На коні вороному - Самчук Улас
Нема вже Данила Багазія, Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Рогача. І навіть "Українське слово" дістало прикметник "нове" і перестало бути "нашим". Там засіли чужі і ворожі нам люди, до яких ми не квапились з візитами.
Одначе, я маю тепер деякі інші завдання. Хочеться познайомитись з деякими ветеранами старого українства, що їх тут ще вряди-годи можна було зустріти.
Мені шкода було тратити дорогоцінного києвського часу, до вечора було ще пара годин, а тому ми з Танею вирішили відвідати відомого патріярха знаної мистецької родини Кричевських — Василя Григоровича. Народжений 1872 року, він ще належав до покоління видатних українських діячів царського часу, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських чисток і дожити до днів наших. Він вславився, як архітект національного стилю і найбільш відомим його творчим досягненням був славетний будинок Полтавського земства, у якому тепер міститься музей, як також будинок письменників у Києві, готель на могилі Шевченка в Каневі і багато інших.
Кричевський жив тоді на Великій Житомирській, в домі, що належав колись відомому власникові російського драматичного театру, що носив його ім'я — Соловцову. Він займав там одну велику кімнату, цілковито заставлену і завішану його картинами. До війни він жив на Хрещатику в будинку, який був зруйнований пожежою.
Він зустрів нас приязно, про мене він уже чув від свого брата Федора, у якого я набув минулого року картину, а Таню він пам'ятав з Кіностудії. Ми застали його за цікавим зайняттям. Він давав лекцію української мови своїй, років семи, внучці. І з цього приводу у нас виникнула розмова. Він це мусів робити, бо інакше дитина не знатиме рідної мови взагалі. За совєтів у їх домі говорили поросійськи. Це робилося з конечности збереження життя. Українцям, з репутацією старих діячів, рекомендувалося особливо бути обережним з їх мовою, щоб не потрапити в буржуазні націоналісти, а тим самим на Сибір і російська мова була для них найпевнішим камуфляжем. По українськи дозволялося говорити лишень урядово, у певних місцях і в певних дозах. Ніяких формальних розпоряджень з цього приводу не було, але всі і так знали рямці дозволеного і суворо їх дотримувались... — Що наша родина залишилась при житті, то це тому, що ми ніколи не порушували цього не писаного, але загально знаного правила, — казав старий.
— Ми всі боялися. Страх був нашим природним кліматом. І рятувалися, як могли. Але не багато врятувалося. З моїх сучасників залишилося трохи хіба на еміграції, але в в Україні навіть пам'ять про них затирається. Ось візьміть наш Київ. Ви тут знайдете монументи і пропам'ятні таблиці кожному большевицькому ватажкові. Коли Київ ощасливив якийсь російський потентат на пару годин своїм приїздом — одразу меморіяльна дошка. Але спробуйте знайти місце, де жив Грушевський, Винниченко, Олесь, де видавався "Літера-турно-Науковий Вістник", або Чикаленкова "Рада", не кажу вже таких, як Петлюра, Центральна Рада, штаб УНР. Зовсім зникає з вулиць мова. Зникає згадка про величезну роботу, зроблену поколінням мого часу. Так ніби його й не було. А ми ж мали політичні партії, видавництва, мистецькі угруповання, наукові установи.
Старий, який був спочатку маломовний, розговорився, згадував окремих колишніх своїх товаришів. Опісля він показав нам свої роботи — переважно малюнки на теми села, які він малював для прожитку.
Життя не було легке, особливо тяжкою була минула зима і виглядів на краще не було. Чи не бажав би він переїхати на захід, наприклад, до Львова, де побутові умови були кращі? На це він відповів, що дуже зрісся з Києвом і йому не легко було б з ним розставатися. Хіба що вже в крайніх вимогах.
Не було тяжко його зрозуміти, але такі крайні вимоги одного разу прийшли і він закінчив життя аж на другій півкулі нашої плянети, в місті Каракасі далекої Венецуели.
Для мене він був втіленням автентичної, місійно-проро-чої України, надхненної безпосередньо Шевченком і згашеної на наших очах Леніном. На грунті Києва, він був тоді одним з небагатьох могиканів тієї доби, яку ми звемо відродженням і якої він був активним співтворцем.
Вечором у Івана Петровича ми продовжували заторкну-ту тему "крайніх вимог". В повітрі це вже почало відчуватися. На фронтах десь там далеко на сході; появились ознаки зміни щастя воюючих противників. Це одразу також одби-лось на настроях Києва. На вулицях знов зовсім зникла українська мова і навіть деякі мої знайомі почали говорити по московськи. Це був найкращий знак зміни ситуації. Камуфляж починався заздалегідь.
У родині Кавалерідзе відчувалося це також. У них жила одна жінка, якась їх родичка, яка, казали, колись працювала в уряді колишнього "всеукраїнського старости" Петровсько-го і яка одверто була просовєтська. За ввесь час мого побуту в Україні, я вперше бачив людину просовєтського настав-леиня. Мені цікаво було з нею говорити і ми провели з нею чимало часу в пристрасній дискусії. Що одначе ні в чому не змінило її поглядів.
Іван Петрович, який працював тоді над статуеткою запорожця на коні з піднятою рукою, почав також розмову про бажання залишитися в Києві, щоб не сталося. — Тут пройшло моє життя, тут я творив певні вартості, це все, з чим я зрісся душею і я не зможу цього лишити будь-щобудь.
Я питав його, чи він не думає про наслідки, які можуть ного чекати, коли повернуться "ті". — Для мене це питання, — відповідав він. І мені здавалося, що це питання у нього вже рішене. Чого я не брав йому за зле і навіть радив залишатися, якщо він не лякається того риску, що в такому випадку його міг чекати. Тоді все ще діяв сталінський терор, який не завжди розрізняв винних від невинних. Мені лиш здавалося, що після такої війни, фурія московського шовінізму набере особливого розмаху і не багатьом з українських активних людей пощастить її пережити. Переможці звичайно люблять приймати позу благородства до своїх переможених, але не москалі. Ці такими "слабостями" не звикли хворіти.
На другий день, Таня залишалася вдома з Надією Пилипівною, а ми з Іваном Петровичем, виїхали зрання до міста з наміром відвідати Аркадія Любченка в його патетичному "Роліті" на вулиці Леніна, "бувшій" Фундуклеєвській.
Ми залишили трамвай на бульварі Шевченка, повернули на Піроговську і тут зустріли трьох знайомих Івана Петровича, які дуже підкреслено говорили зо мною по російськи, чого раніше зо мною в Києві не траплялося. І що було також показовим моменто морі нашої дійсности.
Далі дорогою, на цій же вулиці, ми зустріли видатного киевлянина з царства Мельпомени, Григорія Манька — визначного співака-баритона, а також знаного актора багатьох українських театрів ще з часів до революції, якого Іван Петрович представив, як театральну знаменитість Києва, а тому також блискучого виконавця ролі Возьного в фільмі "Наталка Полтавка" під його режисурою. Тепер він був безробітний і робив старання зібрати групу співаків та урухо-мити оперу, яка була вже очищена від підміновання. Ми поговорили з ним коротко і пішли далі без особливих наслідків зустрічі, але тоді я не міг допустити, що за певну кількість років пізніше, нам доведеться жити разом в Канаді, у місті Торонті і то близькими сусідами. І мати багато спільних інтересів не лишень театральних, але й рибальських по чисельних озерах чудового Онтаріо. Так інколи починаються людські знайомства, які можуть протривати до кінця життя.
А далі ми вже без зупинки простували до Роліту, де під номером 68 у кватирі 22 ми знайшли Аркадія Любченка, ветерана славної колись фалянги хвильовістів з Вільної Академії Пролетарської Літератури (для ясности ВАПЛІТЕ), що її в січні 1926 року було засновано, а вже пару років пізніше, на голову розгромлено, не дивлячись на всю її чародійну "пролетарськість".*)
З початкового її членства 27-ми літераторів померло своєю смертю лишень 7. Решта розстріляні, або вислані на Сибір. До нас, по цей бік завороженого кордону, дійшов чи не один тільки Любченко і то під виглядом анатемованого "зрадника українського народу", бо він наважився не відійти разом з іншими недобитками ваплітянців за Урал. І був тепер чи не одиноким автентичним мешканцем маєстатичио-го Будинку Радянської Літератури на маєстатичній вулиці Леніна.
*) До ВАПЛІТЕ належали: Бажан, Вражливий, Громов, Дніпровський, Досвітній, Епік, Іванов, йогансен, Квітко, Куліш, Коцюба, Копилеико, Лей-тіс, Любченко, Майський, Панч, В. Поліщук, Сенченко, Слісаренко, Смо.тнч, Сосюра, Тичина, Фельдман, Хвильовий, Шкурупій, Яновський, Яловий.
Ми застали його вдома, але в піжамі, дармащо це була година десята. Спочатку, я був цим збентежений, але згодом довідався, що за правилами совєтського домашнього етикету, приймати гостей в піжамі не було афронтом, а скорше виразом своєрідного шику, дозволеного не багатьом, бо такі об'єкти людського туалету, як піжама, не були всім доступні і вважалися ознакою приналежносте до касти упривіле-йованих, які могли собі такий люксус дозволити. Піжаму вживалося не так для спання, як для легкого домашнього одягу, щось, як смокінг чи халат. А тому ми могли бачити в ілюстрованих журналах заходу забавні картинки, як то со-вєтська верхівка розгулює по своїх фешенебельних курортах в однорідних иасмужастнх піжамах по алеях парку, що нагадувало одяги деяких німецьких концентраційних таборів. А там це було висловом великої моди і особливого достатку.
І Любченко прийняв нас радісно. — О! Улас Самчук! То ви ось такни! А я ось тільки що скінчив вашу "Марію". Лепська, дуже лепська річ і спасибі вам, що ви її написали. Бо в наших умовах про щось таке годі було й думати. Прекрасно! Ми ще до цієї теми вернемось.
Він запросив нас до чималого, заложеного книгами, кабінету, на передній стіні якого, за робочим столом, висів його портрет роботи знаного художника Анатолія Петрицько-го в стилі модерн, де ми розсілися на канапі і почали дуже жваву розмову. Любченко виглядав хоровито, його вродливе, інтелігентне обличчя було побрижене дрібними зморшками, прикметними для людей, що хворіють на шлунок. І жив він у мешканні з трьох кімнат і кухні, що було стандартом майже для всіх мешканців цього будинку і що було великим люксусом у цих умовах. З ним жила також його старенька мати, яка вела його господарку.
