На коні вороному - Самчук Улас

За цей час наш провідник відійшов також, але наша мандрівка в цьому царстві тіней ще не скінчилася. Тут покоїться ще одна перво-званна жриця нашої поезії, яка була не лишень уродженою українкою, але захотіла, щоб цей речівник став визначенням її в літературі. Коли їй було дев'ять років, вона, живучи в глибоко провінційному селі Колодяжне на Волині, сердечно віршувала:

Ні долі, ні волі у мене нема. Зосталась тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну. Поглянуть іще раз на синій Дніпро — Там жити, чи вмерти — мені все одно. Вибухові нотки її запального патріотизму — "Сторононько рідна! коханий мій краю!" "Україно! плачу слізьми за тобою", повторяються в її віршах з безпосередньою послідовністю і їй не лишалося нічого іншого, як поставити цей виклик на щиті свого шляхетського роду, відверто, безкомпрові-сово й демонстративно. А тому Леся не Косач, а Українка.

Вона померла на Кавказі 1 серпня 1913 року, але похована в Києві 13 серпня, як свідчить учасник її похорону, Дмитро Дорошенко, за таких умов: "За походом ішли лави поліції, пішої і на конях. Вінці було заборонено нести і їх поскладали на катафальк з труною. Кілька разів гурт молоді намагався співати "Святий Боже", або "Вічну пам'ять", але поліція зараз же спів припиняла. Заборонено було й промови над могилою. Ховали Лесю Українку на Байковому кладовищі, але не так званому новому, де вже спочивали Ли-сенко, Грінченко та інші видатні наші люди, а на старому; пояснювано це тим, що сама Леся виявила бажання бути похованою поруч з батьком, що помер кілька років перед тим ... )

Згадують також, що російська преса Києва на чолі з таким незабутнім україножером, як "Кіевлянин", виписували з цього приводу на українців різні плюгавства, що дуже гарно характеризує людей тієї імперіяльної лицарськосте з їх "високою" культурою.

За наших відвідин ця частина Байкова була найстаранні-ше занедбана. Море високого, сухого бур'яну вкривало простір і в ньому безслідно тонули могили наших предків. Лишень над могилою Лесі демонстративно й визивно повзно-сився з бур'яну пам'ятник з високим бюстом, ніби хотів з цієї висоти сказати:

Ми навіть власної не маєм хати, Yce відкрито в нас тюремним ключарам; Не нам обірваним невільникам казати Речення гордеє: мій дім — мій храм! Продираємося крізь той праліс сухої рослинности до самого постаменту нашої Касандри і зупиняємося в побожному здивованню. Таня питає, чи я міг би проказати щось з її творчосте і мені пригадувалось ще з часів школи популярне у нас її Contra spem spero (Сподіватися без надії), що ми деклямували його на патріотичних імпрезах і вписували до альбомів поезії.

Гетьте, думи, ви хмари осінні, Тож тепера весна золота. Після її слів ми деякий час стояли мовчазно. Для нас це не була "весна золота". Хмари знов затягнули небо, повіяло вітром, сухе бадилля хиталося й шелестіло. Це була осінь. Одначе... Так. Ми погоджувались з Лесею сприймати тягарі життя, як не з "веселою піснею", то в кожному разі не з "плачем й голосінням".

*) Дмитро Дорошенко: "Мої спомини про давнє-минуле", Вінніпег, 1949.

З цим, трохи елегійним настроєм ми лишали могилу Лесі і ціле це кладовище. Година обідня. Ми трохи втомлені... Але ми ще не вертаємось додому. За нашим пляном, ми на-мірені ще дістатися гень аж до Арсеналу і на Печерськ, — — це далебі чималий шмат дороги... Йдемо вниз і опісля простуємо передмістям вузькими із старими, вгрузлими в землю хатками, які стоять в цій безнадійній позі, мабуть від часів царя Гороха. В одному місці полонила нашу увагу така сценка: немощеним хідником, з байдужим виглядом, йшла закутана у велику хустку жінка, а за нею у віддалі

яких десяти кроків, повільно, з почуттям власної гідносте,

ступав маленький, років шости, хлопчик, закутаний у бахма-

тий одяг з підесеним і підв'язаним хусткою коміром, який

ніс під пахвою багато більшу за нього мітлу вверх метелищем,

держак якої тягнувся за ним по землі. Його шапка, яка про-

ковтнула мало не всю його голову і та мітла надавали йому

вигляду гномика з казки, а та жінка спереду, що час від ча-

су огляцалася і кликала, щоб той йшов скорше, мала вигляд

таємничої звідниці, яка заманює кудись маленького мандрів-

ця... Який, одначе, ніяк на це не зважав і незалежно пряму-

вав своєю дорогою. і '

Ми прямували також своєю дорогою... В напрямку Арсеналу. Хотілося бачити місце, яке увійшло в українську історію, як перше поле, перших зударень військової сили молодої української республіки з окупантськими залогами Московщини, які в січні 1918 р., намагались робити повстання проти української влади під проводом П'ятакова. Москалів було 8 до 10 тисяч, бої точились від 16 по 23 січня, українські сили складалися з відділів чорноморських моряків, вільного козацтва, буковинсько-галицьких частин, а головну позицію займав тут знаний Слобідський корпус, яким командував і особисто вів до бою Симон Петлюра.

Москалів було розбито, Арсенал взято. Кажуть, що в тих часописах, у яких повідомлялося про здушення повстання, повідомлялося також, що Центральні держави в Бересті, визнали Українську Народню Республіку, як самостійну державу.

Тепер тут було порожньо і тихо, старі цегляні мури фортеці таємничо мовчали... Ми пройшли до Печерська і повернули в напрямку Лаври...

Старовинна, з XI віку, фортеця християнства нашого краю, яку заснували ченці-схимники Антоній і Феодосій, мощі яких мають хоронитися там і до днів наших. Князь Святослав наділяв манастир багатими дарунками і сам розміряв своїм варяжським поясом фундаменти Успенського собору. Тут також жив, працював і був похований великий літописець Нестор, автор "Повести временны лет".

Вражаючий пам'ятник древности, краси й культури. Дивлячись на нього, серце наповнялось почуттям гордости. Але яке було наше переживання, коли одного вечора, коли ми сиділи вдома за закритими дверима і вікнами, ми почули здалека сильний зрив. Другого дня стало відомо, що Лавру зірвано. Від розпуки німіло серце. Святиня, яка простояла десять віків, мала бути зруйнована на наших очах. Ще пізніше ми довідались, що зірвано не цілу Лавру, а лишень її дорогіціпний Успенський собор.

Майже всі тоді були переконані, що це діло совєтських рук, але тепер, коли пишуться ці рядки, маємо вірогідні свідчення міністра зброєння уряду Гітлера, Альберта Шпеера, який у своїх спогадах "Внутрі Третього Райху" пише, що цього варварства було доконано на приказ райхскомісара для України Еріха Коха. Україну плюндровано багато разів різними загарбниками, але ось знайшовся ще один хам, дикун і варвар з самого центру Европи, який поспішився доконати такого несамовитого злочину. Якого чомусь навіть не було суджено на суді в Нюренбергу. Де совєти мали найбільше голосу.

"Я бачив, — пише з цього приводу Шпеер, — що одна із знаменитих церков Києва уявляє собою лиш купу руїн. Мені сказали, що це зірвалися запаси пороху, залишені там советами. Пізніше я довідався від Геббельса, що ту церкву було зірвано навмисне на приказ Еріха Коха, райхскомісара для України — ідея була — знищити символ української національної гордости. Геббельс говорив про цю справу з неприємністю, він був обурений таким брутальним способом поведінки в окупованих країнах Совєтського Союзу. Фактично, Україна того часу все ще була настільки мирною, що я міг їхати великими лісовими теренами без охорони. Пів року пізніше, дякуючи збоченій політиці наших східніх комісарів, ввесь простір кишів партизанами".

Того дня, коли ми проходили побіля Лаври, вона ще стояла ціла, хоча брами її були закриті. Настрій настороже-ности. Це місце насичене минувшиною. Протягом віків сюдою пройшло багато поколінь віруючих в християнські засади життя. На наших очах доходила до кінця епоха іраціо-нального сприймання істин, побудована на мріях царства "не від світу цього". Скільки віри вимагалося від князя Святослава, щоб в часи, мало не печерних побутових умов (1073-78), здвигнути Успенський храм абстрактної предестинації, виключно для "спасіння душі" і як мало залишилось з того світосприймання у німецького комісара Коха, який цей древній пам'ятник краси і віри обернув в купу грузу.

Від Печерська ми прямували в напрямку Липок... Аристократичного району Києва, де за тріюмфів "пролетаріяту", на іншій мові "голі кабацької", вселилась верхівка "страху й трепету" Чека. Одна з тих вулиць і до цього часу носить клеймо Чекістської, яку громадяни Києва звикли обходити "десятими дорогами".

Ми проходили доменою Страху... Основної ідейної прерогативи перемоги "великого Жовтня". Історик Дмитро Дорошенко згадує, як вперше дорвалися до Липок носії Страху. "І тут тільки я довідався, що діялось учора і відбувалосьще й сьогодні на Печерську, в Липках і взагалі в південно-східній частині міста. Большевики ввійшли до міста з боку Пе-черська і Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові і цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню. Вривалися в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там, або'по дорозі"...

А як виглядало в Царському палаці? Той же історик у тих же спогадах ("Мої спомини про недавнє-минуле") розповідає: "...ми поїхали до Царського палацу, де містився "Ревком". Ніколи не забуду тієї картини, що я там побачив: у середній великій залі стояло кілька відкритих домовин з тілами "жертв революції", себто вбитих у недавніх боях боль-шевиків. Біля них горіли свічки і голосили родички. Тут же поруч в бічній залі стояли просто на паркеті похідні кухні і в них солдати варили кашу, приспівуючи, а один навіть пригравав на гармоніці. А там в другій кімнаті стерегли арештованих, може мали їх зараз розстріляти, бо звичайно розстрілювали тут же поруч в саду".

Цим духом революції насичено цей простір, але коли

ми сюдою проходили, не відчувалось страху, а лиш здивован-

ня: ті люди хочуть здобути не лишень революцію, але також

життя... На таких разюче тваринних первнях духа. Цікаво,

як довго вони зможуть втриматись, коли клімат революції

видихається і настане потреба миру? Чим вони будуть далі

дихати і чим страшити? ...