На коні вороному - Самчук Улас
— Харашо. Всьо харашо! — відповів він.
Це надало Тані надії.
Але я, що не чув цієї пісеньки, тратив терпець. Минали дні за днями і нічого не мінялося. В таких випадках терпець переходить в нетерпеливість, до голови тиснуться чорні думи, починається паніка.
До того в нашій камері сталась нечувана річ. Однієї ночі, біля другої години, двері камери з грюкотом відчиняються і на порозі появляється дебелий ес-ес. — Котрий з вас Шустер? — запитав він. — Це я! — зірвався Шустер, який не мав ліжка і спав на підлозі. І ввесь зблід і тремтів. — Одягайтесь! Швидко! З речами! — командував ес-ес. О, майн Ґот, о, майн Ґот! Це вже кінець! Я так і знав! — бурмотів Шустер, швидко одягався, все йому валилося з рук. Ми кинулись йому помагати. — Підете додому, — буркнув ес-ес.
— О, я це знав... Додому. Серед ночі... Так завжди кажуть. Прощайте, товариші! З Богом! —мимрив він, зібрав жужмом свої кілька лахів і потягнувся за ес-есом. Двері за ними закрилися.
Ми з Андерсом не могли вийти з дива. За що б його могли розстріляти? А коли випускають — чому опівночі. Він все твердив, що його розстріляють. Це питання не давало нам спокою до самого ранку. І лиш згодом, дуже згодом, я мав нагоду довідатись, що того Шустера таки випустили на волю, а що це відбувалося з такою грізною увертюрою, то причиною її був звичайний розклад потягів, які відходили дуже рано в напрямку Полісся. Ес-есам хотілося відправити старого по можливості скорше, а тому вони зчинили ввесь той гармідер.
І ще один випадок з цих моїх останніх днів ув'язнення затямився мені на все життя. Одного передвечора я стояв біля визірки нашої камери, коли до неї з коридору підступив невеликого росту чоловічина з дуже змарнілим обличчям. — Пане Самчук! Чи ви мене пізнаєте? — запитав він ледве чуйним голосом. — Вибачте, — відповів я, — на жаль, не пізнаю. — Я Федорчук. З Дубна. Пригадуєте? Заступник коменданта поліції... — прошепотів він. — О, мій Боже, подумав я і в голос запитав: — Що з вами сталося? — Тубер-кульоза! — відповів він. — Мене вже скоро не буде... І я прийшов попрощатися... І вибачитись, — говорив він, витискаючи з себе кожне слово. — О, мій друже! За що вибачитись? — А за те... Тоді у Дубні... За ті газети, — шепотів він. — Та це ж давно забуто. Дорогий! Це ви мені вибачте. Я був тоді занадто гострий, — бурмотів я зворушено. — Ні.
Це була вина наша... Я зрозумів. Прощайте. Я ж на ваших книгах здавав матуру... — І він відійшов.
Який дійсно несамовитий жах. Який це був чудовий, меткий, здоровий хлопець у тій своїй елегантній уніформі з Тризубом. Який з такою насолодою командував відділом своєї поліції. І так енергійно салютував на жовто-синій прапор. Полум'яний патріот, безмежна відданість українській справі. І враз отаке. І скільки їх таких було зграсовано ворожими силами по всій Україні протягом цих наших десятиліть, починаючи Крутами 1918 року і кінчаючи цими нашими днями! Армії. Мільйони. Як можна це забути?
А той епізод з тими газетами в Дубні давно вже був забутий і винні за це не Федорчуки, а ті наші вбогі політики, що цей безглуздий конфлікт створили і які, з такою несамовитою впертістю, довгі роки його плекали, за що історія напевно не погладить їх по голівці.
За моїх часів у цій тюрмі щойно починалось нищення нашої молоді, яке розгорнулося на всю щирінь роком пізніше. І, можливо, я мав щастя, що потрапив сюди одним з перших, ще поки справа не набрала такого шалу. І тому міг ще вийти на волю. Роком пізніше, не помогла б мені ніяка свята вода...
Тепер же, після відвідин Германа, я сподівався, що мене ось-ось випустять. Взагалі, в тюрмі почався рух. До Рівного прибув якийсь грізний, однорукий, військовий слідчий, який почав розвантаження тюрми. Андерса почали викликати на допит. До самої тюрми також призначено нового начальника, дуже пикатого типа в партійній уніформі, який зайняв місце крикливого ес-еса. І першим його подвигом було ввірватися до коридору тюрми, назбирати юрбу в'язнів і почати по німецькому якусь промову. Але помітивши, що його не розуміють, він викрикнув: — Хто з вас, до чорта, говорить по німецькії? Йому вказали на мене. — Перекладай — кричав він. Я перекладав його крик звичайною мовою і це тратило ефект. — Голосніше, фарфлюхт нох маль! — кричав він на мене. Я підняв голос, але й це його не вдовольняло. Він схопив мене за рукав і штовхнув до камери. А сам кричав далі. Це, одначе, не робило враження. В'язні дивилися на нього, як на блазня, який хоче показати, який він страшний. Від чого нікому не було страшно.
Тим часом йшли дні — холодні, вітряні не подібні на весну. Дивно, де ділася гарна українська весна. Невже і її вислано до якогось концентраційного табору. І нарешті наближався день 20 квітня. Це був день народження Гітлера. Звичайно, паради, промови, присяги. У тюрмі знов поговорювали про амнестію. Ця солодка ілюзія не переставала діяти навіть у цих умовах. Це був вівторок. І треба сказати, що день видався на диво веснянішим. Світило сонце, вітрець з полудня, співали пташки. З міста доносились мельодії маршів. Святкували всі уряди.
У нашій тюремній атмосфері це відчувалось також. На коридорі ніякого руху... Камери гули монотонним гулом, ніби бджолинні вулиії. Надворі, як завжди, вештались полонені.
І тільки біля години десятої до цієї ідилії внесено елементи тривоги. Тюрма помітила, що до її коридору увійшов ес-ес в товаристві ключника і вони направились до дверей число 16. Всі визірки заповнені обличчями. За кимсь прийшли... І навіть у такий день. Це мусить щось значити. Признатися, що ми з Андерсом відчували це також і він навіть заговорив до мене: — Це напевно по вас. Напевно. Вас випустять. Але прошу дуже — не забудьте моєї справи. — Він передав мені адресу своєї жінки і просив написати їй листа. — Тихо. Ще нічого не відомо, — казав я. — Щоб не наврочити! — Так. У таких умовах доля буває дуже зрадливою.
Але ось брязнули ключі і двері відчинилися. І в дверях по літньому, у новій уніформі одягнутий, ес-ес. — Ви пан Самчук? — звернувся він просто до мене. — Так, — відповів я механічно. — Збирайтесь! З речами! — сказав він. Збиратися з речами не завжди значило погоду, але сьогодні був день, що не ворожив халепи. — На волю! Напевно! — викрикнув Андрее і почав швидко збирати мої речі. Наше прощання було коротке. Ми потиснули руки, я обіцяв зробити, що він просив. Дякую за все! Допобачення! І я пішов з ес-есом.
У коридорі зо всіх визірок виривались оклики: — Самчук! Щасливо! З Богом! Дякуєм! Не забувайте! — А коли вийшли на подвір'я, те саме повторилось з полоненими. — Редахтор! На свабоду! Спасіба за пєсні! Нє забудем! — Я помахав їм на це рукою і відійшов до канцелярії.
Там уже чекав новий начальник, з яким я мав недавно зударення. Процедура звільнення дуже коротка. Я підписав приготовлений папірець і "авфвідерзеєн".
Ще за хвилину, обвантажений моїм клунком, я йшов хідничком побіч ес-еса вниз до уряду Ес-Де. Приємно було ще раз ствердити, що життя гарне. Навіть в таких умовах. Таке сонце і таке повітря. Мої ноги у високих чоботях, так і хотіли пуститись в присядки.
У канцелярії Ес-Де, на цей раз мене зустрів сам шеф цього уряду "штурмбанфюрер" і "регірунгерат" Пюц. Елегантна постать у сіро-синій уніформі ес-ес в ранзі майора. Він був виразно чемний, підкреслено вдоволений. Місяць тому, коли мене сюди привели, він ні разу навіть не показався і цікаво, що вплинуло тепер на таку зміну. — А, пан Сам-чук! — заговорив він перший. — Приємно вас бачити. Ґрату-люю. Сідайте! Закурюйте — вказав він на стілець біля свого бюрка. Я подякував і сів. Від цигарки відмовився. Був поважно стриманий. — Але ви сумний. Не радієте, що вас звільнено? — питав він далі. — Це дуже приємно, — відповів я на це. Але я все ще не знаю, за що мене стільки турбовано. — Не знаєте? А ваша стаття, — говорив він. — Хіба можна так писати... Подумайте, що за таке сказали б вам, скажемо, ваші слов'янські браття... Чи не значило б це десять років Сибіру? — Ваш фюрер часто підкреслює, що то варвари, а ви європейці, — відповів на це я. — Зрештою, — змінив він напрям мови. — Маєте щастя, що на цьому скінчилося, там в райхскомісаріяті поважно на вас сердились, але ми не знали, що ви маєте стільки друзів... Нас облягали легіони інтервентів... Зо всіх боків. І ми мусіли скапітулюва-ти. А ось тут розпорядження про ваше звільнення. Вам уділяється амнестію з нагоди дня народження фюрера на внесок райхскомісара Коха. Як вам це подобається? І прошу ось тут розписатися.
Він подав мені лист, писаний на бланку райхскомісарія-ту, в якому помпезним тоном говорилося про надання мені амнестії з приводу такої то події, що нею дарується мені вину за написання таких то недозволеного змісту статтей... З надією, що я зможу оцінити великодушність німецьких урядів і своєю з ними співпрацею допоможу їм виконати тяжке завдання упорядковання справ цієї країни. Підписаний — Райхскомісар... Ітд.
Після цього мені предложено для підписання ще один документ, у якому я зрікався надалі редагування "Волині" і давав обіцянку не писати більше статтей на політичні теми, за порушення чого, я міг сподіватися нових неприємних кон-секвенцій.
Ха-ха! Отже, допобачення, редакторство! І дуже дякую.
І щойно після цього моя авдіянція з штурмбанфюрером Пюцом скінчилася. Мені передали назад всі мої відібрані місяць тому скабри, Пюц потиснув мені руку і я був вільний.
Тобто, я вийшов на вулицю сам без провідника. Не думаючи поки що про ніякі консеквенції такої волі. Насолоджуючись почуттям особливої легкости, світлом сонця і запахом повітря. Бажаючи як найскорше бути знов удома зі своїми. Я був пару тижнів неголений і зарослий рудоватою бородою, мої одяги були пом'яті, мої чоботи давно не чищені. Не хотілося зустрічатися із знайомими, тому я звернув з вулиці і пішов стежкою через парк до заднього входу.
До хати зайшов задніми кухонними дверима, а тому першою побачила мене Дуня. На її викрик прибігла Таня. За Танею інші мешканці будинку. Багато обіймів, цілунків, охів та ахів. Не було лиш Германа. Тепер же в місті повно парадів і він напевно ними зайнятий.
Почали готовитись до великого парадного обіду... Я негайно взявся за бритву, за миття, за чепурення.
