На коні вороному - Самчук Улас
Герман! Гер-
ман Блюме! Старий друг і товариш з часів Бойтена і Брес-
лавля. Син пані Германіни фон Лінгельсгайм. У яких я ко-
лись мешкав і зжився, як з рідними. З яким ми зустрілися,
познайомилися і зприятелювалися 1927 року, я в ролі дезер-
тира польської армії і робітника-биндюжника одного бойтен-
ського міщанина, а він в ролі студента права Кельнського
університету. А опісля ми пережили разом багато цікавих
місяців в Бреславлі, вчащали на лекції університету, обго-
ворили беЗОДНЮ ЦІКаВИХ ТЄМ. І. г й' ;
Від того часу минуло щось, як п'ятнадцять років, ми довгий час не бачились і рідко листувалися. І ось ми знов зустрілися. Робітник-биндюжник сидів за столом редактора газети "Волинь", студент права в уніформі майора поліції, стояв у дверях його кабінету. — Герман! — викрикнув я по німецьки і ми кинулися в обійми. — Та сідай! Та яким чином? — Війна, — відповів Герман. — Але ж чому в цій уніформі? Ти ж, здається, готувався на дипломата. — Поліції також треба, — відповів він з усмішкою. — Я сподівався бачити тебе амбасадором в Москві, чи щось подібне, — казав я. — Лібер Гот доручив мені іншу місію, не рахуючись з моїми ідеалами, — відповів Герман.
Виявилось, що він дістав призначення директора цивільної поліції на ввесь Райхскомісаріят. І завдяки тій самій російській мові, якої він учився від мене, готовлячись до дипломатичної кар'єри на університетах Кельна, Парижа і після Бреславля. Він досить добре володів російською^ мовою а крім того говорив по французьки і по англійськи. Його мати наполегливо добивалася дипльоматичної кар'єри її сина, але у нього це ніяк не виходило з його дуже не дипльоматич-ною вдачею. Але ще менше мав він талантів для охоронника порядку й законности, що сталося напевно не з благословення його матері, а з якихсь інших мені не відомих мотивів, ї тепер, у тій його уніформі, навіть з острогами на чоботях, з рангою майора і регірунгсрата, він виглядав, як театральний актор у незвичній для нього ролі. —
І зараз після цього моє мешкання збагатилось на ще одного мешканця. Нас було: два редактори, один генерал і один директор поліції. З досить дошкульним ущільненням жил-площі, майже за совєтськими зразками, при чому я залишив за собою мій малий робочий кабінет, генерала з редактором примістив у великій їдальні, а директора у спорожнілій кімнаті бувшої сусідки Рівки... Тож к-ухнею автократично завідувала наша гомінка і весела Дуня.
А взагалі, ми займали лишень половину невеликого, одноповерхового будинку, другу займав сам господар Мучинсь-кий, з чого одну кімнату посідали Іван і Віра Шеккери. Му-чинський був вдоволений таким заселенням свого дому, бо це гарантувало, що його не конфіскують "для потреб райхс-комісаріяту", як це сталося з іншими будинками в цьому районі.
Ми зажили мирно. Герман Блюме належав до людей скромних, порядних, безпретенсійних. Його російська мова помогла йому одразу знайти контакти з генералом, редактором, Дунею. Ця остання мала особливу звичку зо всього голосно реготати. — Очень вєсьолая дама, — коментував це Герман.
Мої з ним розмови, особливо на теми політики, за старою нашою звичкою, відбувалися в тоні глузливих жартів. — Як тобі подобається оцей птах, — казав він, вказуючи на пелікана в ілюстрованому журналі "Дер Адлер", який схопив до свого величезного дзьоба щось завелике і не міг проковтнути. — Це щось, як Третій райх, — відповів я на це. — Я не знав, що ти можеш бути аж таким песимістом, — говорив він з посмішкою. — Мусиш мати претенсію до редакції того журналу, — казав ноншалантно я. — Ти так думаєш? — спокійно говорив він. — Як можна інакше... Сам бачиш, — казав я, вказуючи на кумедний знимок.
Одного, знов, разу ми розмовились про українсько-німецькі стосунки... Я висловив думку, що українці не дуже люблять порядки, що їх тут заводять його "фольсгеноссен", на що він відповів: — Великий ваш Ленін мав сказати, що нам не треба, щоб нас любили, а щоб нас боялися. — На що я додав: — По-моєму, це мав сказати великий ваш Бісмарк.
О, це ще краще. Виходить, що й ми могли вирікти щось
мудре, — викрикнув він. — Знаєш, хтось мав також з ваших сказати, що сидіти на багнетах не дуже вигідно, — сказав я. .— Звичайно ті, про кого йде мова, сидять на м'яких фотелях, а на багнети саджають інших, — продовжував свою думку Герман. — Питання, як довго, — не здавався я. — Життя коротке. В нашому випадку, якщо фюрер додержить слова, тисяча років для нас вистачить, — казав з посмішкою Герман. — Один сер з цигарою не хоче йому вірити, — говорив я далі. — Ти знаєш, що є то раса скептиків, — добродушно говорив він.
В такому, приблизно, тоні велися наші розмови, коли ми були самі, що рідко траплялося, бо переважно ми були в товаристві. Навіть, коли відійшли від мене Капустянський і Бжеський, вечорами у нас було людно. Приходили наші з редакції, офіцери з пропаганди. Розгорталися завзяті дискусії, які інколи набирали небезпечного характеру. Німці все ще любили висловлюватись одверто і довірливо, не рахуючись з офіційним курсом наставления. Герман любив по-кпиватн над самим ґештапом. Still und leise kommt Gestapo, mit dem rosa-roten Haftbefehl,*' — підспівував він жартом одну заборонену пісеньку.
Говорилося переважно про війну. Про сніги та морози на східніх фронтах. Про величезні втрати в людях. Тоді ще не знали їх точних цифр, але тепер із щоденника Геббельса ми їх знаємо. В часі від 22.6.41 до 20.2.42, німці мали 199.448 вбитих, в тому 7.879 офіцерів. 708.351 ранених (20.992 офіцерів). 44.342 (701 офіцерів) втрачених без вісті. До того треба додати 112.627 заморожених, то це разом виносить цифру дуже високу, якої німецька воєнна машинерія за такий короткий час ще не знала.
І саме про це здебільша говорилося. І шукалося для цього причин. Ну, розуміється... Америка. її вступ до війни багато вплинув на мораль аліянтів, але східній фронт. Що сталося зі східнім фронтом? Чому ті півголодні совєтські маси почали битися. І не тільки гинути, але й бити ворога. І чому вони не робили цього спочатку? Десь тоді на Бузі, на Сяні, замість на Дону та верхній Волзі? Затративши мільйони людських жертв і мільярди майна? Це питання дивувало цих допитливих, по своєму наївних, старанно голених, добре одягнутих європейців в уніформах армії гакового хреста.
*) Тихо й потайки прийде ґештапо з рожево-червоиим приказом арешту.
І був, пригадую, між ними один молодий лейтенант з високою освітою, який до війни студіював якісь там справи на Полінезійських островах, на ім'я, здається, Пшор, який міг, похитуючи головою, казати, що вони не зуміли використати наставлення широких мас населення до комуністичного режиму, якого вони не думали захищати. І надіялись, що німці поможуть їм цього позбутися. Але німці, замість їм помогти, запровадили тут порядки, ефектніші, ніж совєтські. І тому такі наслідки. Почав битися не партійний комісар, який спасав свою шкуру, а народ. І не тільки той пануючий, московський, а й ті поневолені, не московські'. Яким не було іншого виходу... Бо всі їх виходи були закриті меґальома-нією людини з чорними вусиками, від якої все це залежало.
Ґеббельс у своєму щоденнику жаліється, що "ми, здається, засильно вдарили росіян, а особливо українців, по голові, а це не є найкращий засіб правління". В іншому місці він зазначає, що "Іоахім Пальцо, представив мені рапорт про умови в Україні. В цьому рапорті Кох нарікає гірко на безглуздість міністерства для східніх справ"...
Всі вони були вистачально безглузді, щоб рішати такі проблеми з якими вони тут зустрілися, але всі вони споляга-ли на своє право завойовників і робили, що їм заманулося. Між ними було багато різніх вдач і характерів, які думали і діяли по різному, але всі вони були згідні в одному: підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило. І робили вони це з муравлинною невтомністю й послідовністю.
Ми, розуміється, не були намірені добровільно здаватися, але наш спротив не виглядав для них вистачальною перешкодою їх намірів. Ось, наприклад, в одному числі нашої газети, в якому на першій сторінці, озаголовлена грубим шрифтом пишалася наша передовиця "22-ге Січня", у якій говорилося про подію проголошення незалежности України 1918 року в Києві, а вже на останній сторінці того ж числа друкувалося "Тимчасове розпорядження для забезпечення порядку справ преси", видане самим Кохом, в якому вводилось цензуру преси, вимагалось перекладів мало не всіх статтей для цензури, а до того вимагалось поновного зложення прохань на одержання нового дозволу для всієї існуючої преси. Вимагалось докладних даних про кожне видавництво, — його характер, розмір, кількість видань, тиражу, сторінок, суми видатків, прибутків, кількість редакторів, співробітників, їх платень, їх працездатности... А це значило, що наміри Ґе-ем-бе-Га з Луцька не були забуті, але тільки трохи змінені і чи рано чи пізно вся наша преса стане їх власністю і буде лиш знаряддям для переведення їх намірів у цьому просторі.
На тлі цього дивовижного світу, що його один німець з нагородою Нобля на ім'я Томас Манн, у своєму січневому посланні з Лондону, називає світом "революційної філософії бестиялізму", ми мусіли жити, діяти, надіятись, плянувати, любити, ненавидіти...
У моєму особистому житті того часу відогравалася також глибока трагедія, якої в той час не було ще видно назовні і якої я ще не міг належно збагнути. На мені тяжіло завдання, яке я обіцяв Олені виконати і до цього часу не міг своєї обіцянки виправдати ділом. У той час, коли звідти, з Києва, доходили до нас чутки про наближення катастрофи. Я вже втратив було надію побачити ще тут Таню, 20 січня вислав Марусі поновного листа, щоб вона якнайскорше приїжджала, але одночасно я шукав засобів для уможливлення переїзду сюди Олени і поки що нічого такого не знаходив. Наш Фіят знов потрапив до майстерні і на цей раз, здавалося, йому не судилося вийти назад. Ніякі чари ніяких майстрів не були спроможні йому помогти.
А тут враз дістаю листа, датованого 23 січнем, такого змісту: "Дорогий Уласе! Пишу до Вас вже третього листа без відповіді, а натомість від Вас дістаю ось лист, з якого бачу, що Ви не маєте від мене відомостей.
