На коні вороному - Самчук Улас
Ми ходили, їздили, оглядали і від'їхали вони гень аж під вечір на доброму підпитку, бо їм довелося випити в різних місцях чимало дерманського самогону, що ще посилило їх приязні наміри, але коли вони запропонували мені вертатися разом з ними назад до Рівного, я делікатно відмовився, вказуючи, що маю відрядження побути тут кілька днів, що підтвердив також і Аріо. І вони від'їхали. І мені навіть прийшла була думка, чи не боялися вони, що я залишуся на селі і не вернуся назад, що було б для них чималою неприємністю... Але поки що ця проблема не виглядала аж так актуальною і вони спокійно повернулися во своясі.
А ми з Танею залишилися святкувати далі. Другого дня цих свят, прибули з Тилявки інші наші родичі і всі ми разом ще раз зустрілися на руїнах нашого старовинного родинного огнища, а пригадуючи, як то колись ми щороку з'їжд-жалися сюди, з далека і близька, щоб побути разом і відзначити нашу родинну нерозривність.
Із старого нашого гнізда стояла лиш одна мурована, крита бляхою хата, збоку стояв свининець, по середині, вкопаний в землю, кират без машини, трохи далі стовбичило кілька мурованих стовпів колишньої клуні, перед ними стояла маленька копичка соломи та відокремлено стояв ще шматок мурованого з каменю хліва і в ньому одна шкапина коняки і одна хвостина корови... Так загосподарила тут всемогутня партія визволення світового пролстаріяту... За гаслом:
Ми всьо разрушім,
А патом, ми наш, ми новий мір пастроїм,
1 Кто бил иічєм, тот будет всем... ,< ","••".-
Але очевидно, це станеться вже не за нашого життя. Бо за наше пів століття їм ще далеко не пощастило побудувати хоч би такого, як вони з такою фурією тоді руйнували...
Ми з Танею пробули тут три дні і звичайною підводою від'їхали до Рівного. Наслідком цієї поїздки друкувався в чисельній тодішній пресі мій екстатичний, школярського типу, фейлетончик "Поїздка через май". "Поля, одно за одним, відкриваються, мов сторінки чудової книги... Всі вони зелені... Прекрасна, свіжа, соковита зелень — зелень хліба, зелень чорної землі... Вітаємо тебе, рідна і прекрасна!" "І далі... Дермань! Знаєте ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, — ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди і горе вам, чоловіче, коли ви не мистець, не поет, або принаймні не звичайний фотоаматор з яким небудь "Кодаком" на через-пліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграї звірів і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл"...
Таким ось пеаном почалась друга моя "неполітична" частина журналістичної діяльности у той час. Ніхто не казав мені, що я маю писати, але я і так знав, що я маю писати. Щось таке патетичне ніщо. І по можливості менше. Щось ось, як "Поля і танки", з такими розмайними розважаннями: "Ой, у полі вітер віє, та жито половіє! Знаєте цей розгульний, широкий мотив? Він виріс разом з житами, він викохався в просторах на крилах буйних вітрів. У ньому вислів душі людини, яка цілі віки тут жила, тут лила свій трудовий піт. Широкої, щирої, великодушної, правдивої людини".
"У ці зелено-голубі простори з невідомо яких далечин, вилізло і в неладі зупинилося п'ять залізних потвор. Отам на пригірку, там при долині і там під горбиком... Зеленавої барви під жито, а деякі вже поруділи. Вони стоять і дивляться в небо... Дивляться навкруги, нюхають обережно простір і, здається, кожної хвилини готові зареготати своїм сталевим реготом"...
"О, боже, танків, сталі і зубчастих коліс! Зглянься на свої творіння і зруш їх з цього закамянілого стану. Дай їм життя, щоб могли вони повзти житами, межами, чавити грудьми і лупати чорну землю, лишаючи за собою довгі, широкі, порепані сліди. Руш, руш їх — дикий, сталевий боже!"
"Вони знають, що сюди знову прийде плуг, і кожної весни обгорне їх старанно зо всіх боків, поблажливо з почуттям неймовірної і вічної певностн в перемогу. Золотий плуг з з доброю блискучою срібною плитою і з щедрою долонею, яка любовно та побожно оберне долоню землі і посіє зерно, щоб був хліб, щоб було життя і був людський на землі сміх"...
Отже, мир. Мир для орачів. Для людей. Безсилий бог танків проти сили жита. У той час, це звучало розпачливо. Що сказали б генеральні штаби, які повертали тоді планетою? І ті довгі низки потягів, які день-щодень везли на схід танки? Та і в нас самих ця розчуленість не значила ще миру, коли все довкруги було поняте війною. Це просто "мирність" серед немирности. Я це також висловлював у таких фейлетонах, як "Ера й література", з моттом молодого ентузіяста Герася Соколенка, який, вторуючи за Хвильовим, "Душа горить новою ерою, залізний ритм у ній росте", давав мені надхнення твердити, що "Людина ділиться на слабу і сильну, а тому вона поділиться на переможну і подолану" і тому радилось "нічого не боятися, дивитися на все відверто і свідомо, брати життя таким, яким воно є". З надією, що "ми переможемо".
Цю надію висловлювалось по різному. Наприклад, той
самий юнак Соколенке зо всією притаманною нам лірич-
ною щирістю, плеканою з часів незапам'ятних, надхненно
співав: " .,,. . •.-
