На коні вороному - Самчук Улас

За цей час стіл був урочисто готовий і ми сідали за нього великим нашим товариством. . І тільки що почали наливати чарки, як до наших передніх дверей було застукано. Таня пішла відчиняти і по хвильці вернулась перелякана. — Там хоче бачити тебе якийсь сс-ес... — Очі всіх зробилися великими. Я вийшов до передньої кімнати. Ес-ес почав вибачатися, що потрапив в таку невигідну пору, але мене хоче бачити гер президент Павль Даргель. І то зараз!

Що мав я робити? І хто такий Даргель? Виявилось, що це заступник райхкомісара Коха і урядує він в райхкоміса-ріяті на становищі керівника внутрішніх справ цього уряду.

Не було ради, я залишив обід і друзів, одягнувся знов і пішов до будови на вулиці Шкільній. Від нас це було недалеко. Там було тихо, внизу в кімнатці сидів тільки дижурний, який скерував мене наверх по сходах до першого поверху і вказав двері "пана президента".

На моє застукання я почув з середини "бітте" і увійшов до просторого, обшитого деревом кабінету в глибині якого стояв великий стіл з фотелями, на тлі стіни з великим портретом Гітлера, представленого на ввесь зріст.

Мене зустрів високий солідний пан у партійній уніформі

середнього віку, який подав мені руку і вказав сідати до ве-

ликого шкіряного фотелю, що стояв перед його столом.

То ви є той самий Самчук, — почав він розмову... — який спричинив нам стільки клопоту. І про якого ми стільки наслухались. Увесь цей місяць у нас тільки й було мови, що про вас. І в чому справа? Так. Статтю вашу я читав. Добре написана. Ви вмієте писати. Але ми мусіли вас за це покарати... Як ви собі цю справу уявляєте? Ви маєте до нас багато претенсій, але хочу вам сказати, що ми не прийшли сюди робити вам самостійну Україну. Ми німці. Вам цього не дозволили ваші ж брати слов'яни, то чому ви думаєте, що ми мусимо бути щедрішими. Ми є лиш німці... Ті самі прокляті німці, яких ви не любите. Ніякі добрідії і ніякі визволителі. Нам потрібний простір і фюрер нам сказав, що його найбільше в Україні. І ви це напевно добре знаєте... Бо коли ви були у нас в Німеччині, то вам там напевно багато про це казали. Ми німці любимо самі працювати і любимо тих, що хочуть працювати з нами. І якщо вони захочуть з нами працювати, ми їх гарно нагородимо, а як ні — хай нарікають на себе. Ледарів ми не цінимо і сентиментів тут не сміє бути. А з вами ми хотіли б бути в згоді. Знаючи, що ви маєте талант і що вас люблять люди. Та ось чуємо з вашої статті, що ви с проти нас. І такого ми не любимо чути.

— Пане президенте! — почав я свою промову. — Що можу па це сказати? Ви читали мою статтю і ви знаєте мої думки. І говорив я це "ясно й одверто", як це недавно вимагав від нас райхсміністер доктор Геббельс. І моя мова не була скерована проти когось особисто, а була — вона проти всіх тих, які нас не знають і тому намагаються неправильно нас інтерпретувати. Я пробував лояльно й легально говорити про те, що нас болить і намагався шукати правильної для цього розв'язки. І за це мене покарано. І розуміється, що більше такого зо мною не трапиться, хоча я не думаю, що ваша політика багато від того виграє. Я знаю вашу силу, але знаю й ваші слабости. Я не належу до тих, що будуть битись головою в мур з наміром його розбити, але я, знаю також, що Німеччина ще далека від перемоги, ваші фронти розтягнуті по всьому світі, ви маєте забагато противників, а замало прихильників, а тому мені здавалося, що кілька слів правди про це вам не зашкодить. Ви знаєте, як наше населення вас зустрічало. В історії світових завоювань не багато було випадків, шоб завойовників зустрічали з тріюфальними брамами і квітами. Це свого роду явище унікальне. І створили його совєти, які взяли протинародній курс і довели народ до відчаю, і робили ми це не з-за ваших гарних очей, ми також не с аж такі сентиментальні, а просто тому, що ми думали, що це може бути однаково в наших, як і у ваших інтересах створити на землі людський лад і порядок для всіх людей. Ми хочемо, і свободи, і державности, як і всі інші народи на землі, але ми готові були на певний компроміс із силами, які хотіли б нам помогти. Одначе ті сили нас злегковажили. І тому, яке диво, що тепер цей народ готовий ставити спротив, — закінчив я свою тираду і замовк.

— Ставити нам спротив? — зареагував на це Даргель. — Я вас, пане Самчук, дуже добре розумію, але одного не раджу вам брати поважно: ставити нам спротив. Як можете ставити нам спротив? Ми перемогли Польщу... Францию... Цілу Скандинавію... Ввесь Балкан. Наші армії в Африці. Як можете ставити нам спротив ви?

— Не думаю, що має бути це безпосередньо, пане президенте! Можна перестати комусь сприяти. Перенести свої сприяння в інший бік... За Ля Манш... За океан. Вважаєте, що ті там не будуть від цього вдоволені?... Або що це не варте уваги?

1 — Ми так, пане Самчук, не думаємо, але той англо-сак-сонський світ разом з його комуністичними додатками — напередодні розвалу. Ви це напевно добре самі знаєте, — казав, розтягаючи слова "напередодні розвалу".

— Може й так, — казав я. — Але вони там... Хто його зна.. Там у них багато простору... Є чим дихати. А у нас тут трохи затісно. І не завжди вигідно...

— Запевняю вас... Вони цілком на нашій ласці! Варто нам переступити Ля Манш і буде кінець.

— За Ля Маншем є ще океан... За океаном Америка.

— Ви бачили, як розторощили їх японці, — входив в азарт Дарґель. І мені здавалось, що продовжувати цю мову в такому напрямку, може бути для мене несприятливо, а тому я повернув її по офіційній лінії. І почав говорити трафаретами. Про силу німецької армії, геніяльного її фюрера, неухильність їх перемоги. І коли я це скінчив, Дарґель понизив тон і відповів: — О, пане Самчук. В загальному ви маєте рацію. І мені було приємно почути вашу думку. І, можливо, було б добре, щоб ми могли час від часу з вами зустрічатися. І поговорити... Бодай раз на місяць. Що ви на це скажете?

На цей конкретний запит, я відповів йому конкретною відповіддю. — Я не політик, а письменник. Мої розважання наскрізь дилетантські і було б нерозумно з мого боку втручатися до справ, які є понад мої компетенції.

— Ну, гаразд... — казав він. — Погоджуюсь. Але ми все таки маємо для вас конкретну пропозицію. Ми хотіли б продовжувати з вами співробітництво... Цілком по вашій лінії... Пером. Ось ви зайдете там внизу до пана Пфафенрода і він поговорить з вами про це конкретніше. І я думаю, що ви будете з цього вдоволені.

Я був цим і здивований і заскочений. І зрозумів, що ціла та сьогоднішня моя церемонія не була заранжована лишень для гарного слівця, а за цим криється якась інша справа... І що той президент і той Пфафенрод, не залишилися в цьому уряді за такого свята отак чисто випадково. Вони мають на мене певні вигляди і вважають їх важливими. А тому, хлопче — тримайся! Я почав говорити, що я охоче пристану на співпрацю і дуже радо поговорю з Пфафонродом, а лишень почуваюся тепер не дуже добре і потребував би деякого відпочинку для встановлення нервів. — Як довго хотіли б ви відпочивати? — запитав він діловим тоном. — Скажемо, місяць, — відповів я. — Місяць? Не забувайте, що це війна. Ніхто з нас не може тепер рахувати на місяць відпочинку. Ми готові дати вам два-три дні. Максімум тиждень, — категорично твердив Дарґель.

Мене ця категоричність дивувала. Чому такий поспіх? Що сталося? Я одначе не питав, у чому справа, але настоював на своєму місяцеві відпустки... І остаточно Даргель на це погодився. — Гаразд. Добре. Маєте місяць. Зайдіть там до Пфафенрода... Скажіть, що я погоджуюсь. А тепер допоба-чення. Бажаю вам успіху.

Ми розпрощалися, я пішов униз, всі уряди були порожні, але в одному малому кабінеті, зараз справа від входу, на дверях якого стояло "Шеф преси Р. Пфафенрод", сидів за бюрком під лямпою округлий, пухкенький, шеф преси. Я вже був з ним знайомий. І зустрів він мене не менш помпезно, ніж Даргель. Привітався, вказав крісло. Його уніформа новенька, старанно допасована, нарукавник яскраво червоний, свастика блискучо-чорна. Ми розмовились і одразу перейшли до діла. Я довідався, що мене вже приділено до Німецького Пресового Бюра ("Дойченахріхтен Бюро") при Райхскомісаріяті. Про мою згоду на це ніхто не питає. Це вже, мовляв, договорено з шефом ДНБ .Карлом Аріо, до якого я маю зголоситися завтра і одразу розпочати роботу. Відмови не може бути.

Мене це приголомшило, але відмовлятися справді було

неможливо. Я тільки знов заговорив про мої нерви і про

відпустку. — Чи говорили ви про це з паном президентом? —

запитав Пфафенрод. — Так. І він погодився, — На як довго?

— запитав він. — Один місяць, — відповів я. — Трохи задов-

го. Не маємо часу... Але гаразд. Місяць. До 20 травня. Зайдіть

тільки вже завтра до Аріо. І обговоріть з ним деталі. Допо-

бачення. Бажаю вам успіху. ... ,и ,,.

Все це тривало не більше десяти хвилин. Я став співробітником могутньої німецької пресової агенції Deutsches Nachrichtenbüro (GMBH). Zentrale Berlin SW 68, Charlotten Strasse 15B. Niederlassung Rowno. З титулом редактора.

Другого дня, в середу, я зайшов до рівенської контори ДНБ, на Німецькій вулиці, що містилася в одноповерховому віддаленому від вулиці невеликим городиком будинку і офіційно познайомився з її керівником Карлом Аріо, який зустрів мене дуже гарно, ми говорили по-українськи, договорилися, що від 20 травня цього року, мене зачислено до співробітників ДНБ з титулом редактора і платнею 500 райхсма-рок (5.000 карбованців), з додатками на відрядження та німецькими харчовими картками... З тим, що я додаватиму до "Кореспонденції ДНБ" не менше два дописи тижнево неполі-тичного змісту, теми яких можу вибирати за власним вподобанням.

— Чи ви вдоволені? — запитав Аріо, посміхаючись. Чого міг бажати кращого? Вигідніше, ніж у "Волині".

Без відповідальності!, без клопотів... Сидіти вдома при власному столі і строчити на моїй "Орґа" два невеличкі фейлетончики щотижня лімонадного змісту "про весну, про любов і Божу руку в природі", як співав Герман, який вже напевне" давно знав про моє призначення, а можливо навіть до цього спричинився. Бо ж його напевно питали про мене в тіт^-урядах і він міг багато мені помогти.

Після всіх тих грізних блискавок і громів така несподівана ідилія.