На коні вороному - Самчук Улас
Вони студіюють поведінку завойовників від часів давньої клясики, історію завоювань еспанців, англійців, росіян... У них є спеціяльний уряд для наукових студій завойовництва... І найбільше імпонує їм Англія, яка зуміла втримати надвладу в країнах високої старої цивілізації з великим захованням власного престижу завойовника, на грунті расового супрімату.
Німці мали з цим багато клопотів. Вони мали під собою народи з великими державними традиціями — французи, го-ляндці, скандинави... Але Україну вважали за найлегшу здобич. Мовляв, цей народ ніколи не був державно незалежним, а до того росіяни так позбавили його амбіції незалежносте, що їм залишається тільки продовжувати цю традицію. І не допустити до цього українців із заходу з їх незалежницькими амбіціями. Саме тому й почались ті розстріли в Києві та по всій Україні, щоб відстрашити наплив пропагаторів із заходу. А найкращим зразком режиму управління в Україні, є зразок російський... Московський, варварський, держимордсь-кий. "Молчать і нє разсуждать!" "Дєржі за морду і бєй у морду". Це практикувалося тут царськими приставами, совєт-ськими комісарами і його мають засвоїти німецькі гебітскомі-сари.
При цьому я довідався, що в райхскомісаріяті про мене часто говорять і не завжди прихильно. Хтось інформує їх про мої статті і вони ними дуже невдоволені. І взагалі, вони там сердиті, як оси. Перед ними ставлять великі вимоги, передовсім сам райхскомісар Кох, ніби з наказу самого фюрера... Вимагають збільшення контингентів збіжжя, кращого підпорядкування країни німецькій адміністрації, щоб запобігти ширенню партизанки... Поговорюють про вивіз молоді до райху...
Отже, довкруги мене стягалися чорні тучі. Пушкар радив мені те саме, що я радив делегатам з Острога. Не здаватися морально. Не дати себе застрашити. Не здавати позицій добровільно. Використовувати всі наші легальні норми до останньої коми. І як довго можна, не відходити в підпілля. Бо це значило перехід всього легального життя в чужі руки.
Для мене ніщо з цього не було таємницею, але як було втриматись на поверхні самому? Проти мене велося атаку зо всіх боків. Із сіл доходили також чутки, що там ширять проти мене різні недобрі чутки. Голова "Просвіти" Неофіт Ки-балюк повернувся з поїздки по Крем'янеччині і привіз летючку, в якій вимагалося моєї смерти, як німецького співробітника... А коли повернувся з Берліну Степан Скрипник, то першим його привітанням зі мною було: — Уласе Олексієвичу! Ви не можете собі уявити, скільки там приходилося мені вас боронити. Там купи проти вас доносів. І то з різних боків. Ой, кажу, ви маєте там "добрих приятелів"...
І що після цього мав робити я? Я не мав ніякої можливосте спростовувати подібні чутки і подібні наклепи. Тоді було заборонено взагалі полеміку. І єдине, що мені залишалось: "А ти, Марку, грай!" Пиши все, що тільки пересунеш через цензуру. Я мав народ, маси, читачів. Мене читали й мене слухали. І я писав, і писав, і писав... І все підписував повним своїм прізвищем. Без ніяких але. Ось у газеті від 8 березня, чергова моя передовиця "Шевченко"... "Сьогодні світ хоробливо шукає нових істин і коли виливаються нові форми його майбутнього, ми так само, як і до цього часу, міцно, непохитно віримо і додержуємось того ж переконання: Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка, який дивиться з історичних висот на нас і вказує своїм перстом нашу єдину і ту неповторну Правду. І ніякі царі, ніякі Миколи, ніякі Сталіни не змінили напрямної лінії цієї Правди. "Буде бите царями сіяне жито. А люди виростуть".
Ця суперечка про наше "будьмо" стосувалася не лишень до царів та Сталінів. Прошу мені вірити, що з цього сонму не виключалися і райхскомісари, дармащо їх не згадувалось по імені. Ми про них думали і вони знали, що ми про них думаємо. Багато людей дивувалося, як ще після цього я все ще ходжу по вулицях Рівного, що мене дивувало також. Але мій час ще не прийшов... Було тільки чути, що він йде і що він прийде.
Признаюсь, що я в цей час не охоче ходив до редакції і не охоче клав свій підпис в рубриці "головний редактор". Газета починала сходити з лінії наших вимог і потреб. І бути тільки слухняним знаряддям чиїхсь інтересів не лежало в моїй природі. Особливо, коли її власництво починало вислиз-гати з наших рук і переходити до рук чужинців. Всі ми, що там працювали, починали думати, як нам з того "бізнесу" по можливості безболізніше звільнитися, хоч нас почали до тих становищ прикріпляти і вимагати від нас повного послуху. Наших директорів, особливо Тиктора, раз-ураз викликали до райхскомісаріяту і він не конче інформував нас, про які справи там говорилося. В адміністрації і друкарні появилися нові люди без мойого відома, а деякі з них були виразно не нашого "крою" і мали окреме завдання ока і вуха поліційних органів...
Все вказувало на те, що мені там нема чого робити, але поки що наша запряжка везла повною парою і зупинити її не було можливости.
Моїм заступником був Роман Бжеський. Він же Млино-вецький, Характерник, Дажбожич і з цілим рядом інших псевдонімів. З великим засягом компетенцій. Публіцист, і журналіст, і. критик, і поет, і історик. Не було ділянки культури, де б він не був удома.
У підвалах нашої газети почала друкуватись (22.1.42) довга критична розвідка під назвою "Ми і Пушкін", розуміється, пера Бжеського, але під псевдонімом Характерник, з моттом В. В. Розанова, яке казало, що "По содержанию литература русская есть такая мерзость, такая мерзость безстидства и наглости, как никакая литература". Така інтродукція казала вже сама за себе і тому Пушкінові, як главі тієї літератури, пришилося там чимало вислухати.
Але не менше прийшлось за цю розвідку вислухати і редакторові, що підписував цю газету. Пушкін мав багато прихильників. І вони почали писати протести. За нашими правилами, матеріялу, міщеного моїм заступником, я не читав, але протести сипались на мою адресу. Вони приходили зо всіх кінців України. Нас тішило, що нашу газету скрізь читають, але не дуже тішили ті протести. Дуже часто вони вражали своєю формою. Це були не так протести, як доноси і не лишень до нас, але й до райхскомісаріяту, а також до Ес-Де. Куди ви, мовляв, дивитесь. Там он хахли "самостійну" проголошують, а ви райхскомісари мовчите, мов би в рот води набрали. І з цього приводу я мав розмову з Вайсом. Який радив по дружньому не дуже чіпати москалів, бо вони, мовляв, входять тепер в моду. Очевидно, що та мода виходила не із-за їх гарних очей, але німецьким комісарам було вигідно пускати на нас безплатну агентуру Москви, яку вони могли вигідно використати для себе, щоб у відповідний час її знищити.
Не менше гармідеру наробив наш славний Дажбожич своєю довгою поемою "Вояк", яка також друкувалася в підвалах "Волині". Але тут вже зачіпилися в смертельному двобою два кити нашого видавництва — автор "Вояка", тобто Бжеський, і директор адміністрації Іван Тиктор. До мене раз-ураз доходили відголоски їх дуелі, але не будучи в курсі цих делікатних справ, я не вважав за потрібне до них втручатися, зберігаючи віддалений, безсторонній невтралітет.
Та одного разу, вони обидва появилися в моєму кабінеті з таким, приблизно, діялогом: — Пане редакторе! Коли пан редактор Бжеський не відкличе друком всього того, що він понаписував на нашу Галицьку армію, я, як її бувший вояк, зрікаюся свого місця в редакції і виїжджаю до Львова. — Цс був, розуміється, Тиктор. Він був незвично схвильований і голос його звучав загрозливо. Бжеський натомість виглядав спокійніше і його мова була така: — Але ж прошу, панове. Я нічого там, крім чистої правди, не написав, а тому, як можу щось спростовувати. — Ви можете вважати, що це правда, а по-моєму це брехня. Найпідліша брехня. І наклеп на Українсько-Галицьку армію. У якій я служив і яку я знаю
— гарячився далі Тиктор.
Аргументи продовжувались. Мені не залишалося нічого іншого, як лиш слухати. Але нарешті, коли справа доходила до небезпечного пункту, приходилось і мені забрати слово:
— Панове, панове! Дозвольте щось з того зрозуміти. Це перевершує мої компентенції.
Почалось пояснювання загального поля бою. Виявилось, що в поемі "Вовк", яку автор назвав "ліричною", вставлено кілька не ліричних, а скорше невральгічних описів. З них хоч би такий:
Хоч штаб чув, що вся Вкраїна Горить в огні нових повстань, Що б'є дванадцята година Для всіх грабармій знущань Не йняв тому штаб Уга віри, І зраду підлу та слизьку Вчинив у проби дні і міри Втопивши славу в твань мулку.
Для Тиктора найкритичніше місце було, — "і зраду підлу та слизьку". — Але що це, панове, значить? — питав я. — Вчинив у що? Проби дні і міри? По-моєму, поема вимагає не спростовання, а переписки. Це погано віршована чернетка. На місці автора, я не дозволив би, щоб вона у такому вигляді залишилася для майбутнього.
А щодо Тиктора, то я йому радив не надавати такого значення цим кільком незграбним віршам. * У архівах нашої нової історії валяється чимало припалих курявою спірних справ... Знаний Варшавський договір... Залицянки УГА до тих чи інших москалів. Справа Балбачана... Смерть Отмарш-тайна... І навіть трагедія в Ротердамі... Ці питання чекають роз'яснення... Чи не краще дивитися на це спокійно і бути терпеливим до часу, поки ці заковики перетрясе історія і не поставить на них свою печатку.
Чи це красномовство вплинуло на моїх контрагентів — сказати годі, але спростовання Бжеського не появилося, ані не від'їхав Тиктор до Львова. Вони деякий час ще гнівались, але згодом все це забулося. Ми це пригадуємо просто тому, щоб показати сторінку нашого побуту... Чим ми могли перейматися і чим боліти.
Але це не було аж ніяк тим, що мене в той час турбувало. Бичувалось виразно, що довколо мене наростає конфлікт багато більшого значення, від якого може залежати моє майбутнє. Мені було відомо, що там на вулиці Шкільній бушував і гремів ареопаг райхскомісаріяту, якого блискавки і громи часто скеровувались на мою голову.
Щоб трохи це напруження розрядити, я вирішив зробити у себе прийняття і запросив на нього ряд видатних і впливових осіб з пропаганди та військового командування.
