На коні вороному - Самчук Улас
Напослідок, коли вже виріс син його, твій дядько, який знав ноти, то вже від його научився і дід писати такі ноти і по них обучав своїх співців, аж поки не став старим, безсилим...
Писав він дуже красиво і чітко, навіть був мастак в листах до своїх приятелів — писнути якого небудь журного, чи веселого віршика. На превеликий жаль, майже всі його сшит-ки щезли десь, здається їх рознесли онуки — це тітки Марії діти та Яків, та Ганна тощо... Частина була попалась і до мене, але їх брав Олександр і не знаю, що з ним сталося.
Дідова дружина, твоя баба Оксана, була дияконівська дочка, дуже здатна готувати ріжну смашну страву та пекти здібний хліб, та паски, та проскурки, чим довгий час заробляла гроші. Дядько Іван Філімоновіч, скінчивши 3-х річну станичну школу, скінчив також 3-х річну полкову у станиці Хабльській (Холмській), а потім прослухавши учительські курси, довгий час учителював, а потім служив у обласному правлінні діловодом, де дослужився до коллежського совіт-ника — ним і помер. Сини його Володимир — лікар, Микола
— полковник, Михайло — сотник. Дядько добре писав вірші і по російськи і по українськії, колись надішлю тобі одного з них, якого він писав мені, коли я служив на війні з Інте-кинцями за Каспицьким морем.
Жіноцтво Телігівського роду було дуже співуче, а одна тітка Ганна була страшенно схожа на діда і окрім дисканта, уміла співать і альтом, і тенором, і навіть з своїм чоловіком
— баском, а той було тоненько, а вона товсто.
Про себе напишу до свого свята 50-річного ювілею, яке здійсниться як не помру, в лютому 1927 року. Приїзди — послухаєш 50 років моєї праці на лікарській ниві"...
Ось такого кореня був Михайло Теліга, сотник армії УНР, нащадок давнього козацького роду, інженер лісництва і бандурист ще від часу першої капелі бандуристів, заснованої за часів Гетьманату 1918 року. Звідсіль походить також мальовниче прізвище нашої поетки Олени, з яким вона увійшла в анали історії не лишень нашої літератури, але й історії мартирологи. Такої великої своїми розмірами і такої глибокої своєю трагікою.
За час моєї відсутности в Рівному сталася ще одна подія несамовитого значення. Одну з кімнат мого мешкання займала Рівка Шнайдер, жінка жидівського роду, зі своєю матір'ю Песею і малим сином Мойше. Вони намагалися за всяку ціну втриматися при життю, боронилися як могли від гетто, куди останніми місяцями збирали всіх їх одновірців, шукали протекції навіть у мене, ми їм, чим тільки могли, сприяли, але коли я ось востаннє повернувся з Києва, їх кімната була порожня.
Що сталося? А сталося неймовірне.
Саме в тих днях, за одним разом, було забрано в Рівному 15.000 людей, загнано за місто до одного лісу і всіх їх там знищено. У тих гекатомбах зникла і моя сусідка з її матір'ю й сином.
Явище в історії людства унікальне. І у великій мірі не-збагнуте.
Для мене феномен жпдівства на плянеті був завжди най-загадковішим поняттям. Що це за така відміна людей і яке їх призначення в історії людства? Раса найбільше збожню-ваних і могутніх і разом найбільш зненавижених і ницих. Ми їх здебільша так добре знали, часто їх бачили, інколи поруч зростали, ходили разом до школи, приятелювали. Бувало, вже з дитинства, вивчали їх історію під унікальним виглядом "святого письма" і їх географію з назвою "свята земля". Нас хрестили іменами їх праотців Авраама, Ісаака, Іакова, нас одружували також ними, а коли вмирали, ми "відходили на лоно Авраама, де всі праведні спочивають". Нарешті, одна з їх дівчат народила нам "Бога живого", пов'язаного з величезною містерією вірування за яке, між людьми протягом віків точилися найгрізніші чвари.
Ці факти бралися так самозрозуміло і так апріорно, що найменші натяки на які-будь сумніви вважалися за блюзнірство.
А все таки, як мало ми знали тих людей... Або краще, ми їх не знали зовсім. Ані ми, ані решта світу довкруги нас.
Ми не знали, чому вони каралися в полоні вавилонському, чому неволились в неволі єгипетській, переслідувалися в Еспанії, гень аж до цього голокосту, що стався на наших очах епохи Гітлера. Ми не знали також, чому вони входили в такі гострі конфлікти з народами, серед яких жили, а в тому і з нашим народом.
І, здається, цього не знали не тільки ми, але й вони самі — спричинники цих загадок. Дармащо про це написано багато книг, думалось мільйонами голів, пережилось безліч трагічного досвіду. Було багато За, багато Проти. Багато оскаржень і контра-оскаржень. Були прокурори і були адвокати. Але де і в чому таїться корінь цього явища, ніхто цього сказати не може.
Просто тому, що не можна сказати, чому, для чого, з яких причин світить сонце, кружляють плянети і росте трава. Дармащо кожний шкільний підручник дуже добре "знає чому" цс діється.
Доля людини і людей таїться в їх природі. В даному випадку, це унікальне приречення, расова "вибраність", ідейна незаперечність. Не всім дозволено писати заповіді на горі Сипая під диктат Бога, руйнувати імперії іменем Бога, скидати з трону царів проти Бога. І знайти для цього виправдання, за яке мільйони підуть на розтерзання, барикади, голокости. Хай би спробував доказати такого грек Платон, римлянин Август, німець Лютер і всі реформатори великих цивілізацій землі. Навіть "великий Ленін", зо всіма його Дзержинськими і Джугашвілі, був лишень слухняним виконавцем волі нащадка дітей Ізраеля — Маркса.
Утопійна скстремність, чар надзвичайного, шок несподіваного — зброя, якою вміли орудувати ефектно лишень пастухи "святої землі", в яслах яких могли родитися боги всіх королів землі.
Але за таку дерзость їм приходилось дорого розплачуватись. Особливо з тими, яких вони полонили. Християнством, марксизмом, мамоною. Яке диво, що жидівство найбільше переслідувалось в найхристиянійшій Еспанії, наймарксистич-нішій Росії і наймамонішій Німеччині. Де ідеалізм і реалізм зударялися найгостріше.
Але чи можна було б уявити світ без Христа, апостола Павла, Карла Маркса? Без християнства і марксизму? І, здається, що тільки єдина маленька державка на місці "святої землі" відважується казати так. Це Ізраїль на чолі тепер з Ґолдою Маїр. Всі решта потуги світу з цим ніяк не погодяться.
Одначе письменник жидівського роду Шолом Аш, у своїй книзі "Апостол" вважає, що найбільшою силою жидівства є сила їх місійного духа. Рим, пише він на закінчення своєї книги, переміг жидівство силою зброї на короткий час, але жидівство перемогло Рим силою духа назавжди.
Та все таки все те, що діялось тоді на вулиці міста Рівного, годі убрати в якусь філософію. Це виглядало монструозно і було лячно заглядати за куліси лябораторії, де вироблялись такі рецепти збавлення від "жидо-марксизму". І вороги й не вороги жидівства не могли з цим миритися. Тим більше, що така ж сама доля чекала всіх людей цього простору, якщо тут закріпиться воля Гітлера. І в тому також, нас українців. Лишень ми не були схильні, як жиди, віддати і своє життя без спротиву.
МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ
Ми обережно обирали шлях,
І з жалем слухав я, як люд цей скніє
У стогонах, у лементах, в сльозах.
Данте (Чистилище, пісня 20).
І "
У черговому номері нашої газети, за 27 листопада, вміщено портрет важливої урядової особи з підписом: "Альфред Розенберг" — райхміністр для зайнятих східніх територій". З таким поясненням: "на основі розпорядження Фюрера, створено міністерство для ново-зайнятих східніх теренів. Райхсмі-ністром для східніх теренів іменований Райхсляйтер Альфред Розенберг, відомий німецький ідеологічний теоретик та політичний діяч. Його постійним заступником є ґавляйтер та рай-хсштадтгальтер Д-р Майєр. Міністерству підлягають: райхс-комісар для України гауляйтер і оберпрезидент Еріх Кох, райхскомісар для Балтійських країн (Литви, Лотви та частини Білорусі) гауляйтер і оберпрезидент Гайнріх Льонсе та всі новоосновані цивільні уряди, які мають завдання завести новий лад і порядок на новоздобутих східніх теренах".
А за пару днів після цього, без ніяких фанфар і розголошень, почав урядувати в Рівному і сам "Райхскомісаріят" з тим самим Еріхом Кохом на чолі. І оселився той уряд у старовинній будові з часів Острожських, де за царського часу містилася реальна гімназія, у якій викладали такі українські представники культури, як П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький і де за революції 1919 року оселився було на короткий час уряд Української Народної Республіки, за Польщі тут містилася шкільна кураторія, а востаннє, за со-вєтів, здається, Педінститут... А тепер ось тут розпаношились ті самі уряди, "які мають завдання завести новий лад і порядок" на цій землі.
Прибуття цього уряду до цього малого, розбитого, сірого містечка одразу дуже відчулося. Ліберальні місяці воєнного режиму скінчилися. На вулицях зарясніло від рудих уніформ з червоними иа рукавах опасками. Ці люди відзначалися похмурістю "орденських лицарів", непривітливістю зарозумілих дрібноміщухів, арогантністю звичайних хамів і вже здалека їх було видно поміж людьми, як спеціяльний гібрид — поєднання худоби з людиною, виплеканий приспішеними темпами в розсадниках націонал-соціялістичного Третього Райху. Ніякої англійської рафінованосте, ніякого москальського хитрун-ства, ніякого польського задурювання тут не вимагалося. Йшлося просто, чітко, солдатсько-римським кроком до мети. Різкий, наглий поворот до минулого... Поділ на касти, на панів, на рабів, на обер і унтер-меншів. І шліос!
І почалося цю операцію зараз, негайно, починаючи від школи. Ніяких вищих, ані середніх навчань не полаталося... А найнижчі поставити так, щоб "грамотні" знали тільки знаки та букви і цифри без ніякого змісту. Затерти людську гордість, згасити пам'ять, виключити знання. До совєтського "все равно" додати ще й німецьке "дрек".
А тому, вже ЗО листопада у нашій газеті на першій сторінці появилось повідомлення: "Закриття шкіл на Волині", в якому говорилося, що "Цими днями появилося розпорядження генерального комісара в Бересті-Литовськбму — Шьооне, підписане 14 листопада ц.р. такого змісту: "На жаль, багатьом українським районовим управам моєї округи не вдалося як слід вирішити справу постачання палива, викликану злою большовицько-російською господаркою та запобігти дуже великій небезпеці поширення заразливих хворіб, що їх спричинила війна.
Тому, щоб розв'язати ці обидві справи, я мушу застосувати необхідні негайні заходи.
