На коні вороному - Самчук Улас
Його агентура не спала і вона донесла про це, куди було треба і коли бандур'исти верталися возами до Луцька, вже по дорозі їх перестріли ґештапівці і направили їх замість до Луцька, — до станції Ківерці, а звідтіль без пересядки до Києва.
І забігаючи трохи з нашим оповіданням наперед, то вже в серпні цього самого року, капелю бандуристів відправлено товаровими вагонами з Києва до Німеччини, під виглядом концертування, а в дійсності до робочого табору "Ост" в Гамбурзі. Де вони "проконцертували" з лоЧгатами аж до кін-ся листопада. А коли їх було звільнено, їм було заборонено вертатися в Україну, а дозволено тільки концертувати по таборах "Остарбайтер"...
Це була ще одна ілюстрація "мудрости" "Райхскомісарі-яту для України" в джунглях його політики, а для нас це було продовженням вже пройденого, коли то за царського часу, сліпих кобзарів брали з ярмаркових площ і... "по вулиці йде, пхає та штовхає... І кобзу йому нещасному на шматки розбиває... Що ж він його в тюрму запихає", як співали про такі діла ті сліпі небораки, згадуючи практики царської жандармерії...
За совєтів, бандуристів то забороняли, то дозволяли, то вихолощували їх репертуар зо всього патріотичного, то знов вимагали патріотичного. Все залежало від вимог і потреб окупантської сили...
А згадуючи про "остарбайтер"-ів (робітників зі сходу), то це був час, коли почався той "ясир" набору і вивозу молодих людей, дівчат і хлопців, на роботи до райху. Спочатку це робилося добровільно... Виїжджали молоді люди, яким хотілося побувати на заході Европи навіть в ролі звичайних робітників, але згодом ця добровільність обернулась в примус, аж поки це не обернулося у звичайне виловлювання людей на вулиці, як за часів татарських і вивоження їх без розбору на невільничі роботи до Німеччини.
Як було сказано, я мав двох друзів, молодих початкую-чих поетів десь звідтіля, як Заслав — Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалювали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь було зник без вісті. Аж то 16 серпня, я дістав від нього несподіваного листа з несподіваного місця. "Пробачте: здається, надсилаю Вам другого листа. Першого напевно настигла недоля. Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу покищо непогано (в таборі). Перекладаю з німецької мови на українську постанови, розпорядження та оголошення. Але ж...(?)... прочитайте краще П. Грабовського "Швачку. Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих надхнень... Ви були першим з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга — ("Мартина їдена") і "брата" мого Герася.
Мої бажання і стремління тепер — повернутися на Україну. Ви, тільки Ви, будете в цьому поверненню — пан. Кладу на Вас всю надію. Я знаю: Ви розумієте мене... По моєму, я Вас не маю права учити, як це зробити. Я дуже радий, що на Україні, під Вашим проводом, виходитиме літературний журнал. Недавно в "Наступі" (сюди доходить), читав Ваш фейлетон "Кремянець".
І я тут не покидаю писати. За останній час написав декілька поезій: "Друг", "Надія", "Курган", "Дружині" і декілька мініятюр без назв. Дещо посилаю Вам. Якщо можна, — через ДНБ до преси. Я буду дуже вдячний. Цікаво, як моя п'єса?
Гарно тепер на Україні — пахучо, молодо, надхненно.
Чекаю скорої і радісної відповіді. Привіт дружині та іншим.
Слава Україні! З побажанням на все краще, — Микола Бол-
кун". : .
Це був лист з Гановера.
В постаті того хлопця бачимо клясичний зразок над-хненного юнака українських степів, якого лукава доля заплутала в сіті лукавої доби, щось, як павук муху. Йому би свободи, та розмаху, та багато світу з континентами та океанами ("Мартин Іден"), а тут тобі соц-походження та расові теорії, та табори "Ост". Він згадує наші перші зустрічі. Я згадую їх також. До мене вриваються двох засмажених сонцем і покритих курявою доріг хлопців з мішками поезії, у яких повно од на честь "визволення" й "визволителів". Вирослі на рабоприклонництві Сталінові, їм могло здаватися, що у світі нема інших категорій поведінки людини, як рабоприклон-нцтво. Щоб жити, треба викупитись своєю свободою. Або передати її в заклад кесареві, щоб дістати щось з того для себе. Ті хлопці, Болкун і Соколенко, були здивовані, коли я ясно, просто й одверто сказав їм, що цією даниною кесареві не мусить бути чиста монета сумління людського, ані її гордість, ані свобода. Для нас нема на землі іншого пана, ніж ми самі і кожний, що приходить у нашу землю не проханий, є нашим ворогом, .який хоче нас поневолити. Твій ворог, якими 5 арміями він не командував, мусить розуміти, що ти є людина свідома і свобідна в дусі, навіть, коли б йому пощастило зломити тебе в тілі.
А тому, всі їх пеани, які вони написали в честь нового Сталіна, я радив їм безцеремонно викинути до сміття. Хлопці, які сподівалися знайти тут гітлерівського Тичину, або Корнійчука, були здивовані і приємно розчаровані. А тому і "не раз пригадується мені наша перша зустріч", пише він вже тоді, із самого дна пізнання істини, яка опекла його уста своїм огненним диханням.
Трохи згодом я дістав також вістку і про "брата", "Мартина їдена". Писав за нього його батько: "Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соколенка/хочу сказати Вам пару слів: перш за все, просить Герась у Вас пробачення, щоб Ви не гнівались за те, що він так довго не писав Вам. По перше, у Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключения в м. Шепетівці, за що — ще не відомо. Герась просить Вашого слова"...
Більш ляпідарно, епічно і вражаюче висловити подібну ситуацію, як це зробив батько Герася, зробити годі. Я кинувся за це діло фуріяльно, атакував Германа безпощадно, не знаю, чи це вплинуло, але Миколу з Гановерського табору і Герася з Шепетівської в'язниці було звільнено і це те головне.
Мені ті хлопці надзвичайно подобались. Вони завжди були голодні на книжку, вони все читали, все бачили, все знали. Будучи в Гановері, Болкун вже знає, що в Україні має видаватись журнал, в той час, коли ця справа щойно обговорювалась у вузьких колах.
А що до того журналу, то треба сказати таке: штаб військової пропаганди з моїм приятелем Фріцом Вайсом, залишив Рівне десь у червні і перебрався аж за Дніпро до Кременчука. Як було сказано, цей уряд мав широкі повноваження в таких справах, як освіта, релігія, культура взагалі і за часів рівенських ми мали з ним чимало різних справ.
Але з часом його відходу далі на схід, а мого приділен-ня до ДИБ, мої з ним контакти обірвалися і я не мав наміру їх відновляти.
Одначе, в половині червня, я дістав від Вайса такого листа: (перекладаю з німецька). "Милий Пане Самчук! Після того, як тут трохи розглянувся, мені захотілось звернутись до Вас з одним проханням, або краще, з одною пропозицією. Українське письменство в цьому просторі, знаходиться в дуже невідрадному стані. Після того, як ми зробили чистку наших бібліотек від большевицьких писань, виявилось, що крім російських клясиків, майже нічого не залишилося. Тому я запропонував одну пропозицію, яку відділ нашої пропаганди охоче прийняв до відома, щоб розпочати видання, або то літературного журналу, в якому б могли брати участь сучасні українські письменники, або то почати видання окремих творів сучасних авторів у книжковій формі. Технічні можливості, як також папір, маємо до нашого розпорядження. Ініціятива цієї справи, розуміється, повинна виникнути з боку українців, а я з тим апаратом, що маю, зможу цю справу здійснити.
І при цьому, мені здається, що поки в найближчому часі, такі видання, повинні бути без прямих політичних мотивацій. Я думаю, що, наприклад, така проблема, як "німецький вояк в Україні", висловлена в мистецькій формі, була б найбільше пригожою. Як також тема висвітлення проблем большевизму, яка протягом 20-ти років, була тут домінуючим світоглядом, була б бажаною. Я думаю, що з Вашого боку, Ви зможете подати мені також інші Ваші пропозиції.
А щоб розпочати якнайскорше цю акцію, я просив би Вас, по можливості скорше подати мені Вашу пропозицію про видання такої книги, або принаймні брошури. Можливо, Ви вже щось маєте відповідне для цього, а як що ні, ми могли б перевидати щось з Вашого вже друкованого дорібку, що могло б тут правити за новодрук.
І, між іншим, я мав нагоду тут переконатися, що Ваше ім'я тут не є ще знаним, що є, зрештою, зрозумілим, але мусимо це змінити. На випадок, коли б Ви могли запропонувати такий манускрипт і уділити право на його видання, тоді я одразу пороблю всі заходи, щоб цю справу здійснити. Фінансова сторінка цієї справи буде полагоджена напевно згідно з найбільшим Вашим вдоволенням, що я Вам особисто гарантую.
Мене буде надзвичайно тішити, коли я дістану від Вас якнайшвидше відповідь у цій справі. З дружнім привітом, — також для пані Тані, — Ваш, Ф. Вайс"...
Пропозиція феноменальна, але тепер це не вигорить. Ще у вересні минулого року, про таке можна було думати, але тепер це "цушпит". Особливо з книжковим виданням. Одначе, я відповів Вайсові, що його ідея добра, що вона цілком відповідає моїм намірам, що такого літературного журналу дуже потрібно, що видавати мої твори там за Дніпром, було б для мене великою приємністю, але це діло складне і годі з ним впоратись дуже скоро і дуже на бігу. Тим більше, що я тепер зайнятий ДНБ, з яким мушу ці справи узгіднити, що забере мені місяць-два часу.
Саме тепер я збирався, вже втретє, їхати до Києва і то на цілий тиждень з Танею... Щоб написати серію фейлетонів для ДНБ.
Ми виїхали в понеділок 13 липня автобусом Рівне-Київ, що відходив кожного ранку в годині восьмій і приходив до Києва біля п'ятої вечора. Гарна, спокійна, вигідна подоріж. Публіка в автобусі німецько-українська, всі місця зайняті. В Новоград-Волинському перша зупинка. Деякі пасажири тут лишаються, на їх місце приходять нові. Це вже люди "совєт-ські" і між нами і ними помітно різницю в одягах, вигляді, поведінці. Друга наша зупинка вже аж в Житомирі, тожтопід вечір біля години п'ятої ми вже в'їжджаємо до Києва. Ми з Танею не їдемо до останньої зупинки на Хрещатику, а висідаємо на Брест-Литовському шосе проти будинку кіно-працівииків, де живе Кавалерідзе з наміром у нього зупинитися.
Гарний, літній передвечір, тепер Києв виглядає значно краще, ніж за мого останнього тут побуту, Іван Петрович і Надія Пилипівна вдома, радісна зустріч, багато розмов.
Хоча настрій Києва для нас змінений.
