На коні вороному - Самчук Улас
Що там враз сталося? До цього часу не можу відповісти на це питання вирішально. Старання моїх німецьких друзів? Вплив нашої публічної опонії? Казали, що в цій справі звертався до райхскомісара навіть митрополит Шеп-тицький.
А може все це разом. А може і таке, що оповів мені Євген Мисечко, який став після мене головним редактором "Волині" і який завжди слухав радіо-вісті з-за Ля Меншу. Він мав чути повідомлення про мій арешт з Лондону, де говорилося, що арештовано того самого автора, який недавно писав відповідь Сталіну... Про це говорив мені також і Неофіт Кибалюк. І якщо це так, то дуже можливо, що наші "визволителі" хотіли доказати "брехливим плютократам", що воно не так, бо той автор зовсім не арештований, а працює в ДНБ на вигідній позиції. Можливо, цим треба пояснити і ту спішку, з якою приділяли мене на ту роботу. Не бажаючи дати мені ані кілька днів відпочинку, так ніби їм на цьому дуже залежало.
Було приємно оминути "чашу сію" всіляких концентра-ків, але з моєї нової, несподіваної і не бажаної ролі в ДНБ я не був дуже вдоволений. Ще будучи "на Грабнику", я було мріяв, щоб після звільнення, звільнитися від усяких контактів з нашими окупантами взагалі і зайнятися тільки літературою. І єдине, що мене в ДНБ спокутувало, це можливість подорожувати, головним чином по Україні, без чого я не міг би виконати свого завдання, яке я взяв на себе, ризикуючи всіма тими границями, щоб хоч доривочно побути на землі моїх предків і могти опісля дати про це звіт майбутньому.
Але сталося, як сталося. Хтось хотів, щоб воно саме так сталося.
НА ТИХОМУ ОСТРОВІ СЕРЕД НЕ ТИХОГО ОКЕАНУ
Нехай усе тобі, пороже, Нехай жорстокий буде бій, — Негоже, лицарю, негоже, Замислюватися тобі.
О. Стефаііоьнч.
І
Нарешті, ми з Танега дістали один зовсім вільний і зовсім безтурботний місяць. Ніяких редакцій, ніяких передовиць, ніяких розмов з урядами. І ніяких нур-фюр-камер з окрівав-леними стінами. І Таня не мусить день-що-день вистоювати з передачею перед брамою тюрми. І навіть, ось ті останні розмови з райхскомісаріятчиками вже за мною. І, здається, в найближчих днях нам не загрожує ніяка небезпека.
Та решта дня мого звільнення, після повернення з райхс-комісаріяту, проминула для мене в трансі чарівного опоєн-ня. Приходили друзі, сусіди, знайомі... Ґратулювали, віталися, сміялися. Появився особливо величний Герман, який моргнув мені змовницьким оком, потиснув руку і сказав: — Ти добре виглядаєш... А кажуть, там голодують... — і пішов до своєї кімнати. А мені хотілося посидіти в глибокому фотелі перед шафою з книгами, певно спершись на спинку і слухати мовчазно друзів, які оповідали наспіх свої переживання під час мого ув'язнення. Це ті мої найближчі: Неофіт Кибалюк, моя дорога Харитя Кононенко, наша приятелька Галина Варварова... Незабутні співробітники редакції — Штуль, Ми-сечко, Бжеський, Кучер... Найближчі сусіди Шеккери... І інші, і інші, їх багато і всі вони сьогодні особливо дорогі для мене. Велике інтимне опоєння свободою.
Не можна сказати, що я був утомлений фізично. Моя втома нервова. Велике позбудження. Тривала екзальтація. Я ось знов між своїми людьми, між своїми книгами, між своїми речами. Перед очима довгий час зяяла безодня, але її переступлено... Почуття злагоди, вдоволення, навіть, примирення. Осягнуто перемогу. Пригадую напруження бігу десяти кільометрів за часів військової служби... До мети біглось на нервах і враз мета. І напруження падає. І ти вдоволений перемогою.
Але що я? Чи це можна рівняти до страждання тисяч?... Ба, мільйонів інших жертв нашого мракобісного часу. Які терплять роки, десятки років. По Колимах, по Аушвіцах... За провини багато менші, ніж були мої. В порівнянні з ними, моя доля ще дуже ласкава . І я їй вдячний.
Ми хотіли було виїхати з Танею на цей місяць до Дер-маня, відчути ще раз весну мого дитинства, але як мій записник з того часу каже — "погода не зовсім відповідає для цього. Сонце, але й холодний вітер". А то знов, за 6-те травня він нотує: — "Над нашим розвойованим світом лютує безконечна зима... Не можемо від неї звільнитися... Дерева ще голі, чорні і мертві... І вітер холодний, дерзкий нещадно шарпає захололі їх віти. Безрадно й жалюгідно виглядають несмілі пупянки ледве помітних бруньок, що намагаються даремно пригадати місяць травень.
"Ні. Такого ще, здається, не бувало ніколи. Сьогодні ж свято Юрія... Бувало виходили "качатися на жито". Пригадую один Юрій з дитинства, коли у нас на Лебедщині, під лісом, було жито "в пояс"...
І саме з цих причин ми не виїхали на село. Що мали б там за такої погоди робити? Лишилися вдома. Я пробував щось читати, вечорами розмовляв з Германом, або приходили знайомі... Слухали радіо. Інколи ми з Танею виходили на город, щось там копали, сіяли квіти. І звичайно йшли пройтися... Вниз на південь Топольовою, виходили за місто, в поле в напрямку села Басів Кут. Сходили на луг і йшли стежкою здовж широкого ставу, на другому березі якого, на пригірку, розкинулось село... Йшли, розмовляли, згадували, пля-нували... І верталися назад.
Інколи вибирали для прохідки інший напрям... Вверх головною вулицею в напрямку сходу, проходили попід ясенами Грабника, попри мою тюрму, минали табір полонених з правого боку за високими колючими дротами, з-за яких часто хтось викрикував: Самчук! Це мої старі друзі з ув'язнення, яких тепер перенесено сюди за дроти, бо тюрму зайняли цивільні в'язні, число яких з кожним днем збільшувалось. З дороги ми їх не могли бачити, але вони добре бачили нас. Дорогі, незнані, незабутні мученики...
А щодо редакції "Волині", то за ввесь цей час я не бував там ні разу і мене туди не тягнуло. Зараз по моєму арешті ту газету було докорінно змінено, наполовину зменшено розмір, змінено зміст і навіть саму "голівку", і обернено в дуже провінційний листок, друкований на дуже поганому папері. Заправляли нею далі обидва директори — Скрипник і Тиктор з головним редактором "в заступництві" Андрієм Мисечком, але власником її, все більше і більше, ставало те саме "ґе-ем-бе-Га" з Луцька, що видавало німецьку газету "Україне Цайтунг". Всі її співробітники тільки й мріяли, як того діла позбутися, бо крім мізерних платень, які їм ласкаво давали нові власники, вони ще мали багато клопоту з політичними умовами, у яких мусіли працювати. З одного боку німці вимагали від них все більше й більше пропаганди в їх користь, — з другого почали натискати партизани з протинімецькими вимогами. Часи мого лявірування між двох огнів минулися й вимагалося, точно визначених позицій в цій шаленній боротьбі супротивних сил. І я був тільки вдячний моїй долі, що мене досить "почесно" було звідти забрано, не дивлячись на всю болючість тієї операції.
Поволі й спокійно проходив місяць моєї відпустки, від 20 травня я почав роботу в ДНБ, де вже працювала чимала група наших молодих людей — дівчат і хлопців. Редактором української "Кореспонденції ДНБ", був мій колишній заступник з "Волині", Євген Лазор, якому пощастило безболісно повернутися з Києва і примоститися в цьому затишному закутку ДНБ під крилом добродушного стоїка Карла Аріо, який був більше українцем, ніж німцем, служив колись в Українсько-Галиській Армії в чині поручника, співробітничав в українській пресі, а 1930 року, в журналі "Літопис Червоної Калини", помістив ширший "Нарис історії XIV бригади" УГА.
Солідний, спокійний, середнього росту добродій з доброю освітою, добрим вихованням і з дуже поміркованими людяними поглядами на тодішні справи, а в його уряді, що складався з двадцяти п'яти співробітників, не робилося ніякої расової політики. Загальна атмосфера була дружня, товариська, приємна.
До мене його ставлення було особливо приязне, ми ба-
гато на різні теми розмовляли, мене фактично було віддано
під його "опіку", він мав бути моїм цензором і це був він,
що не радив мені особливо в'язатися з таким Даргелем. "Ко-
ли тебе потребують королі — будь з ними обережний",
нагадував він одну німецьку приказку.
Моє співробітництво з ДНБ почалося з того, що я висловив бажання виїхати на село, щоб набратися вражень для моїх настроєво-весняних кореспонденцій. І тим селом, розуміється, мав бути Дермань, особливо тепер, коли там, у неділю 24-го травня, мало відбутися традиційне храмове свято, що його в Україні загально звали Зеленим, а в Дермані — Трійцею. В честь трьохчленности християнського Бога, якому там присвячені манастирська й приходська церкви.
І я не тільки дістав дозвіл на таку поїздку, а зо мною захотіло їхати і моє начальство, а тому ми з Танею, в неділю рано-вранці, за доброї весняної погоди, в товаристві Арія та його заступника Блюме, машиною ДНБ під шоферуванням Альберта, вирушили до Дерманя "на Трійцю". Авто бігло бадьоро, не дивлячись на паші не найкращі дороги, зеленіли поля, цвіли сади, світило сонце. Я ввесь час намагався бути добрим чичероне і по годині з половиною ми вже в"їжджа-ли "через Лиси" до Дерманя і зупинилися на площі між ма-настирем і учительською семинарією. Моїм гостям цікаво було бачити такого типу село, на площі зібралося більше народу, ми віталися, мене гратулювали із звільненням і питали, хто ті німці. Я казав, що це люди від газет, які приїхали познайомитися з нашим гарним селом і написати щось про нього в німецькій пресі. І вони дивувалися, що той ось німець у тій своїй жовтій уніформі з високим штивним кашкетом, говорив з ними такою доброю українською мовою. І все виглядало гаразд, коли то враз на дорозі "від Лисів", в хмарі куряви появилось ще одне велике авто, виповнене німецькими офіцерами.
А це що за таке лихо? Люди були здивовані, а найбільше я сам. По хвилині авто під'їхало до нас і зупинилося. І з нього висіло двох в уніформі ес-де — майор і лейтенант і двох військових — капітан і рядовий. І виявилось, що майор був заступником шефа Ес-Де Пюца, який тепер виїхав на відпустку до райху, лейтенант — наш знайомий Мюллер, якого ми посилали до Києва рятувати Олену, а військові — капітан зі штабу верховного командування, керівник культурного відділу, Ремме і вояк його шофер. І ще виявилось, що вони, довідавшись, що ми поїхали до Дерманя, захотіли і собі там побувати, дармащо не були прохані. І що мали ми тепер з ними робити? Я одразу почав лекцію історії розвитку цього села, пояснив постання манастиря, зазначив, що це школа, де я побирав свою освіту, а опісля вони знайомились з людьми, робили знимки і, як здавалося, хотіли викликати між людьми добре враження.
