На коні вороному - Самчук Улас
Говорилося незалежною мовою, було враження, що ми психологічно готові перебрати на себе кожне завдання державного ладу, думалось, що така Рада буде зосередженням незалежних політичних аспірацій країни на випадок потреби. Поки що, це була свого роду репетиція майбутнього парляментарного представництва народу.
І, як сказано, майстром цього підприємства був Ольжич. Він виглядав тоді досить не показно, до його скромної манери поведінки, додалась ще й втома. Був худий, недбало голений, не конче дбало одягнений. Говорив притишено короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди, мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого під числом 15. На цій же вулиці, під числом 10 мешкання 3, жив Рогач, а кілька будинків далі, під числом 7 мешкання 56, жила Олена Теліга.
Отже, ця вулиця, бувша Караваєвська, була пристановищем групи революціонерів українського спротиву. Чи були вони тут вдома? Або краще: чи почувалися вони тут вдома? За моїми спостереженнями, вони тут не чулися вдома. Цей світ не був для них створений, не дивлячись на ввесь їх рето-ричний героїзм. Вони були аж дуже "западнікі" з певними твердими уявленнями про певні етично-моральні засади своєї поведінки. Тожто тут домінували стихії демонічної революції, яку міг хіба розуміти Достоєвський. "Бачите, це точнісінько, як наша Росія. Це біси, які виходять з хворого і входять до свиней" ("Біси").
Для такого ще незайманого поета-революціонера Олега, сина ліричного поета Олеся Кандиби, народженого 8 липня 1907 року в ситій столиці Волинської губернії — Житомирі і вихованого в ситій атмосфері ідилійного слов'янофільства Масарикової Праги, з її побожним гаслом "правда звітєжі", цей київський клімат, створений Дзержинським, Менджись-ким та іншими єжовими, не міг сприяти. Не тому, що лицар Ольжич не міг його зрозуміти. Чимало наших поетів благословляли моторошну природу такого клімату, для багатьох з них навіть клімат інквізиції творив своєрідний наркоз болючого опоєння. Святий Августин, а для інших, святий Ленін, були однаково носіями віри в певні правди і їх конфронтація з рештою світу однаково захоплювала фанатиків і мальконтентів. І поети могли це розуміти/ а між ними міг бути також Ольжич.
Він не заперечував, ані диктатури, ані навіть тиранії. Він міг одверто проповідувати своє кредо, що "геній історіотвор-чого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом данного Стерника" ("Сонце слави"), що значило, що в його уяві ці явища гармонійно вкладалися в ритм і порядок "сонця слави" великого життя. Він вірив в революцію, як єдиний засіб, спроможний збурити небажаний лад під мудрим ди-ригентством "Богом данного Стерника".
Але тут у Києві Ольжич зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну. Перефразовуючи поета О. Стефа-новича, який бачив Ольжича, як: "Одвага. Непохитність. Чистота", ("Ольжич"), а тут довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнити з чеснотою, одвагою, непохитністю. Це місце не для лицарів чистих серцем. Для юродивих, страстотерпців, інквізиторів, гільотиніс-тів, чекістів. Там от побіч з печерами преподобних угодників Антонія й Феодосія, які могли угодничати в норах і кормитися шкоринками хліба, посиланих попелом для спасіння людей від зла, там стоїть також Марийський палац, у якому інші угодники розстрілювали тисячі людей знов таки для спасіння людства від зла.
Диктатура різних кліматів того самого серця. З якою лицар Ольжич, як легендарний Юрій на баському коні, не міг дати собі ради. Клімат його серця має свої широти і він не поєднальний з тутешніми паралелями. Він бачив маси, що їх роками, як сміття, згортали з вулиць і товаровими ваго-
нами вивозили на смітники Сибіру. Були це люди? Народ? А чи перегар пристрастей одержимих.
Ці питання зводили Ольжича на роздоріжжя. Такого він, здавалось, не сподівався від революції. Він чув, що в Києві зле, але він побачив, що в Києві макабрично. Одначе де вихід? Перед ним три дороги: — поїдеш просто — будеш убит, поїдеш вправо — будеш багат, поїдеш вліво — будеш женат. Яку вибере Ольжич?
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там мертвих немає, де жертва
Здобутий в огні бастіон. З філософією:
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти на коня!
Сім голів я маю надокучливий,
Та єдине серце маю я. Його кредо ясне, сумнівів не може бути. Його дорога — просто. Які тут "сім голів", коли приказує "єдине серце".
Ми з ним були протилежно різні. Анатомія моєї духо-вости мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані. Одначе ми з ним ніколи не розходились в поглядах і навіть не сперечалися. І між усіма моїми близькими колегами пера, тільки'з ним ми були "на ти".
Ця наша зустріч під кровом Академії Наук в атмосфері символічної Національної Ради, була для мене не лишень символічною, але й незабутньою.
Після Ольжича я зайшов до Багазія в його високому уряді, де мене почастовано вечерою і де ми ще раз перебрали ряд важливих для нас справ. Тут також довідався, що мої друзі подорожі — Скрипники, відправилися в далеку дорогу до Полтави... На цілий тиждень.
І мені нічого не залишилося, як їх чекати. І заперечень не було. Не дивлячись на все, я любив Киев і дорвавшись до нього, хотілося його по можливості більше, довше, глибше. Болілось його болями, не раз приходилось цілувати його рани, але його покалічення не викликало у мене гістери-ки, а іноді, я навіть підроблявся до його тону і це помагало мені знайти з ним контакт. Здавалося, що я був удома.
І яка несподівана ласка: Київ дарував мені найбільшу ґльорію мого серця. Якою вишуканою привілегією було для мене, коли після цілоденної метушні на вулицях міста, опинитись вечором в затишній квартирі Тані з її сином Толею, сидіти з ними за столом, за чашкою чаю і довірливо розмовляти про пезію Бодлера, фільми Довженка, або слухати звучання трудолюбивого, захриплого патефону з його зворушливим намаганням дати нам щось, щоб нас розрадило. Романси "Нє гаварітє мнє о ньом", або "А там в Чікаго", не дивлячись на всю їх екстравагантність, напевно звучатимуть в моїх ухах на все життя.
Наступного дня у четвер, від години десятої рано, ми вже разом з Танею, вирядились у мандри по Києву. Відвідали наперед Івана Петровича в його уряді і поговорили на його улюблену тему.
— Слухай, Уласе Олексієвичу, — казав він сугестивно своїм глухим патетичним голосом. — Я переглянув твою "Волинь"... (я подарував йому її другий том, бо решти не було під рукою). Ти сам не знаєш що це за книга. Такого села і такого мужика наша література ще не нотувала. Не мужик, а князь. І от ми давай положимо його на фільм. А Татяна Федорівна його нам змонтує. Я рже маю його в уяві... Зо всією обсадою... Бракує хіба самого Матвія, але ми його знайдемо. Це брила родючої землі з її соками, її запахом, її розумом і її устами... Яка так і проситься втілення в живий образ екрану. Що ти на це, Власе Олексієвичу? . .
— Приваблива мрія, — залишалося мені сказати.
— А що, як ми обернемо її в дійсність, — говорив він далі.
— Мене б це тільки тішило, — казав я.
