На коні вороному - Самчук Улас
І не лишень із зовні, а також з нутра. Поміж нашими партійними відламками гарцювало тьма-тьмуща своїх і не своїх лицарів з-під темної зірки, які наші невідрадні політичні гаразди намагалися зробити нестерпними. Вимагалося єдности, порядку, видержки, дисципліни, а бушували анархія, хаос, міжусобиця. І намагання зірвати народ до самогубного чину не рахуючись з ніякими вимогами стратегії й часу.
*) Пізніше, ці пропаганднвні ессеї були видані книжковим виданням: "Слухайте, німці;" Томас Манн, Нью йорк, 1943. В англійській мові.
З трибуни нашої преси ми раз-ураз намагалися про це говорити, а тому, від'їжджаючи до Києва, я залишив для газети передовишо з вимовною назвою "Рівновага". У багатьох засадничих справах і при різних обставинах, приходиться говорити про рівновагу. Передовсім — рівновагу духа. Бо з того випливають всі наші вчинки, які в остаточному будуть підсумком нашого діяння і вимагатимуть відповідальности. Особливо вказано і необхідно говорити про таку рівновагу у наш, вийнятково твердий час", — говорилося в тій статті. "Ще донедавна, ще перед місяцями, — говорилося там, — наша країна була переповнена арміями найрожевіших оптимістів... Невідомо, хто дав нам право на рожеві окуляри. З другого боку, чому сьогодні стільки охів та ахів і стільки відчаю. Чи щось в нашій дійсності змінилося? Серед цих обставин, від нас вимагається лишень зберегти розважність, виявити максімум розумної ініціятиви, спричинитися до організації і розбудови нашого таки власного життя".
В цілому, ця стаття була зразком дипльоматії, роз'яснювань і недосказань. Писалося тоді на пальчиках, хотілося сказати голосно тихим шепотом, кожне слово важилось унціями, щоб не перетягнути шальки, дозволеного на терезах чужої до нас Теміди.
Але це не значило, що ми були паралізовані обережністю, або уникали активної політики. Як це не дивно, а наша редакція, в нашому просторі, була тоді центром політики значно ширшого розміру й засягу, ніж інші формальні політичні угруповання. Через нас перейшло десятки, сотні і тисячі людей, справ і завдань, у нас побували емісари всіх наших політичних середовищ, церковних конгрегацій, літературно-мистецьких діячів, які шукали у нас протекції, сприяння, допомоги, поради. У кабінеті головного редактора постійно відбувалися наради й засідання у найрізноманітнішніх справах, включно до військових, господарських, шкільних, навіть судових. Це саме мало місце в кабінеті головного керманича видавництва Степана Скрипника, як тільки він бував удома.
У Рівному майже не було сходин, засідань, обговорень, імпрез, комітетів, до яких би не втягалося редакцію "Волині". Як тільки ми повернулися з Києва, як мене негайно було втягнуто до комітету для відзначення 20-ї річниці розстріляних 359 героїв визвольної боротьби України під Базаром на Житомирщині. До комітету входили Н. Кибалюк, проф. Корольчук, д-р Савюк, П. Зінченко, Н. Хасевич, А. Демо-Довгопільський. Цього року хотілось відзначити ту трагічну річницю величніше, ширше, прилюдніше гень по всій Україні. А особливо на місці тієї події в Базарі — невеликому містечку, на північний схід від Коростеня, біля якого знаходиться та прапам'ятна могила 359 відчаянців, які в пориві нестримної відданости визволення їх батьківщини, пішли на явну загибель безнадійного рейду для того тільки, щоб лишити по собі міт героїзму високого наснаження, який би міг поривати до змагу за визволення наступні покоління народу, з якого вони вийшли. їх рейд, так званої Волинської
Групи, розпочався від переходу польсько-совєтської границі, вночі з 3-го на 4-те листопада 1921 року і закінчився трагедією розстрілу великої частини учасників 26-го листопада. Судили і присуд розстрілу підписали: Ліфшіц, Іванов, Котовсь-кий, Фріновський, Літвінов. Наказ виконання суду підписали: Якір, Затонський, Паука.
Ця надзвичайна подія, гідна пера Шекспіра, була трохи призабулася і її треба було відсвіжити в пам'яті народу, не дивлячись на загострення антиукраїнського курсу німецької влади і українське громадянство цю ініціятиву широко підтримало. Що призвело опісля до нової трагедії, бо такі підприємства, як Базар, не подобались не тільки Ліфшіцам та Якірам, але також Гімлеру та Ґеббельсу. З цього приводу в Радомишлі, недалеко Коростеня, було без суду розстріляно німцями групу учасників демонстрації на могилі героїв Базару. З виразним попередженням, що такі затії на майбутнє не будуть толеруватися.
Але нашого комітету в Рівному не чіпали і ним було влаштовано десятки публічних імпрез з цього приводу і на деяких з них мені прийшлося побувати.
А щодо мирного будівництва в нашому просторі, з яким наша редакція втримувала найактивніші контакти, то воно розгорталося дуже широко і дуже швидко. Ось, наприклад, Відділ охорони народнього здоров'я, що його очолював доктор Василів. В самій західній Волині він вів 40 шпиталів, 44 лікарських амбуляторій, 6 медичних осередків. Його підвідділ з назвою Суспільна опіка, що нею керувала доктор Ха-ритя Кононенко, організує школу медсестер та акушерок в Рівному, веде сиротинці в Рівному та Клевані, будинки старців у Степані, Острозі і Дубні.
Важливою ділянкою цієї ж Суспільної опіки було відновлення діяльносте Українського Червоного Хреста, на чолі якого спочатку був генерал Леонід Ступницький, а опісля доктор Василів. Цю інституцію малось на увазі поширити на всю Україну з центром у Києві, але німецька влада цього не дозволила, заборонивши опісля вживання самої назви УЧК. Що було проваджено під назвою Суспільної опіки. Цією інституцією провадилась допомога в широкому засягу. Тим, що верталися з евакуації, родинам репресованих совєтами, полоненим в таборах і тим, що були з таборів випущені. Організовувались нічліжні доми, масові їдальні, на селах переводились збірки харчових продуктів. А до того провадилось бюро розшуків розбитих родин, страчених осіб, загублених адрес. Такі пані, як Надія Пашківська, Харитя Кононенко, Галина Варварова багато спричинилися до цієї акції, що її годі оцінити валютою. Тисячі і тисячі потребуючих дістали допомогу, а деякі з тих пань, як ось Надія Пашківська та Харитя Кононенко, поплатилися життям на стійці цієї справи. Пашківська дістала зараження тифом, працюючи по таборах полонених і з цього померла, а Кононенко розстріляли опісля Ес-Де.
Добре також працювала харчова кооперація, яка в самому Рівному нараховувала 4.200 членства, вела 26 споживчих крамниць, кілька крамниць загальних, рибний басейн, їдальню для працівників міських інституцій. Головою Союзу кооператив, або Центросоюзу, був Василь Мороз, а головою міської кооперації — Юрій Лпчик.
Дуже важливою справою було урухомлення чималої кількості! виробничих підприємств, малих фабрик та заводів
— макаронів, хатнього приладдя, смарів, упряжі, посторонків, мотуззя. Вибивали валянки, виробляли щітки, гребінці, щітину, шкіри, ремінь, каву, крупу, пшоно, мило, не забуто навіть за чорнило. По околицях діяли вапнярні, пекарні, пивоварні, ґуральні, цукроварні. І коли взяти ..на увагу несприятливий час, як також, що все це робилося силами українських людей, багато з яких було в цьому щойно початківцями, то все це давало багато підстав для оптимізму, і що під цим оглядом наше суспільство було на добрій дорозі.
Хоч поруч з цим, на головній вулиці, почали появлятися таблички незнаних тут фірм виразно не місцевого походження. Ми не робили собі ілюзій, що нові завойовники дадуть нам можливість розгортати вільно нашу господарську ініціятиву, якої нам так дуже було потрібно.
Дуже задовільно відбувалося оформлення населення національно. Здавалося, що минулі століття полонізації, моска-лізації не залишили тут глибокого сліду. Міста цілковито переходили на українську мову і навіть деякі виразно польського походження села, як Зелений Дуб, Мости, Гута, які за Польщі знаходились під сильним тиском "ревіндикації", говорили, як і в минулому, виключно українською мовою.
Вулиці міст, як завжди, як звичайно носили назви не українські. Особливо за покійниці Польщі, старанно дбалося, щоб під цим оглядом нічого не дісталося українцям. Все, до найменшого закапелка, носило назви Пілсудського, Костюшки, Третього мая, Міцкевича ітд, ітд. Тепер почалися зміни. Вулиця Галера стала вулицею Петлюри, Міцкевича — Шевченка, Словацького — Біласа й Данилишина, Понятовського — Хмельницького, Костюшки — Коцюбинського, Бандурського
— Шептицького, Скорупки — Коновальця, Ворцеля — Ольги Басарабової, Чернецької — Міхновського, Литовська — Кру-тянська. За совєтів ці самі вулиці звалися Сталіна, Леніна, Ворошилова, Пушкіна, Шолохова. Німці і собі почали подвизатися. Головна вулиця почала зватися Гітлера, хоча ця назва довго не втрималась, бо комусь здавалося, що вона не вистачально гідна носити таке ім'я, а тому її перезвано на Ґерінга... Що згодом також змінено і з тих самих причин. І її зведено до просто "Німецька". Бідна вулиця. Протягом одного тільки півстоліття її назву змінено шість разів. Але української назви ця великомучениця так і не дочекалася.
У мене вдома, на Топольовій вулиці 21, яку було перезвано на Поштову, де ще недавно було досить людно і шумно, тепер було тихо і порожньо. Невеликим моїм господарством заправляла добряча Ганна Мучинська, яка визначалася надзвичайними куховарськими талантами, як також добрими інформаційними прикметами, від якої можна було довідатись про всі новинки. Вечорами я слухав вісті, інколи якийсь концерт, приймав відвідувачів і перед сном читав Даф Купера про Талейрана.
Потребував відпочинку і тому в суботу 15 листопада вирвався на пару днів до Дерманя з наміром заїхати там до свого шваґра Семена на Запоріжжю і побути деякий час на самоті. Виїхали ми з Трифоном, звичайно, Фіятом, день був похмурий, земля притрушена сніжком, дорога погано мощена, безлюдна. Після нашого міського гамору, це виглядало ідеальним царством ідеального спокою.
Ми хотіли проскочити село за-темна, по можливості непомітно, особливо там, де жили мої чисельні родичі на кутку Балаби і де приходилось їхати попри самі їх подвір'я. Щоб цього оминути, ми вибрали іншу польову доріжку, поза селом з наміром опісля повернути назад до місця нашого призначення.
Але коли ми переїхали село і виїхали в поле та проїхали з пів кільометра дороги, ми потрапили у справжню халепу.
