На коні вороному - Самчук Улас
Для нас там не було місця. Заперечені і призначені на знищення німцями-наці, ми не знайдемо ніяких зрозумінь ні в Москві, ні в Лондоні, ані в Вашингтоні. Це виразне порушення принципів самовизначення народів, які у вільному світі вже тоді почали набирати прав горожанства, в нашому випадку вважалося виправданим. Пропаганда з Лондону агресивно атакувала порушників цих засад в засягу Третього Райху, але ці самі проблеми під советами вважалися недоторкальними. За всю війну ми не почули звідтіль ані одного речення, де б вимовилося слово Україна. Всі ми там "Раша", ігноруючи всі засади правди, історії, географії і навіть політики. Що видавалось нам дуже дивним, особливо, коли це походило з... Лондону. Де, здавалося, люди розбиралися на політиці... Але їх помрачала їх колоніяльно-імперіялістична політика... І хоча вони почали в себе її драстично міняти, як шкідливий пережиток, десь там далі на схід, в інших колоніялістів, вона їм нічим не шкодила... А до того творила "рівновагу" сил, хай ілюзорних, одна-
ково, як тут у Европі, так і там в Азії. Росію, сіріч Моско-вію пущено в хід проти Германії, проти Японії, проти Китаю... Байдуже, скільки там буде затоптано україн, польщ, чехословакій...
Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фалянги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи небути, день-щодень важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також.
Я писав передовиці виразно ризиковного змісту, після першого повернення з Києва, до цього додано серію репортажів "Крізь бурю і сніг", писаних на бігу, на шматках совєтсь-кого паперу, на якому чорнило розпливалося, як на промо-качці, без виправи передавалось Вірі Шекер, яка на своєму старому "Бундервуді" додавала до цього своїх помилок і все то разом віддавалося на лінотип, щоб за кілька годин обернутися в кольонки газетного друку.
Читачам це подобалось, може тому, що і вони не мали часу розбиратися в синтаксах, а хапали, що траплялося на догяг руки — свіже, сире, живе.
І ще за цей час всіляких гльобальних подій у широкому світі, у нашому вузькому, видавничому царстві настали також гльобальні зміни. Виявлені у постаті відомого львов'яни-на, завзятющого видавця і невтомного комбінатора Івана Тиктора, занесеного у наші провінції буревіями війни. Прикметно-характерна індивідуальність двадцято-тридцятих років на тлі галицького відродженецького ферменту часів небіжки Польщі, піонер індивідуально-капіталістичного підприємства з назвою "Українська преса", на яку складалися щоденник "Новий час", півтижневик "Наш прапор", тижневик "Наша мета" з додатком "Української бібліотеки", яка систематично раз у місяць розряжалася книжечкою кишенькового розміру з точно виміряними восьми аркушами друку,, накладом 5.000 примірників в ціні 95 грошів.
Своєрідність тих видань полягала в тому, що технічно-торговельна їх сторінка переважала над змістовою. Коли автор не вміщався в рямці йому визначені, його безпардонно обтинали на пів реченню, не питаючи на це його згоди, ані не вважаючи за потрібне його про це повідомити. За якістю не дуже гонилося. Ім'я автора не розцінювалося, як капітал. Мистецьке оформлення не вважалося також цнотою. Це було наскрізь підприємство села, селянина, дрібного, малого "хлопа", якого "хлопська мудрість" Івана Тиктора хотіла навчити тримати в руках друк, книжку. Байдуже якої якости за найменшу оплату. Одна з його газет популярно звалася "коров'ячою" за її комерційні ідеї. Передплатник такої газети ставав одночасно власником забезпечення корови на випадок її скону.
Тяжке і не дуже блискуче завдання, але Тиктор, здається, блискуче з ним справлявся. Його "концерн" з кожним роком набирав все більшого й більшого значення, сили і слави і можливо з нього виробилося б спражнє солідне видавниче підприємство західньо-европейського типу, коли б не... сталося...
Восени 1939 року відомий наш "старший брат простягнув свою братню руку і визволив Галичину з під панської Польщі"... І після цього, концерн Тиктора на вулиці Косцюшки 1-А перестав існувати... І наш український Герст на довший час був позбавлений фахового зайняття.
Його поява у нас на початку листопада цього року не була чистим випадком. Наше видавництво4 дуже добре розвивалося і мало найбільшу популярність серед усіх інших цього роду підприємств в Україні. Ми мали вже 40.000 накладу і могли б збільшити його кілька разів, коли б ми мали вис-тачально паперу. І крім газети ми започаткували видання дитячого журналу "Орленя", сільсько-господарського часопису "Сільський господар", як також започаткували видавництво книжок своїх і чужих авторів, особливо таких, що їх було заборонено в СССР. А попит на книгу був великий. Книжку не купували, а розхапували. Коли вийшла другим накладом моя "Марія" тиражем 15.000, в ціні 15 карбованців, її не стало на очах.
Розуміється, що досвідчене в таких справах око Тиктора та його гострий торговельний нюх не могли такого не помі-тит. Він появився у нас пару разів, старанно до всього придивлявся... Я розумів про що йому ходить, а будучи прихильником талантів приватного підприємства, мені було навіть шкода, що його здібності так марнуються. Ще коли ми були в Кракові, де перебував також і Тиктор, я запитував в "Українському видавництві", чому там немає Тиктора. На що мені відповіли, що Тиктор не може працювати там, де він не є повним неподільним господарем. Що в їх випадку не могло статися.
Розуміється, що я мав проти нього застереження і проти моєї згоди він не міг би у нас працювати, але мені здавалося чи він мусить бути обов'язково неподільним власником? Він може бути директором адміністрації, навіть одним з членів спілки з обмеженою порукою. Наша адміністрація знаходилась в стані поетичного безладдя і щоб привести її до порядку вимагалося досвідченої руки. А Тиктор мав таку
руку з найбільшим досвідом і тому ця праця йому належалась. І він її перейняв.
Але чи ми були з цього дуже вдоволені? Будучи щирим, я не міг би цього сказати про себе... А можливо й про моїх співробітників. Тиктор дійсно був для нас дуже недопасова-ним співробітником і остереження деяких наших львівських друзів, що він нас "викиває" стали виправдуватись. По-перше, мені не підходила система його роботи. Він страшно на всьому ощаджував, намагався недоплачувати авторам визначеного їм гонорару, чого не слід було робити, бо ми мали досить так званих грошей, а по-друге, він почав видавати дрібні, по моєму безвартісні речі за стилем своїх львівських видань. А трохи згодом, він на спілку із Степаном Скрипником, намагався дійсно "викивати" мене з членів видавничої спілки. Дармащо ми домовились було творити ту саму спілку разом в трійцю... А можливо навіть з більшим числом її членства... І дармащо ввесь успіх нашого видавництва зав-дячувався в першу чергу, без ніякого сумніву, моїй роботі, що одначе для нашого славного директора, з його львівським досвідом, не грало ролі, бо, як сказано, імена авторів для нього не мали значення. Зрештою, кожна людина має свою ціну і Тиктор, поторгувавшись добре, міг її заплатити. Але власництво і головні прибутки видавництва мали належати йому неподільно.
Але всі ті комбінації великого комбінатора Тиктора у нашому випадку не дуже йому поплатилися. Одного разу, вони разом із Скрипником, без мого відома, зайшли до нотаря і зробили домовлення на власництво видавництва вдвійку. Після цього, мобільний Скрипник від'їхав одразу на довший час до Берліну, залишивши Тиктора на розтерзання нам. Про це я довідався того самого дня від всезнаючого, також комбінатора, Євгена Лазаря, після чого я мав негайно таку сердечну розмову з нашим директором, від якої той хотів збирати свої валізи і спішно їхати до Львова.
Але цього не сталося. Того самого часу, коли наші ди-
ректори підписували у нотаря своє домовлення, в моєму ка-
бінеті сиділо двоє герольдів німецького видавничого товарист-
ва з осідком в Луцьку ("Ґезельшафт міт бешренґтен Гаф-
тунґ Украіне Цайтунґ'), які безпардонно заявили мені, що
наше видавництво не є більше нашим видавництвом, а є вже
їх видавництвом. Просто тому, що вони так хочуть. При чо-
му, всі ми, що це видавництво провадимо, маємо провадити
його далі, бути їх підвладними, не сміти без їх дозволу зали-
шити роботу з платнею, яка буде приблизно п'ять разів мен-
ша, ніж була вона до цього часу. І на доказ цього, вони об-
ділили мене різними друкованими правильниками, якими ми
маємо керуватися .... —
ш
Я дивився на них, як на тих, що рухнули остаточно з глузду, але сперечатися з ними не збирався. Просто тому, що це не принесло б мені ніякої радости.
І коли у нас з Тиктором виникла ця крупна розмова і коли він збирався "все кидати" та їхати до Львова, я повідомив його про наших німецьких гостей з Луцька й передав йому їх правильник, з якого виходило, що, наприклад, він, Тнктор, якого платня виносила у нас 10.000 карбованців місячно, відтепер має дістати 750 карбованців, а якщо він знає ще й німецьку мову, то така платня на 450 карбованців буде більша.
Про якесь наше власництво не могло бути й мови.
Отже, вигляди феноменальні і над ними слід подумати. Не знаю, Що думав про це наш благородний директор, але мені це зударення принесло самі лиш плюси. Наприклад, довідавшись про цю аферу, мої редакційні співробітники заявили, що коли мене "викивають" від співвласництва видавництва, вони залишать його також. Зрозумівши це, Тиктор заявив, що це не була його ідея, а головного керманича і тому він від неї відмовляється, а що головного керманича не було вдома і ми не мали можливости перевірити його ін-тенції, тому все зісталося по старому. І навіть здавалося, що Тиктор може бути також добрим співробітником, турбуючись менше "викиваннями", а більше своєю дорожною валізою, яку він мало не що тижня наповнював харчовими продуктами і відвозив до Львова. А щодо наших герольдів з Луцька, то я мав на цю тему довшу дискусію у відділі військової пропаганди і мій ревний приятель Вайс обіцяв, що він цю справу дослідить ближче... А покищо вважати її не дуже дотепним жартом.
А тим часом у нашій редакції зайшли зміни лишень на становищі заступника головного редактора.
