На коні вороному - Самчук Улас
Олексенця і що я маю там землю, також послала через волость прохання до повітового комісара, щоб дав згоду на мій приїзд додому, інакше я не дістану тут візи.
" Дуже прошу, як що можете вплинути на відповідних чинників, зробіть так, як найкраще. Вітаю. Лятур..."
А я їй відписав: що тут тепер немає для неї місця, що умови тут не до того, що я був арештований і тепер сам знаходжуся під доглядом влади. Після цього, вона прислала листівку теплішого змісту: "Милий Пане Уласе! Як Ви мене засмутили. Невже моя справа безнадійна? Не можу припустить! Порадьте, що маю робить"....
Дорога приятелько з Праги на вулиці Слежській 118! Що міг я їй радити? Поради давали армії на фронтах, під Кавказом, під Ленінградом, під Тобруком. З тихої вулички в Празі "на Віноградех", цього напевно не було видно і, можливо, виглядало навіть по людські. У нас в Рівному був фронт, вся Україна був фронт. "Іду, іду в загравах, по огне-нпх путях" — співав Герась Соколенко.
Але цього не було видно здалека. Наприклад, славетний наш доктор Д. Донцов, із свого "Берлін-Вільмерсдорф-у у Ба-бельсбергштрассе 48/IV Ґадтенгауз", міг писати: "Шановний Пане Колего, прошу прислати мені Вашу газету на подану вгорі адресу. Прошу вітати п. Тиктора. Чи йому вдалося видавництво? Запитайте прошу, чи міг би він перевидати деякі мої твори з Вісника. З них многі актуальні — про Шевченка, Хвильового і ціла "Наша доба і література", деякі книжки Книгозбірні і проч. (лише не біографії).
Прошу написати мені на адресу, що вгорі. Спішуся, бо треба віддати лист. З пошаною, Д. Донцов. Чи маєте відомості про пані Лену і її чоловіка? Тут всілякі чутки ходять. Як виглядає у Вас і в Києві?"...
"Чому мовчите так уже зовсім? — питає Маланюк в листі з Варшави, (24.11.) 'У мене без змін, коли не рахувати приїзду родини, що мені справило велику радість і певне заспокоєння. Дуже хотів би Вас бачити — невже це для Вас так трудно? До мене майже ніхто не пише, оце лише молодий Антонович обізвався. Коли матимете змогу, відвідайте ковельчан, ц. т. Підгірських і пані Марійку. Та спробуйте приїхати до мене. Чи Ваші репортажі вийдуть книжкою? Було б дуже корисно, бо то єдине живе слово, що читав за ці літа. Пишіть. З пошаною, — Є. Маланюк"...
А ось листи Тодося Осьмачки. Видатний поет, тоді для мене мало відомий, який потрапив до нас в дуже не звичне для нього середовище і жив своєрідним ізгоєм серед власного громадянства. Йому не легко було знайти триваліше місце осідку, він мало довіряв людям, гонимий манією переслідування.
Одного разу, в середині червня, я несподівано дістав рекомендованого листа з таким адресованиям, по німецьки:
Ді Штадт Рівне. По українськи: Видавництво газети "Волинь". В. П. Панові Уласові Самчуку. З додатком латинкою: Самчук. І з таким змістом: "Шановний Пане Самчук! Напевно кожний Укр. Художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми і чи національної, чи природньої і тд.
Мій лист до Вас це так само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю...
До Львова я приїхав видати свої твори. У мене купили книжку "Сучасникам". Але через те, що вона вирізняється літературним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Укр. Вид. купило, щоб я її нікому не продав, але щоб і самім не видати.
Так чи инак, а книжка лягла каменем і то не в цензурі, а у видавців. Крім того у мене на руках є роман, розрахований на 24 пісні, а написано лише 18 пісень октавами. Про його з видавництвом я ще не говорив.
Але і умов не маю жодних його скінчити. А жаль... На вечорі, що у мене відбувся, де я читав 4 пісні, були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, — "прільпе у їх язик к гортані".
Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості... І я чую, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху...
Тому, коли Ви дещо знаєте з моїх "ісход" від духу святого, то напишіть не гаючись: я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої. З повагою і пошаною до Вас. Те-одосій Осьмачка. Адреса: Львів, вул. Шептицьких, ч. 15". (Транскрипцію листа збережено).
Такий лист міг легко збити людину з пантелику. Поди-вугідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму... Але ж він тут же попередив "не дивуватися жодним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми". І я був схильний саме так це явище розуміти, і "не гаючись", 21.7, вже строчив йому: "Милий і дорогий Колего, учора дістав Вашого листа, який мене глибоко зворушив"... і далі писав, щоб він приїжджав, щоб прислав матеріял для нового журналу, який проектувався тоді на Лівобережжі і який я мав було редагувати... А два дні пізніше, я вислав йому ще листівку з остаточним оформленням його приїзду. "Приїжджайте до нас. Тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше. Добре було б, щоб Ваш приїзд стався ще до 15-го серпня, бо після того, я деякий час не буду в Рівному. А мені конче хотілося б з Вами зустрітися".
Вислав запрошення і чекав реакції. І був здивований, коли десь, біля 2-го серпня, обидва листи повернулися з допискою пошти, що такого адресата у Львові не змогли знайти. Що мене дуже засмутило. Що може той подумати про таку мою неувагу. Але нічого особливого —не сталося. Гень пізніше, я дістав знов листа від Осьмачки: "Вельмишановний Пане Самчук! Колись я Вам писав, що хочу втекти зі Львова, бо тут інтригами міряються суспільні вартості, бо тут, не зважаючи на "ворота Европи", не знають сентенції Нічшого, що світ обертається не навколо гуків та громів, а навколо нових винаходів — нетудою обертається він... Звичайно, я не хочу списати до Вас самолюбство, а хочу ввійти в свіжий струм культурних інтересів; ; ті праці, що оброблюю, і ті, що робитиму, аби виплекати соковито повнішими в розумінні мистецькому.
Таку одвертість я собі дозволяю тому, що читав ваші твори і виніс враження від їх надзвичайне і, думаю, що Ви мали нагоду прочитати і мої у фрагментах, і в окремих числах "Наших днів" невеличкими поезіями... і в "Пробоєм" число 7-8 цього року. Правда, пісня була трохи зіпсована... Та байдуже... Крім того тут моя книжка одна на цензурі, а другу — "Чичка Свирид" ще дописую, треба: два дні, бо цей твір буде з 24 пісень.
Коли Ви будете в філософськім настрою, який підсовуватиме думку, що сонце колись погасне, як космічна безодня колись спорожніє, то для своєї культури Ви простягнете руку, коли її маєте... Або маєте під ногами грунт для опертя під час зусиль з простягпенням руки... Тут я з редакторами Б недобрих стосунках, які виникли з книжкою, що тепер на цензурі... І де далі я бачу це обережну ускриту і уявну боротьбу супроти мене... Отже, вважайте і пишіть, чи V Вас є хоч суха гіляка для того, щоб учепитися на перших початках!... З глибокою пошаною до Вас, Теодосій Осьмачка. Року 1942, вересня 28. Моя адреса: Клуб Письменників, Львів, (друга адреса: "Моя адреса: Львів, Паулінів 21" була закреслена). І ще П. С. "Ото, що я говорив про визнання мене ляхами і німцями — є одною моєю знадобою слави, який, як виявилося до мене недоброзичливими. Що один німець висловився дуже позитивно, то це не виходить, що всі тут цінують. З глиб, шаною Т. Осьмачка". І ще одно П. С: "Чи у Вас там єсть які видавничі спроможності?"...
Прикметні люди і прикметні їх дії. Розуміється, що я негайно знов йому відповів, але лист вже не повернувся, відповіді не прийшло також і сам він не приїхав. Допускаю, що тоді вже він зрозумів, що Львів, не дивлячись на всі його жалі та болі, був все таки ще найкращим для нього місцем на тодішній плянеті. А джерелом його неспокою була та сама його хвороба, яка немилосердно гнала його через життя, не даючи йому змоги ніде знайти для себе місця. Горе його було тим більше, що йому приречено бути мистцем і тим самим поглибити конфлікт з оточенням. Зачисляючи його до individuro non liquet. (Істот не ясних).
А що до Рівного в той час стікалися зо всіх кінців українського світу українські люди, то це тому, що поширилась легенда, ніби там знайдено український Клондайк і відкрито копальню українського золота. І було чимало таких, як казав Осьмачка, що хотіли б знайти там "бодай суху гілляку для того, щоб учепитися на перших початках"... І гарячку цю викликала поява газети "Волинь", яку читали скрізь по нашому світу, від сходу до заходу, включаючи сюди і такого вибагливого читача, яким був Д. Донцов тоді в Берліні. Відома наша журналістка Лідія Бурачинська писала з Кракова: "гратулюю Вам за "Волинь" вдруге. Перше це була "Волинь" повість, а тепер "Волинь" газета. Знаний політично-громадський діяч Закарпаття Леонід Романюк, міг писати з Братислави: "Відголоски Вашої праці доходять і сюди. Бачили і "Волинь". Заздрю Вам". Не менше знаний наш фотограф Левко Янушевич писав з Берліну: "Читаю Вашу "Волинь" — скрізь бурю і сніг, маю з цього приємність, звичайно, шкодую, що мені якось поки що не вдалося бути десь там коло Вас". Доктор Юхим Теребуха з Білостоку писав пос-ланіє: "Тепер нав'язання контакту з правдивими синами Волині являється просто потребою хвилі. Був би тому Вам щиро вдячний, коли б Ви могли прислати пару чисел Вашого часопису "Волинь". Ітд., ітд. З Полтави, з Дніпропетровського, з Кам'янця-Подільського... А деякі з моїх кореспондентів, як от Віктор Приходько з Праги, засипали мене далі кореспонденціями, дармащо я вже перестав бути редактором і не знав, що з тим матеріялом робити. Засилали статті, белетристику, поезію, філософські трактати і навіть музичні ноти. Зверталися за порадами, за опінією, шукали протекції. Мої фейлетони друкувалися по всій Україні і читачам здавалося, що я посідаю якусь магічну силу уміщувати ма-теріял, у той час, коли це була звичайна система праці пресової агенції ДНБ.
Весна і літо того року були часом формування нової нашої дійсности. Фронт відійшов далеко на схід і місто Рівне, з його центральними урядами окупації, почало набирати, більш-менш, стабільного вигляду.
