На коні вороному - Самчук Улас
Коли готовились до спання, один молодий хлопець зніяковіло казав: — Може отут... Зкраєчку. Тут менше вошей. Хлопці трішки посунуться. — А де ж ви? Це ж ваше місце, — казав я. — О! Я ось тут... Не турбуйтесь. Я звик, — казав він фактично, не маючи для себе місця взагалі.
Я приліг на нарах, як той казав, зкраєчку, не роздягаючись, прикрившись своїм пальтом. Під голову підложили мені згорток якихось лахів, які не добре пахнули. Моїм сусідом був молодий, інтелігентний чоловік, а всіх нас разом у цьому малому просторі було з тридцять люда, які віртоузно використали всю площу і під площу, яку тільки мали, нагадуючи склад мішків. З дуже затхлим повітрям, у якому під стелею горіла одинока, закурена електрична лямпочка.
— Знаєте, пане редакторе, — говорив до мене мій сусід. — У наш час від життя можна всього сподіватися, але такого, як це, я не міг сподіватися ніяк. Я ж знаю вас зі шкільної лавки. Я читав ваші книжки... Я мріяв вас побачити... Але ніколи, ніколи не думав, що буду з вами отак спати... І в таких умовах. Ні, такого я не міг сподіватися і в найфантас-тичнішому сні... А що вони думають з вами зробити? — Не знаю, — казав на це я. — Невже вони відважаться і вас знищити? Цього народ наш не забув би їм ніколи. Ані ми, ані наші діти, ані діти дітей наших.
Це я чув так зблизька, так дуже зблизька, серце в серце, душа в душу. Я відчув, що я в серці народу, що я там удома, байдуже, скільки там у того сержанта доносів, щоб мене знищити. Мені здавалось, що є явища, яких і не можна знищити. Абсолютно, є такі явища. Байдуже, як хто на них дивиться.
Але спати цієї ночі, як і попередньої, мені не довелось. Можливо, трішки було задрімнув над ранок. Було невигідно на тій дошці, а до того думи. Все таки це положення було для мене дуже ризиковним, я бавився з огнем небезпечного розміру. Можливо, це був лишень запобіжливий арешт, можливо там ще не рішені, що мають зі мною робити, можливо випустять. І, можливо також, що їм хотілося мене позбутися, щоб я сам було якось змився, хоч би з допомогою коменданта поліції. То ж вони давали мені перепустку на виїзд без дозволу на поворот. Чи не був це вистачально виразний натяк, що вони не хотіли б мене тут бачити?
Але я вперся. Мені не хотілося лишати землі української. Я так мало мав нагоди там бути, а тому я хотів використати ці дні, ці тижні і ці місяці до останньої їх секунди. Байдуже за яких обставин.
Як також мені не хотілося йти в нелегальщину. Йти до лісу. Стріляти з рушниці. Та який там з мене партизан? Я б там ніде не міг сховатися. Я був би там лишень прицілом для кожного ворожого агента, яким я був не більш потрібен, ніж тим райхскомісарчикам.
Одначе, найгіршою перспективою було б для мене, коли б ті чортові Нестлери задумали запроторити мене до якогось конц-табору. А вони можуть мати і таке у своїх брудних помислах.
Ця дивна ніч "на краєчку" дошки рівенської арештантки була довга. І передумалось там багато. І не менше згадалося. От хоч би ті арешти. Це був мій четвертий. Всі три минулі за намагання втечі від полону ворожого... Коли я мав завжди щастя виходити на чисті води свобідного життя за моєю вподобою. От хоч би взяти той останній, мадярський, в тому вбогому Тячеві, недалеко за Карпатськими горами над річкою Тисою, куди я потрапив також у березні три роки тому. У якому я пробув лиш п'ять діб за дуже гарячих умов, тікаючи з Хусту в напрямку Румунії. Коли нам було перетято дорогу відступу мадярськими партизанами і ми мусіли робити великий, тяжкий обхід болотами й горами, щоб добратися до Румунської границі біля села Великий Бичків. І де я вирішив також випробувати свою долю, ризикнувши не йти в обхід Тячева, де засіли мадярські партизани, а використати їх потяг, якого вони прислали до Буштина, щоб забрати чеських жандармів і їхати ним разом з чехами просто "в пащеку лева" під виглядом пресового кореспондента. Це виглядало, як трюк, як дуже ризикований трюк, але це був дотепний трюк. Він заощадив мені три місяці мадярського концентра-ку, до якого потрапили решта моїх колег, які пішли в обход Тячева, були виловлені мадярськими партизанами і потрапили до тієї ж тюрми, що і я, з тією різницею, що я, як добровільний мандрівець, був скоро звільнений, а мої товариші, як воєнні полонені, мусіли заплатити за це трьома місяцями вийнятково тяжкого полону.
Щось подібне задумав повторити я і в цьому випадку, вибираючи пряму й небезпечну дорогу з наміром приголомшити противника своєю бравурою і почуттям безпеки. Цікаво, чим все це скінчиться, але поки що я був вдоволений. По-перше, я позбувся зненавидженого редакторства в дуже почесний спосіб, по-друге, я наблизився з моїм народом. З великим розголосом того, про що я хотів сказати.
Наступний день мого ув'язнення була неділя, а тому ніякого руху і мені прийшлося ввесь день перебути в гущі наших вязнів, вести з ними розмови, сидіти й чекати. Було тихо... І спокійно. Лишень біля мене було рухливіше, бо Червоний Хрест передав мені обід, якісь незнайомі люди передали овочі, Таня передала білизну, а при тому потрапила до мене навіть якась моя пошта і та газета, де було "Так було і так буде". Між листами був і такий: "Уласові Самчукові в Рівному. Вельмишановний Пане Уласе! Рівночасно з тим листом, Вам буде предложено чотири книжки "Марії" з такою просьбою від мене, щоб Ви на них були ласкаві вмістити Ваші автографи з заміткою "Для німців, що цікавляться українською літературою". Я даю кільком німецьким офіцерам лекції української мови і тому я хотіла б, з нагоди свят, зробити їм таку несподіванку. Не цікаво, як бачите, проводжу час. Гадаю, Ви ліпше. Бодай щось пишете. Я могла б перекладати, або з німецького, або на німецьке, але тим часом треба "хліба з маслом", на який Ви завжди вважаєте себе запрошеним. Вітають Вас всі Ваші поклонниці. І я також. Допобачення, — М. Донцова". Тобто, знана львовянка Марійка, яка жила тоді в Ковлі, у Підгірських. Лист був датований 20 березня, тобто напередодні мого арешту, який з неймовірною швидкістю потрапив в мої руки навіть за гратами. З такими свіжими і щирими компліментами.
А щодо газети з "Так було і так буде", що красувалося на першій сторінці двома великими кольонками, яких я за метушнею немав можливости навіть бачити, то вона була для моїх співув'язнених великою втіхою. Там містилося зві-домлення з головної кватири фюрера про те, як ведуться тяжкі бої біля Керчі під порогом Кубані, як на середньому схід-ньому фронті совєти втратили 131 панцерник, що були великі летунські налети на Мальту в Середземному морі, що біля Тобруку в Африці розбито англійський конвой, що на Далекому Сході, на Суматрі японці зайняли важливе місто Бей-ладже, що лежить на озері Тоба. А "зі світу" повідомлялося про промови Галіфакса й Літвінова на бенкеті в Ныо Йорку, де Галіфакс мав сказати: "Ми втратили багато і дуже можливо, що втратимо більше, але тільки дурень не дивиться небезпеці просто в вічі". А після Галіфакса, на тому ж бенкеті, промовляв Літвінов, який відкидав тезу "вичікування", називаючи час "зрадливим союзником" і домагався негайного створення в Европі, Скандинавії та Піренеях другого фронту, що західнім союзникам не дуже смакувало, бо німецькі армії ще дуже сильні і вони воліли б, щоб совєти відкрили також фронт проти японців, на що останні також не годилися і з тих самих мотивів.
Для мене, до речі, ці стратегічні "вичікування" були дуже зрозумілі, бо я також радив нашим гарячим головам тактику вичікування. Наша партизанка, пущена в хід завчасно, означала тільки велику масакру цивільного населення, без ніяких наших здобутків, чого наші молоді голови не могли і не хотіли збагнути.
У цій же газеті говорилося про Ромеля, який зробив на західніх кореспондентів газет велике враження, за що їх критикували політики, "так ніби Роммель мав бути справді великим генералом".
А на нашому домашньому фронті діялось також різне. Заклики окупантських урядів до послуху свідчили, що вони стрівожені зростаючим непослухом, а при тому згадувалось про відповідь єпископа Полікарпа на промову Сталіна, подавався звіт про з'їзд Волинської Церковної Ради в Рівному, говорилося про апровізацію Києва, де створено 18 плодотвор-чих господарств з площею 3.751 гектарів. Не забуто ані київського мистецького життя і було стверджено, що там працюють такі мистці, як Федір та Василь Кричевські, М. Шем-берґ, Беклемішев, Світлицький, Терпиловський, Верді, Кос-тецький. Говорилося про відбудову Донбасу, про промисловість Кіровоградщини, про ремонти храмів в Дніпропетровську, про базари на Лівобережжю. І оголошувалось, що навчання на матуральних курсах в Рівному почнеться 23.11. о год. 8 ранку, на вулиці Дорошенка ч. 35". Як також оголошувалось про відкриття Сільсько-Господарської школи в Житомирі.
Такої безодні всіляких інформації! зо світу і з дому я вже давно не мав, будучи "на волі", бо, як звичайно, я своєї газети не читав, а вістями цікавився тільки з радіо-апарату і то переважно тих, що походили з-за Ля Маншу. Але тут я вперше прочитав свою газету "від дошки до дошки". А зо мною прочитали її і всі решта ув'язнених. І при тому, це було моє прощання з газетою. Після шаленого крутіжу семи місяців мого редагування, на цьому місці наступила раптова тиша. Я ось кручуся по цій клітці з моїми товаришами недолі, думаю про всяку всячину, але вже не турбуюся, хто писатиме чергову передовицю, хто прийматиме відвідувачів, хто підписуватиме матеріяли. Все це для мене раптом перестало існувати і нічого мене більше з того не цікавить.
Довго тягнувся цей мій перший день неволі, а "з волі" раз-ураз проникали ознаки, що про мене там пам'ятають. Якась маленька писулька, якесь привітання, якісь пара квіток. Дорогі, дорогі рідні люди!
І ось друга ніч, яку я вже частинно проспав... А прийшов день, понеділок і почався рух. Когось приводили, когось випускали. А я чекав аж до четвертої години по обіді. А тоді мене покликали до маленької канцелярії, де на мене чекав той самий ес-ес, що привів мене сюди. І ми пішли з ним хідником людної вулиці, де траплялися мої знайомі, які зупинялися й вітали мене помахом руки... При чому мій супровідник тримався дуже дискретно, намагався йти трошки попереду мене.
