На коні вороному - Самчук Улас
Наша машинка виявила максімум лояльности, бо вона не тільки довезла нас до мети, але й ні разу не зупинилася самовільно. Побачимо. Може вона довезе нас ще й до Києва .. Де на неї так чекають. Поки що її тем-по було дуже помірковане, але можливо і це пощастить нам направити.
А вже в Кремянці ми заїхали одразу на станицю української поліції, комендантом якої був наш однопартійник Мед-вецький. І тут ми розсталися з генералом, і з Трифоном, і з Фіятом. Мені подали сани, запряжені парою гнідих коней, які належали міській управі і я помчався ними п'ятнадцять кільометрів до Тилявки; генерал залишився під опікою наших друзів, Трифон подався до свого села біля Вишнівця, а Фі-ята поставили на подвір'ю наших друзів Рощинських, де він чекатиме до нашого повороту.
Генерал неохоче розставався зі мною, він не мав би нічого проти їхати зі мною далі, але знаючи умови нашого села, йому там не було б вигідно.
Я ж поспішав до своїх... До братів, до сестер, до рідних... Після літа з ними не бачився. Приємно також їхати знайомою дорогою... В кожусі, з бараницею на ногах. Дорога місцями заметена снігом, але мій кучер, який вже віз мене раз до Тилявки минулого літа, давав легко собі з цим раду. Він був одягнутий в якусь шинелю, на голові мав совєтську шап-ку-вушатку і мені здавалось, що цього не досить. Я запитав його, чи йому не холодно. — Но! — відповів він. — Я звиклий.
До села приїхали на смеркання, а до брата добралися якраз на Свят-вечір. Було багато радости, нас там сподівалися, сідали за святочний стіл. Не знаю, чи було там "дванадцять страв", моя братова Люба чеського роду, а тому вона не конче трималася наших звичаїв, але було того досить. І діти — дівчинка років семи Лідія і п'ятирічний хлопчик Віктор, були щасливі, бо дістали подарунки з міста. З нами був також кучер, який зістався наніч, а згодом прибігла сестра Василина зі своїм Василем, а там десь узявся і другий брат Василь з жінкою Ганною. І їх діти. Нас вже була повна хата. Почались коляди. Це простягнулося аж за північ. Деякі з них відійшли на всеночну, але я з кучером лишилися Едома. Вимагалося відпочинку.
А головна баталія гостин почалася на перший день свята, тут же у брата Федота, зараз після церкви та всіх церемоній. Прибув двоюрідний брат Василь з жінкою Вівдею, прибула повдовіла сестра Катерина Костюк, прибув пан-отець Палладій Дубицький, прибув колишній "поміщик", а тепер народний учитель Роман Лех. А до того додались деякі мої товариші юначих років і вийшла гостина горою. Вирізнявся молодий, темпераментний — "козацька душа", отець Дубиць-
кий, який готов було, "коли треба", поєднати свій сан духовний з вояцьким чином, як що тільки зайде потреба. "За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ", — співали ми всі разом, не виключаючи і Леха, який звичайно ніколи не вважав себе за ура-патріота, особливо українського. А отець Дубицький все обіцяв, що вони тут в Тилявці збираються ввесь вигін засадити деревами і зробити з нього парк мого імени. — Ви лиш, Уласе Олексієвичу, приїдете і розріжете стрічку. У нас це вже рішено...
Я не був переконаний, що це станеться тепер чи колись взагалі, але тоді, при столі, при гостині, у брата, між своїми, це звучало привабливо. Навіть, коли це була тільки мрія. Щось, як було в Києві, де Іван Кавалерідзе розповів мені, як там у міській управі "ставилось питання" присвоїти мені одну з вулиць, здається чи не Толстого. — Вони напевно жартували, — відповів я на це. Знаючи, що наш час дуже щедрий на пам'ятники за життя, але не менше щедрий на "розпий", також за життя.
Але тут я був між своїми. Дуже близькими. І це не Київ. А тільки мале село, де ми ходили до школи, пасли худобу, гуляли на вечорницях, робили кооперативу, грали футбол, ставили "На перші гулі". Кирило Яремчук, Софрон Приймає і ціла ватага інших. А між ними прикметна постать "барина", вирваного з романів Тургенева, Романа Петровича Леха. Колись пап, власник великого маєтку, вихований мамками, няньками, гувернантками, студент Петербурського університету, а тепер ось "повний", як він каже, пролетар, типу "лішнього человека" з минулого столітя. Яким ще став за Польщі і якого не чіпали навіть совєти і дозволили йому бути народним учителем тут же в Тилявці.
А головне, він був також і "пісатєль". Тобто, він завжди писав п'єси російською мовою, розсилав їх по різних видавництвах, не мав там там щастя, але дещо з того ставив на місцевих сценах в постановці однієї російської драматичної трупи, яка роз'їжджала по Волині.
Він був типовим руским "лішнім челівєком" з високими, благородними аспіраціями — багато читати, багато знати, багато витрачати грошей і не могти за все життя нічого, гідного уваги, зробити. Закопавшись до одної ями глибокої провінції і ніколи з неї не вилізти. Відрікшись цілковито від решти світу.
І єдине, чого він не зрікся — його нахилу до літератури, уміння дотепно й вишукано розмовляти і грати в шахи. Ніколи неодружений, він мав нахил до дружби, міг прив'язуватись до людей і бути добрим приятелем.
Його прив'заність до мене почалася ще з моїх юних
Ш
років, коли я ще був у гімназії, а він на посаді самоуряд-ного референта кремянецького староства. Одного разу я зайшов до нього шукати протекції^ в справі дозволу на видання нашого шкільного журналу "Юнацтво". Такого дозволу йому, здається, також не пощастило дістати на тій підставі, що ми його, в рямцях гімназії не потребували, але ця наша ідея сподобалась йому вельми і він просив мене заходити до нього частіше. Ми зблизились. Він довірливо читав мені свої п'єси, які він писав під Ібсена, Андреева, Шова, Гауптмана, а я зі свого боку, довірився йому зі своїм гріхом. Я сочинив, було, грізне оповідання з назвою "З під влади богів", у якому дозволив одній жидівській дівчині закохатися до нежи-дівського хлопця, які хотіли одружитися, але потрапили в конфлікт з релігіями. І на критика цього творення я вибрав Леха. І я був приємно вражений, коли міг почути, що моє писання було писане під Арцибашева, зі зазначенням, що для наслідування я міг би вибрати щось значно краще, ніж Арцибашев. От хоч би Гамсун... Або Бальзак. Що мені дуже імпонувало.
А також пригадую його у ще одній ролі, яка мала до мене відношення. Одного разу, десь на початку існування Польщі, мій брат Василь купував у Леха землю і платив за неї виключно миколаївським золотом. Лех перебував тоді з театром "Русской драмы" в Рівному, де ставив свою п'єсу і гостро потребував валюти. Я повіз йому з Дерманя цілий міх золотих монет з головою імператора Миколи II, за що дістав 5% "факторового", .плюс запрошення на цілий тиждень бути його гостем в готелі "Европейському" і кожного вечора бувати на виставах того театру. Що^для мене тоді, вважаючи на мої сімнадцять років, було неабиякою подією. За що я йому, залишився назавжди вдячний.
А пізніше, ми. багато подвизались разом тут у Тил явці. Будували, за моїми ідеями, а його коштами кооперативу, ставили п'єси, де я грав любовників, а він режисерів, робили шахові турніри, били по вигоні футбол і, на його кошт, "мо-чемордили".
І тепер ось, повернувшись з Европи Заходу, до якої він мав багато респекту, я знайшов його там саме: в Тилявці. Постарілого, опущеного, зубожілого. Без маєтку, без прибутків, без прислуги— Він вже давно перейшов на українську мову і говорив нею з панською манерою, з вишуканою тона-цією і дотепними прислів'ями, яких він знав силу-силенну. Моя письменницька кар'єра імпонувала йому вельми. — Ну, от... Пригадуєте мою критику? І чи не вийшло це вам на добре? — Вийшло, Романе Петровичу. І я вам вдячний, — відповідав я на пе— — Такої "Волині" треба пошукати. І навіть у світовій літературі... — казав він, підносячи голову з прилющеними опуклими очима в пенсне. — І це не комплімент. Я знаю кращі цього роду явища, але "Волинь" — свіжість, безпосередність. Так, так, голубчику. Колись ми разом мріяли стати письменниками, але ви пішли в світ і обернули свою мрію в дійсність... Через риск, через жертву. Боги без жертви скупі на ласку... А я... Так і залишився з мрією. І, мабуть, назавжди, — казав він роздумливо, але це не звучало сумно. Він не належав до сентиментальних. Це було скорше висловом його не вижитого інтелекту, а' разом своєрідним девізом життя.
Буваючи в Тилявці, так само, як і в Дермані, я перебував в гущі "своїх людей". Від крови і кості. Тепер тут було повно, сито, багато, але в повітрі чулося небезпеку. Панувало міжцарствіє. Це околиці далекі від битих шляхів і моторизованим чужим легіонам не легко сюди дістатися. Тут панувала воля й незалежність.
Моє свято продовжувалось день-що-день 'до вівтірка по святах. У братів, у сестер, у сусідів, у кумів, у сватів. На подвір'ї завжди стояло в запряжці кілька залубнів, як то в пісні про Нечая: "Держи коня при наряді, для усякого случаю". У нас ходило не про ворогів, про друзів. Кінчалося тут — сідалося з гамором до саней і довгим обозом тягнулося по заметах в інше місце. І так їздилось три дні.
А на четвертий мій брат налагодив повні ґренджоли харчового добра і після довгих обіймів повіз мене до Кремянця, де мав на мене чекати Трифон з Фіятом, щоб вертатися до Рівного. Але Трифона там ще не було. Він, мабуть, загулявся десь ще більше, ніж я.
Отже, я мусів зупинитися і чекати на нього у домі відомої в Кремянці "бабуні" Ольги Струтинської, матері трьох видатних дочок — Марії Черкавської, Лідії Садовської та Ганни Рощинської... І тещі видатних зятів — відомого педагога, громадсько-політичного діяча і сенатора до польського сойму, Михайла Черкавського, відомого політичного діяча, міністра уряду УНР і професора Українського університету в Празі, Валентина Садовського та славного на Волині лікаря і невтомного громадського діяча, Петра Рощинського.
Жила ця бабуся на вулиці Словацького, в невеликому будинку старовинного типу, прикметного для барокових містечок Волині з ґаночками та прибудівлями, який можливо пам'ятає ще час, коли на цій вулиці 1809 року народився автор "Кордіана", "Ангеллів", "Мазепи" — Юлій Словацький.
Бабуня Ольга Степанівна походила із старовинного свя-щеничого роду, була замужем за протоєреєм Струтинським, який був настоятелем собору в Дубні і помер за років революції.
