На коні вороному - Самчук Улас
Одначе, для мене вони були не лишень грізними, але й нестерними, а тому я негайно зірвався зі свого ложа і побіг до сусідньої, через коридор, кімнатки з інтервенцією до Віктора Платоновича. А вислухавши мої аргументи, він делікатно посміхнувся, обережно зазначив, що під цим оглядом тут майже нема порятунку, але він запропонував мені своє власне ложе, вибачаючись лишень за його несвіжість й, запевняючи, що воно, як не гарантоване від блощиць цілковито, то в кожному разі процен-товість того добра не переходить рівня нестерпности. А опісля ми, мовляв, будемо шукати якогось іншого місця для гостя з такими дрібно-буржуазними забобонами...
Тим часом не було іншого виходу з положення, як скористатися пропозицією Віктора Платоновича і коли я ліг, не роздягаючись, на його більш, ніж скромне ложе, я одразу заснув і проспав години дві до самого обіду.
Обідали ми в одному міському ресторані, в якому було пара десятків столиків, покритих білими скатертинами і на передній його стіні висів, на моє здивовання, портрет Симона Петлюри, оздоблений двома жовто-синіми прапорчиками. Я не дуже допитувався, кому саме така розкіш належиться і був задоволений, коли міг дістати звичайний борщ полтавський, а до того шматок, скажемо, вепровини з картоплею, помідором та кислим огірком. Що відповідало цілком моєму смакові.
Тут ми й почали довжелезну розмову на всілякі теми, яка продовжувалася, сливе без перерви, протягом п'ятиденного мого тут перебування. Говорили про видавництво, про журнал, про існуючі тут літературні можливості... Говорили про неоклясиків і Зерова, говорили про радянську літературу, про літературу взагалі, про те, як він пережив єжовщину і навіть про політику. З великою дозою археології, мовознавства і всіляких інших природознавчих знань.
І тут я пізнав, що це за людина той Петров. Великої очитаности, енцикльопедичної ерудитности, визначних талантів літературних і разом великої особистої культури, здис-циплінованости та самоконтролю. Все, що він говорив — говорив із знаниям теми, умов і об'єкту. Це був інтелект не лишень розвинутий, але й вимуштрований до повного підпо-рядковання своїй волі. А тому, що його інтелект належав все таки до "свобідних" і "незалежних", у ньому розвинулося почуття вищости до всього, що є поза ним, а коли він не міг чогось підпорядкувати своїй врлі ні словом, ні ділом, зате він міг це в собі затаїти і ставитись до нього поблажливо. Він міг бути цинічним... Міг кпитися делікатними кпинами, так, що його жертва могла сприймати це, як комплімент. Він міг поставити свого співрозмовника в неприємне становище, помітивши якусь маленьку деталь його мови, формально несутєвий, але фактично рішаючий для визначення суті... І робити це з виразом спокою, рівноваги й безприст-растности.
Можна допускати, що до політичних умов життя, він ставився з наперед обдуманим наміром не робити проти них спротиву. Не тому, що він їх боявся, а тому, що вони не варті того, щоб з ними сперечатися. Почуття його вищости було таке самозрозуміле, що воно не вимагало зовнішньої демонстрації. А тому він зберігся за часу сталінських вівісек-цій, дармащо він належав до покоління діячів, з яких не залишилося майже нікого. А коли я питав, як це формально пощастило йому доконати такого дива, він відповів, що був час, коли він поставив себе цілковито поза існуюче життя. Яке він ненавидів і з яким не хотів мати нічого спільного. Він міг роками не мати контактів з оточенням, до нікого не заходити на відвідини і нікого не приймати у себе. Нічого особистого, нічого інтимного. Лишень уряд, служба й виконання обов'язку.
Це вказувало, що він мусів бути дуже змеханізованою, холодною й скучною людиною, хоча коли я пізнав його і коли ми проводили стільки часу разом, він мені таким не показався. Навпаки. Ми стільки порушили цікавих тем, ми безконечно говорили, він інколи входив в азарт. Ми ходили разом по місті, оглядали великий, спустошений собор, побували на дніпровській променаді і навіть фотографувалися. До речі, ми були зовнішньо трохи подібні і коли я одного разу прийшов сам до ресторану, то кельнерка мене запитала: — А ваш брат ще не прийшов? — Так. Він забарився, — відповідав я на це.
Очевидно, що причиною нашого зближення була моя цікавість і моя нещоденна тут поява. Я засипав його питаннями, яких він взагалі не міг тут чути і це провокувало до розмови. Спочатку це робилося обережно з розрахунком, але згодом наші розмови стали свобідними, довірливими, добровільними.
А для мене він був неоцінимим джерелом пізнання певних справ і явищ совєтської дійсности. У таких промірах і таких аспектах, у яких інші, менш рафіновані знавці, могли б розгубитися. А він відчував і розумів явища в їх трансцендентній натурі не конче довіряючи їх зовнішній подобі. Наприклад, знаючи, як отченаш, діялектику матеріялізму, він міг не вагаючись долучити це явище до таких фантасмагорій, як сотворения світу за книгами Мойсея. Він міг сказати, що людська думка ще ніколи не доходила до такого тупику, як в інститутах Маркса-Леніна. А питання, чому саме росіяни, евентуально москалі, далися на гачок такого нонсенсу, він міг сказати, що це з лінивства думання, що їх засадничо містичній вдачі, легче в щось вірити, аніж щось знати.
Спитаєте, яким чином Петров потрапив до цієї пропаганди? На це годі відповісти переконливо. Чи був він в опозиції до совєтів, от хоч би так, як Любченко? Також цього не можна сказати з певністю. Він міг назвати Леніна ідеологом обломовщини, але зовнішня опозиція не його заняття. А чи був він сторонником нової окупації? Нема відповіді. Його двадцять років муштровано, щоб з такими питаннями не виходити на люди. Без сумніву, йому більше імпонував Фріц Вайс, який обновляв кімнати того уряду, ніж той комісар, що довів їх до повного упадку. Одначе, я не міг би сказати, що Петров погодився б на тривале зверхництво Вайса. Просто тому, що це суперечило б з його поняттям про право на місце під сонцем.
Петрова якимсь чином знайшов діяльний Вайс, вони скоро подружилися. Петров говорив по-німецьки, міг складати летючки, редагувати брошури, давати опінію на різні проекти, що їх Вайс міг належно оцінити... А тепер ось прийшла ця справа українського видавництва... У якій Петров мав перше слово. І він хотів говорити про це конче зо мною.
А коли до цієї розмови дійшло, особливо про видання журналу, то я почав з ним говорити про це так, як не міг говорити з .Вайсом. Що для редагування журналу тепер у мене немає ані часу, ані уміння, ані бажання. Перефразовуючи Андре Жіда, я сказав йому, що крім літератури, я не маю ніяких інших талантів. І саме за це безталання він дістав нагороду Нобля, — відповів мені Віктор Платонович, знаючи вже цей анекдот... Що в моєму випадку і цього не може статися. Але я пропоную те редакторство йому самому, а мене, про форма, можна зробити видавцем. І це буде добре. Він знас. тутешній читацький загал, він знає тутешню пишучу братію, він знає це діло взагалі. А щодо мене, то я зможу перебрати на себе представництво цього підприємства на захід, бути доставцем матеріялу і взагалі "цілком і повністю" співробітничати.
Петров не охоче, а все таки зо мною погодився. І в такому вигляді ми представили цю справу Вайсові. Зазначую-чи йому, що на повне редагування у мене не хватить часу, що ДНБ не погодиться відпустити мене зі служби, а виконувати дві роботи було б для мене заняттям непосильним. На що Вайс не дуже охоче, все таки також погодився.
При цьому багато мови про ще одного завзятця цього діла, цікавого баварця Бернарда Пайєра, який під цей час перебував у Харкові і з яким я мав там зустрітися. Пись-менник-публіцист, автор кількох книг на тему соціологічних проблем народів Европи і в тому також Франції, індивідуальність великої культури, як мені рекомендував його Петров. Він може бути для нас вартісною помічною силою в на-в'язанню стосунків з авторами західнього чужомовного світу... Що виглядало цілком привабливо і поки що, цілком можливе. А щодо назви журналу, то ми пропонували дві: "Земля" і "Засів"... Чи щось подібне. Хоча в остаточному не було ще цього устійнено. Петров був проти назв символічних, що не подобалось мені також...
Закінчивши з журналом, я був ввесь зайнятий Кременчуком. Містом, Дніпром... І, розуміється, людьми.
Примістили мене на життя у родині керівника відділу народньої освіти Міської управи Кременчука, пана Шведя. Дуже гостинної, невеликої родини — батька й дочки, які займали мешкання з двох кімнат і кухоньки, у великому двоповерховому будинку, побудованому вже за совєтської влади для працівників міської управи, у якому не було каналізації, а його убиральні були побудовані у дворі, рядком здовж будови перед її вікнами. Шведі жили на другому поверсі і в дверях їх кватири не діяв замок, а тому примикалися вони на колодочку, яка також не діяла, бо не мала ключа і привішувалось її лишень для вигляду на скобу, яку втикалося до одвірка, коли "замикалося" і виймалося, коли "відмикалося" — "на чесне слово".
А я спав у кімнаті, якої вікно виходило на задній двір, заставлений парадою убиралень, на ліжку, яке ласкаво відступила мені добряча Галя Шведівна, яка була, до речі, студенткою Харківського Торговельного Інституту і з якою я міг говорити про Харків, інститут, її професорів і її колег. А вона знов розпитувала мене про Захід, про Европу, про Париж... Де вона хотіла б побувати і побачити "більше світа"...
І з цього генерального мого постою, я кожного дня робив інвазії на Кременчук, до революції повітове місто з причалом на Дніпрі і населенням 63.000, яке мало дві середні школи, 198 всіляких малих підприємств з 4190 робітниками... А по революції статистика його населення почала гайдатиси, так що 1930 року воно мало 90.842, а вже 1939 впало на 89.553, на що вплинули, мабуть, 1930-33 роки.
А взагалі, це старе козацьке оселення з XVII століття сотенного рангу, у якому між роками 1765 і 1775 мав осідок губернатор Новоросійської губерні, а опісля його деградова-но до ролі повіту Новоросійського намісництва, ще згодом Черніговської і нарешті Полтавської губерній. За совстів Полтавської области.
За мого там побуту, Кременчук виглядав, як гіркий, старий п'яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами.
