На коні вороному - Самчук Улас
Разом з чоловіком, який діставав таку ж платню, як звукооператор, вони ледве давали собі раду з помешканням та харчами, а на одяги та взуття приходилось "комбінувати", що не давалося легко.
Відповідно до цього виглядало їх житло, офіційно" жил-площа". Після їх одруження, вони роками жили у батьків, де займали пів кімнати, розділеної килимом, що звисав від стелі. По кількох роках, вони дістали дві кімнати в новому домі з кухнею для чотирьох родин. Білені вапном стіни, кілька картин з колекції Прахова, з обстановкою із залишок їх діда, відомого професора мистецтвознавства Адріяна Прахова. Старовина, тяжка, різблена канапа, такий же фотель, конторка із скляною шафкою, дитяче ліжко, пара інших ліжок і витоптаний килим Добротні, Абрамцевського типу, шматки мебльовання, музейної антики, що їх змушено виконувати ролю меблів мешкання молодого подружжя.
Та н сама ця будова, в якій вони жили, мала несамовиту, гідну пера Едгарта По, історію. Будували її шумно, довго, трагічно з ініціятиви кінофабрики... Роки напруженого чекання, боротьби, інтриг, надій і коли, здавалось, діло доходило закінчення, його раптом припинено на останньому слові. Паніка. Що сталося? Не хватило електричних проводів і ванн. Катастрофа розмірів нечуваних. Така кількість розторошених надій. Тож приходиться чекати далі і хто зна, як довго... Після тих безконечних трьох років минулого.
І несподівано, до цього нещастя чомусь втручається армія. Київська воєнна округа зо всією її мілітарною потугою.
Існувало, мовляв, якесь таке розпорядження, якоїсь високої інстанції, на підставі якого, недокінчені вчасно мешканеві будови міста, відходили під зарядження армії для потреб її службовців. І виходило, що будова кіно-фабрики дуже добре для цього підходила... І всемогутня армія негайно з цього скористалася. Зароїлося від військових уніформ, знайшлися фатальні електричні проводи і славетні ванни, робота почалася, закінчення наближалося.
На кіно-фабриці плач і риданіє.
Але вони там не думали здаватися без бою, армія-не-армія. Питання лиш, до кого вдатися за потугою. До самої Москви — розуміється. До маршала оборони, легендарного
Ворошилова. Висилається туди посольство і очолює його також найвищий — Довженко. Подія значення всесоюзного.
V Москві сказали "нада виясніть" і чекати рішення. Чекання тривало, будову викінчено, час заселення наближається, напруження між армією і кіно-студією високо-вольтажне. Слідкували одні за одними, щоб хтось з них не вселився нелегально першим і не закріпив за собою право на місце. Щоб мати це на оці, кінофабрика винаймає насупроти будови кімнату, садить там дижурного з телефоном, який день і ніч слідкує за ходом подій.
Але в остаточному переміг не грізний бог війни Марс, а глузлива покровителька лицедійства Мельпомена. З самого центру прийшло розпорядження віддати будинок кіно-мист-цям. На кіно-фабриці торжествують. Ще кілька напружених зусиль і молоді Прахови дістають цілі дві кімнати з центральним огріванням і навіть з бальконом на вулицю Кузнечну. Подія значення епохального. Щастя, якого ніколи не будуть розуміти працівники буржуазного Голливуду з їх віллами та їх купальними басейнами. Правда, в тій квартирі ще не діяло огрівання, це було в грудні, температура була вулична, а до того там приміщено ще три родини, але це вже такі дрібниці, про які не слід і згадувати. Тим більше, що все це були люди свої, близькі, інтелігентні. Ось зараз за стіною мешкала відома декораторка кіно-фабрики Юнія Григорівна Меєр зі своїм чоловіком інженером будівництва, далі за ними займали кімнату подружжя Крижанівські, ще далі, в найменшій кімнаті оселився помічник режисера X зі своєю жінкою, тещею і маленькою донечкою.
Розуміється, що убиральня і ванна були для всіх спіль-
ні, так само і кухня. Кожна господиня мала свій кутик, свій
столик, свій примус. Там пахло міцно нафтою, було багато
шуму, одначе чи багато господинь Сов-Союзу могли похвали-
тися хоч такими розкошами. Ось така, наприклад, Юнія
Григорівна, крім свого примуса, мала також греца, на якому
можна варити не лишень борщ, але й пекти пиріжки... Та
інші ласощі. , т , , у
А взагалі, обивателі цього простору жили між собою приязно. Вставали раненько, заводили примуси, пили чай, одягалися і зникали. А приходили вечором — розходились по своїх жил-площах, намагались рідше зустрічатися, говорити стишено і навіть сварилися пів голосом. Коли в кімнаті режисера К. щось грюкотіло, всі знали, що там проходить шквал чергового подружнього зударення на грунті ревнощів, але це було за стіною і ніхто до того не думав втручатися. Тим більше, що сварилися вони без слів, на миґах, пошепки.
І житя йшло з року в рік мирно. Не бракувало тут, ані радіоапаратів, ані патефонів, виконувалось спів і музику, приходили гості, велись розмови, розкладалося пульку, тан-цювалося танґо.
І треба бачити тих людей зблизька. Така ось делікатна, філігранна з великими карими очима Таня з її талантами акторства, сцени, фільмомонтажу... Зі знанням літератури, малярства, музики... З великим стажем співробітництва з такими майстрами кіномистецтва, як Довженко, Кавалерідзе, Савченко, Луков.
її гардероба складається з трьох старих суконок, двох пар розтоптаних черевик, трьох пар дрянної білизни і старого заношеного пальта. Ніяких бальових суконь, ніяких дорогоцінностей.
До того, Таня не мала ні батька, ні матері. Мати померла, коли їй було три роки, а батька забрали з перших років совєтської влади за те, що він був колись прокурором і ніколи його не вернули. Він десь жив, але контактів з ним не було. Щоб могли жити, його діти не сміли з ним навіть листуватися, а в своїх анкетах "соцпоходження" визначали словом "дочка служащего".
Свої юні роки Таня провела в Лубнах на Полтавщині, їх було три сестри — Татяна, Марія й Іна. Вони жили там під опікою бабці Марії Коцюбинської. Вона закінчила там середню освіту, звідтіль 1924 року виїхала до Києва, закінчила Театральний технікум, почала там свою фільмову кар'єру у фільмах Чардиніна, 1930 року у фільмі "Земля" Довженка, "Трансбалт" Білинського. Рік пізніше вона перейшла на монтаж фільму і в цій ролі залишилася до кінця.
І прийшла враз війна. І ось ми опинилися тут разом. За стінами будинку ніч, поліційна година, мертві вулиці... Завішені вікна, замкнені двері. Ми сидимо маленькою родиною за одним столом передньої кімнати, перед кожним з нас чайова тарілочка смаженої картоплі і чашка забарвленої під чай рідини. Це така їх вечеря, а вже завтра вони не матимуть ані такої. , , ■ . ,.
Але ми не тратимо присутносте духа, маємо піднесений настрій, говоримо про літературу, мистецтво і навіть політику. І ми чуємось дивно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними чимсь зобов'язаний.
І навіть ось той чорнявий, стрункий юнак Толя непомітно вдоволений. Він мене спостерігає, бо це вперше доводиться —йому бачити у цій квартирі людину з іншого "буржуазного світу", яка до всього розмовляє з ним українською мовою. Т він дуже дивується, що його власна мама, яку він так добре знає, несподівано заговорила також тією мовою. Звідкіля вона її знає? А! Кіно-фабрнка! Українская! І мені здавалося, що той хлопець вперше довідується, що він у Києві, що це столиця УРСР, що на вулицях українські написи, що кінофабрика "українская". А одного разу він навіть сам ходив до української школи... Але він все це забув. Він читав Пушкіна, Єсєніна, Толстого, Бальзака, Ґюго... І він це знає. Він добре знає Маяковського. Але він не чув нічого про Тичину, Бажана, Сосюру... О! Він ще щось чув! Шевченко! Пам'ятник перед університетом. І Богдан Хмельницький. Також памятник. Але в його світоуявленні' немає для цього місця. Він весь Росія. І навіть не СССР. І цікаво, звідки таке уявлення? У стільки років? Здавалось, що це не юнак Толя, син матері, яка працює па українській кіно-фабриці, а офіцер Денікіна.
Цікаво, дуже цікаво. Для мене це студія. Далебі з цим слід розібратися.
А одного з наступних днів, коли лій сиділи отак за столом і так розмовляли і коли Таня щось перечила синові, він подивився на неї з виразом здивовання й іронічно запитав: — Мама! А может бить ти на самом дєлє українка?
— Так, Толю, написано в моєму пашпорті, — відповіла спокійно хмати.
О, так. Цього він також не помітив. А воно й справді... Але ж у них тут у цій кватирі ніколи таких питань не порушували. І справді ж чому?
А поза цим, Толя чудовий хлопець. Вихований, розвинутий, чемний... Готовий завжди до помочі іншим. Чекаючи вдома на матір, він пожертвував останнього свого светра, щоб роздобути картоплі... Його поведінка чемна, він не спе-речеється... Він намагається знайти якусь роботу, зацікавився ідеєю бути кольпортером нашої газети в Києві.
А тому, що була поліційна година, я мусів залишитися тут на ніч. І спати на Абрамцівській канапі та дивитися на картину демонічного ангела з гіпнотичними очима роботи Врубеля, що висіла на протилежній стіні.
III
Наступний день — середа. Третій день мого Києва. Туманно щось, як в Лондоні. Я вийшов рано з обіцянкою вернутися вечором сюди назад і в моїй програмі було зайти до кабінету Івана Петровича, а опісля податися гень аж на Буль-варно-Кудрявську, де під числом 24 знаходиться редакція київського щоденника "Українське слово", а ще опісля зайти на засідання Української Національної Ради в будові Акаде-
мії Наук на Володимирівській і закінчити цю одиссею зустріччю з Багазієм в його уряді міської управи.
У відділі культури і мистецтва, як звичайно, багато відвідувачів, між якими найбільше мельпомени, богеми, олімпійців. Акторів, які прагнуть виступати, письменників, які хотіли б друкуватися, художників, які хотіли б показатися. Мене знайомили з ними на всі боки, багатьом з них здавалося, що я приїхав "зі заходу", а це значило з владою, а тому я можу їм чимось помогти. А я не міг їм пояснити, що я сам тут нелегально і сполягати на мою поміч годі. Але ми говорили про різні інші можливості — творчі, видавничі, організаційні. Робилися великі пляни, обговорювалися великі проблеми і все це забрало ввесь час до самого обіду.
На обід ми пішли з Іваном Петровичем знов до міської управи.
