На коні вороному - Самчук Улас
Що нас дуже насторожило. Увага, увага! За Базар розстрілюють не тільки ті з Москви, але й ті з Берліну. Будемо це пам'ятати.
Одначе ми продовжували нашу дорогу далі. І біля третьої години по обіді ми в'їжджали до Святошина, що значило бути в Києві і заїхали, розуміється, до Івана Петровича Кавалерідзе, з яким і Сацюк і Коломиєць були добре знайомі ще зліта, коли Іван Петрович зі своєю кіно-групою, вертаючись з Карпат, затримався було на деякий час в Дубні, де їх так гарно приймали.
І тепер ось радісна зустріч удруге і вже в Києві, яку ми мусіли відзначити гостиною, що не могло статися без інших наших друзів, за якими я одразу виїхав до міста на розшуки. Таню Прахову я знайшов в одному фото-ательє десь в околиці Володимирівської вулиці, в якому температура була якраз така сама, як і на вулиці, а Таня сиділа там при касі змарніла і виснажена, одягнута в зимове пальто і валянки. Моя несподівана поява там була для неї шоком, ми так чудово розгубилися, що нам могли позаздрити гімна-зісти п'ятої кляси, але не було часу на довгі оніміння, бо наближалася поліційна година, а перед нами було ще багато невиконаних завдань. Ми мусіли віднайти ще і її чоловіка Адріяна, що не було тяжким завданням, але розшуки за Оленою Телігою, не дивлячись на всі наші вперті намагання не увінчалися успіхом, бо ніхто не міг нам сказати, де вона в цей час знаходиться, а до того нам вже наетупала на п'яти година заборони і ми мусіли чим скорше втікати гень майже до Свягошина, захопивши із собою, замість Олени прекрасну художницю кіно-студії Юнію Григорівну Маєр.
Голову міста Данила Багазія викликав Іван Петрович і таким чином там зібралося цікаве товариство, в якому центром моєї уваги була Таня, не дивлячись на всі табу, що її оточували і не дивлячись на всі наші обіцянки розійтися "на завжди". Ми, правда, за ввесь тон вечір обмінялися лишень кількома незначними словами, але невидимий, внутрішній діялог під акомпаньямент гри поглядів, не вмовкав ані на секунду і це, здавалось, було головною точкою всіх розмов, які тут ввесь час дуже живо виповняли простір.
Клінічний аналіз такої ситуації знаходимо в романі Марселя Пруста, "В пошуках затраченого часу", в розділі "Любов Свана". "Любов, — говориться там, — зупиняється на образі певної жінки просто тому, що та жінка майже напевно виявиться недосяжною. Починає діяти справжній болючий процес і цього стає вистачально, щоб нашу любов пов'язати з нею спільним об'єктом, який є для нас ледве знаним. Любов стає величною; ми більше не думаємо про те, як багато місця займає в ній реальна жінка. Що я знаю про Альберти-ну? Лишень раз чи два я бачив її профіль на фоні неба".
Воістину так, месьє Пруст! Що я знав про Таню? Я не питав, де і коли вона народилася, або хто були її батьки. Я лиш її бачив і її відчув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір географії, але й простір умов. Дарма що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалось, не існує ніяких віддалів і ніяких умов. Яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу.
Ми ночували у Івана Петровича, а на другий день зранку він зайнявся гостями з Дубна, повізши їх на кіно-фабри-ку, а я тим часом подався до редакції "Українського слова" побачитись з Оленою і Рогачем. І довідатись, що там у них робиться, бо ми вже чули від Багазія, що німцям ця редакція аж ніяк не до смаку і вони хотіли б передати її в руки якимсь безличним типам проросійського наставления, з наміром викликати між нами й росіянами антагонізм. За гаслом "діли і пануй".
Зустріч з Рогачем не була такою бурхливою, як минулого разу, в ньому вичулась втома, апатія і резиґнація, він розумів своє тяжке становище і шукав тільки можливости, як би скорше його позбутися.
А з Оленою ми зустрілися, як завжди, радісно. Вона не тратила присутности духа, хоча її "Літаври" були також під загрозою.*) Але пізніше, коли ми залишилися самі в передпокою її робочого кабінету поговорити про наші особисті справи і коли ми так сиділи на циратовій канапі, вона схопила обидві мої руки і казала: — Уласе! Заберіть нас звідсіль! Прошу вас — заберіть! Ви ж мені обіцяли. Пришліть авто і ми приїдемо до вас на Різдво. Разом з Танею. — При чому її вигляд прозраджував велику наполегливість, якої я тоді не дуже розумів. Тим часом, вона вже тоді хотіла б з нами їхати, але її ще стримувала праця в редакції, від якої вона думає звільнитися. Тоді вже було виразно видно, що рано чи пізно, від них заберуть "Українське слово", а тим самим заберуть і "Літаври". її навіть уже питали, чи вона залишилася б редагувати "Літаври" при зміненій редакції "Слова", на що вона дала негативну відповідь. Тоді ще не було ясно, хто саме мав би перебрати Слово, але всі розуміли, що мають це бути національно невиразні, політично безпринципні, типу "всьо равно", люди, яких у Києві було досить і які для німців найкраще б підходили. Для Олени з її гостротою принципів такі комбінації ніяк не підходили. А тому вона мала намір залишити редакцію взагалі. І залишитися в Києві, як приватна людина.
*) Літературно-мистецький додаток до "Українського слова", який вона редагувала.
І коли ми говорили про приїзд їх — Олени й Тані до Рівного, то малося на увазі не виїзд їх взагалі з Києва, а тільки приїзд в гості, для відпочинку від Києва, а головне трохи відживитися від пів голодових його харчових раціонів. Тоді ще не думалось про можливість їх арештів, бо для цього не було ніяких причин. Тим більше, нікому не приходило в голову, що їх можуть за щось розстріляти. Це лишень за совєтів і лишень за Сталіна могло щось подібне статися, але тоді ще ніхто не думав, що европейці-німці так скоро переймуть азійсько-російські методи поведінки своєї політики.
І я не дуже міг розуміти, чому Олена так наполегливо вимагала від мене забрати їх звідсіль. Коли для паніки не було причин, а до Різдва було ще досить часу. І говорила вона не лишень за себе, але й за Таню. Знаючи, що ми з Танею "розійшлися назавжди". В що вона не хотіла вірити... Бо це на її думку було "неможливим".
І щойно пізніше, роздумуючи над цим феноменом, я прийшов до висновку, що в нікого, як у Олени, був розвинутий інстинкт передчуття. Про це яскраво свідчить її вірш "Поворот", у якому так виразно далеко наперед передчувалося її повернення, щоб "знову злитись зі своїм народом". Цей самий інстинкт бив вже тоді на тривогу і" не лишень за неї саму, але й за її близьких, а в тому особливо за Таню, яку вона особливо любила. І саме цим треба пояснити її наполегливе "заберіть нас звідсіль". Звертаючись з цим якраз до мене, бо вона ввесь час чомусь вірила, що тільки я можу тут щось помогти. У що вона вірила з перших днів нашої зустрічі в Кракові, погодившись дуже охоче на риск нашого переходу через Сян, бажаючи разом прийти до Києва і завзято сперечаючись зі мною, коли я, якимсь чином цих її намірів не дотримувався.
Я обіцяв їй прислати авто. Я не знав ще тоді, як це зробити, бо ж наш єдиноспасальний Фіят знаходився в дуже печальному стані, але думалось, що до Різдва з цим ще можна буде впоратись. І ми розсталися обнадієні.
І наше прощання в тому самому передпокої її робочого кабінету, в будинку бувшого "Комуніста" і тодішнього "Українського слова" було дуже звичайне, бо ми ще мали побачитися. Перед від'їздом я ще мав зайти до неї на вулицю Володимирівську (числа не пригадую), куди вона перебралася з Караваєвської і забрати листа, якого вона хотіла передати комусь в Рівному. Але те прощання було останнє. Коли я на другий день під вечір зайшов до неї за тим листом — не застав її вдома... Мабуть тому, що ми не могли домовитись про це точно...
Дуже невиразне, у тому ж будинку, прощання було з Іваном Рогачем. Він мав намір залишити "Українське слово", виїхати на захід і по дорозі заїхати до мене в Рівному. Все виглядало самозрозумілим. Нічого надзвичайного.
На обід я відправився до міської управи, де ми домовились зустрітися з моїми лубенськими друзями та Іваном
Петровичем. Знайшов їх у доброму стані, але з невеселими вістями. Вони були обвантажені в'язками вартісних книг з бібліотеки кіно-студії, яку саме розбирали німці і вивозили кудись машинами. їм ще пощастило щось з того видобути, а в тому також касету фільму "Великий вальс" з купою цінних фото-знімок, що їх вони мали намір зберегти для потомства. Не знаю, чи їм це пощастило доконати.
Тут також у їдальні я зустрівся з Іваном Ірлявським, він же Рошко. Він походив із Закарпаття з села Ірлява, але ми познайомились з ним у Празі. Скромний, тихий, невеликого росту, влітку і взнмі без шапки, завжди з великим портфелем, набитим книгами й паперами. Переважно збірками й рукописами своїх віршів. Ця наша з ним зустріч була також останньою. Бо йому також судилося прийти сюди з його Ірлявн гень там за Карпатами, щоб знайти й собі місце вічного спокою у глибинах гетакомб Бабиного Яру Києва.
Тоді він сказав мені, що зі мною хоче бачитись Ольжич, який вже перебував тоді в підпіллю і що він може з ним сконтактувати. Ми зустрілися з Ольжичем просто на одній вулиці, де проходили різні люди, вважаючи, що так буде найбезпечніше. Як звичайно, злегка похилий, без шапки, недбало голений. — Здоров, Уласе, як ся маєш? — говорив він звичайно, глухим, низьким голосом, міцно потискаючи руку. Питав мене, як там у нас на Волині. Як я себе почуваю? Що думаю робити на майбутнє. Говорили про ситуацію в Києві. Я радив йому поволі відходити на захід... Він не перечив. Обіцяв колись зайти до мене в Рівному. Говорили якої ІПІВ години, розпрощалися міцним потиском руки.
Цього ж передвечора я ще раз відвідав Таню в її фотоательє. Трапилось, що ми були самі і я запитав, чи хотіла б вона приїхати з Оленою до Рівного. Вона хотіла б дуже, але не зможе. І я розумів чому. її вагання мало ті самі підстави, що й моє, за які мені докоряла Олена. В обличчя кожній правді треба дивитись відверто, казала вона. А в життю це не зовсім і не завжди легко вдається. Ми розсталися з Танею ще більше "на завжди" і ще з більшим бажанням "забути". З почуттям великої порожнечі і глибокої безнадії.
Останній день нашого Києва ми провели по так званих комісійних крамницях, яких там розвелося досить багато, в розшуках за античними раритетами.
