі ці назви, як Сула, Хорол, Ворскла, Орел пригадувалися ще з географії, а головне з пісень, з оповідань, особливо з оповідань А. Кащенка, де розповідалося про козаків та козацтво. І асоціюються вони з Україною медяно-солодкою, вишневою, чорнобривою. На щастя мій потяг посувався поволі, його колія вимагала направи і ми раз-ураз проминали гурти дівчат з лопатами, які завзятюще ко-кектували з вояками і реготалися безпричинно, мов навіжені.
Я, розуміється, сторчав у вікні безнастанно, відмахувався на дівочі залицянки, а одна з них, в приливі особливого захоплення, вказуючи на мене на ввесь голос викрикнула: — Во! Дядя с бантіком. А какой красівай! Ха-ха-ха! — реготалися вони від щирого серця. Це була реакція на мою метеликову краватку, яких тут не звикли бачити і яка видалась їм такою забавною.
Мені було також весело, хоча мовонька тих дівчат, що походили, мабуть, з міста, була зовсім не полтавська — хай їй грець, а либонь, щось як тамбовська чи хто зна яка, занесена на ці полтавські дороги чужинцями і не дивлячись на весь мій респект до чужих мов, вона видавалась мені тут не на місці і крім неприємности, не могла нічого іншого спричинити.
Не кваплячись, зовсім по чумацьки, мій потяг посувався в напрямку Полтави. Це тут подать рукою, але ми їхали години три. Даючи мені досить часу на всілякі медитації.
Бо це ж справді зачароване коло землі української, прототип її природи, зразок для географій, граматик, енциклопедій, типажу. З квінтесенцією відчувань, що його один полтавець Гоголь, якого росіяни прозвали Гоголем, розніс по всій імперії під виглядом "малоросійщини" і створив невмирущі поняття, як Миргород, Сорочинці, Диканька з великою галерією типажу в стилі Рудого Панька з його вечірницями, на яких чорти, відьми, дяки, цигани, парубки і дівчата творили особливу плянету особливого світоуявлення... З пишнотою ситої природи, барвистого побуту, чаруючого підсоння.
Десь під полудень під'їжджаємо під саму Полтаву. "Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву", — співає про таке чорнобрива Наталка Полтавка. Скрізь чути мову німців, яка тут ніяк не пасує. Будинок станції ще царський, але водоналивна вежа побудована недавно в стилі вулія-дуплянки, яку зірвано і яка мальовничо, як збитий гриб, лежала на боку.
Але "самої Полтави" звідсіля ще годі бачити, вона там десь далі на узгір'ї і потяг затримується тут не довго. Якась чверть години затримки і він рушає далі. На Харків.
О, Харків! Що маємо сказати про Харків? На думку приходить Квітка-Основ'яненко. І Основа. І "Маруся". Гай, гай! У одній з інтермедій альманаху-місячника "Літературний ярмарок" за 1929-й рік, говориться таке: "Так, Харків — це голова. Правда, в Харкові тисячооспівана Лопань, церобко-опівські черги, ноголомні тротуари, ліниві службовці, що ніяк не хочуть українізуватися... У Харкові тьма на околицях брутальні кондуктори, контрмарочники, автоломний брук...
Так, зате в Харкові — і Будинок Промисловосте, зате в Харкові ЕСХАР, в Харкові ВУЦВК, в Харкові "Літ. Ярмарок", "Авангард", в Харкові "Березіль" ("Ми на форпостах. А ти в обозі??", в Харкові "УЖ"-"ВІЙ" — ставлення Юхи-мснка, клубний театр ім. В. Блакитного).
Даремно з таким надривом Гірняк і— Крушельницький співають у "Апольо на хвилі": — Харків, Харків, де твоє обличчя?...
Хто сказав, що Харків не має обличчя? Помиляєтесь, товариші. Харків має обличчя.
Харків — це ота колективна людина, що в прекрасному напруженні схилилась край столу над кресленням.
Дивлюсь на мапу. Бачу дороги, Донбас, Дніпрельстан, бачу сивого діда Дніпро, що працюватиме на розквіт моєї країни за півмільйона коней. І похилені хатинки бачу. І жахні невилазні шляхи бачу. І золоті лани, що підвищили врожайність на тридцять п'ять відсотків, теж бачу.
Ох, ти ж, Україно, краю мій радянський!
А щодо черг і часом брутальних лінивих службовців, так і в великої людини можуть бути іноді подерті підштанки"...
А рівняючи Харків до Києва, той самий автор робить за-ключення: "Харків пролетар без роду і племені".
Але це говорилося Року Божого 1929-го, а чи вільно нам згадати і деякі інші дати? Коли то з Харковом діялись діла несотворені. Тож там 1919-го року, зовсім ад гок, на приказ Леніна, посаджено антиуряд до Української Народної Республіки, під маркою УРСР і тим самим його зґвалтовано столицею. Хай навіть радянської, соціялістичної, а все таки Української. Провокація очевидна.
Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської, як декому подобається так казати. Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юґа-Рассії, де кожний добрий грошороб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі "рус-кії' люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життям Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою його була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ'яненка. Із сильним акцентом неділимости типу Денікі-на і з домішкою пролетарськости типу Леніна-Троцького.
І враз сюди втелющено deus ex machina кілька маріонеток, на чолі з дегенерованим сином одного українського письменника, названо це урядом і страждання невинного, доброго "южно-русского города" почались. Бо поза Юрасем Коцюбинським у тому уряді появились деякі навернуті грішники типу Скрипника, Шумського, Волобуєва, яким заманулося з "настоящего южно-русского города" Харкова зробити українське місто і не лишень Слобожанщини, а цілої України. І вони почали його наполегливо, зо всіх боків українузати. До них негайно долучився український Парнас на чолі з Миколою Хвильовим і ці два Миколи — Скрипник і Хвильовий, плюс ще один Микола Куліш, а до того Лесь Курбас з театрами заходилися перш за все біля мови Харкова. Довольно, мовляв, дакать і какать, а треба либонь заговорити мовою столиці. До цієї думки долучилися співочі хори, скапельовані бандуристи, з'автокефалені церкви, змобілізовані гуртки самодіяльносте і навіть мобілізовані фалянги боєвої комсомоли.
Але Харків не хотів отак на гвалт українізуватися, ба, Харків навіть не думав українізуватися.
