На коні вороному - Самчук Улас

Одначе, це є ще одна перлина будівництва цього міста в стилі пізнього барокко, спроектована Варфоломеем Растреллі і споруджена в роках 1747-53 на найвищому взгір'ю Київських висот з разючими краєвидами на далекий лівий беріг, де то за древньої Русі починалося безконечне царство безконечних наїздників. Можливо, на цьому місці не раз простоював той чи інший володар Русі, вдивляючись в далечінь за рухами ворожих орд, які не раз облягали місто і які розбивались об його мури та зникали назавжди.

А літопись глаголе, що ці гори мав благословити сам апостол Андрій Первозванний, який "поідє по Дніпру горі, і по приключаю придє і ста под горами на березі. Заутра встав і £ече_к сущим з ним учеником: "видите лі гори сія? яко на сих горах восияєт благодать Божья, імать град велик биті, і церкви многи Бог воздвигнута імать"... І тому на згадку про цю легенду, тут поставлено цей храм з ім'ям апостола.

І є ие далебі варта уваги побудова. Його архітектура ви-

шукано струнка, легка, пронизана світлом, прекрасно допа-

сована до терену. В час, коли ми її оглядали, вона була за-

недбана, полущена і покрита рештованням. Нам поясняли,

що те риштовання ніколи не здіймалося, ту церкву все на-

магалися відновити, але барви совєтського виробу мали таку

властивість, що після кожного обновлення одразу лущились

і будова виглядала гірше, ніж перед тим... .

Випадково навинулось двоє людей, видно причетних до церкви і нам пощастило навіть оглянути її в середині. І один з них був священиком з Волині і навіть знайомий Степана Скрипника. Степан Іванович завжди живо цікавився церковними справами і між ними одразу зав'язалась довга розмова на цю тему. Тоді ще годі було передбачувати, що в скорому часу він сам стане видатним церковним достойником в сані єпископа і обере цю церкву за свою катедру.

В середині вона була тоді сливе порожня, на стінах кілька дешевих, мабуть, недавно повішених образків, іконостас, видно, також був замінений і вся колишня багата його обстановка була кудись вивезена. Та не дивлячись на це, у церкві вже відправлялись інколи богослуження і робилися заходи, щоб їх утривалити на постійно.

А після цього наше товариство їде до міської управи... на обід. Ми дістали запрошення через Кавалерідзе від голови міської управи Данила Багазія. Що нам було дуже вгод, бо з ресторанами у цей час було тут туго. їхали Володимп-рівською, попри Золоті Ворота, попри Софію, Академію Наук, Центральну Раду до бульвару Шевченка, де на розі стоїть велика будова, в якій приміщено Міську управу, а тому також і їдальню для її працівників.

І враз потрапляємо в саму гущу києвлян. Кілька просторих кімнат, густо заставлених столиками і заповнених людьми. Переважно урядовці... Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками ними пережитого. Люди, які перейшли смугу со-вєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довголітнього ув'язнення.

Іван Петрович знайомив нас на всі боки, саме наше походження ("западнікі") багатьох інтригувало. Ми зовнішньо відрізнялися і було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене, як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали.

А також тут чекали на нас наші друзі з минулого, а між ними також Олена Теліга.

Ми розсталися з нею десять днів тому в Рівному досить холодно, але наша зустріч в Києві була дуже гаряча. Ми тиснулись в обіймах, ніби не бачились вічність, а це значило згадку про наш перехід Сяну, де ми божилися, що до Києва прийдемо разом. Дослівно так не сталося, хоча наше гасло "зустрітися в Києві" було здійснене.

Посипались запити. Завжди була елегантна, свіжа, плекана, вона тут чимало з того стратила, але настрій мала той самий. Живий, бадьорий, визивний. Бракувало їй тут рівен-ської кухні. З харчами тут не гаразд, а до того безліч небезпек. Німецьке гештапо, совєтське енкаведе, терористи такі, терористи інші. Українські активісти під обстрілом тих, других і третіх, а тому будь на сторожі.

Але наших західиіх троянців вже тут чимало. Ольжич, Рогач, Штуль, Ірлявськпй, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради, вже пущена в рух і засідає вона в приміщенні Академії Наук. І мене там, як її члена, вже чекають також.

Виявилось, що ми потрапили тут V справжній вир найрізноманітнішої діяльности. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було не мало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіно-студію, кооперацію, банки. Як це було в Рівному, так і тут, я дістав ряд запрошень на засідання. Всі сходились, радились, плянували. Хотілось щос робити, хотілось багато зробити.

І багато було зроблено. Місто ж було мертве і тут, диви, сливе за ніч налагоджено водопроводи, засвітилося світло, урухомлено трамвай, пущено огрівання. А треба пам'ятати, що багато з того було знищено цілковито. Наприклад, таблицю телефонної централі було витягнуто з Дніпра і приміщено назад на її місце, де нею орудували ошубкані в фуфайки круглолиці молодці в розсміяними очима.

*) Hitler's War Directives 1939-1944. Blitzkrieg to Defeat. Edited by H. R. Trevor-Roper.

Взагалі ж це місто за останнє чверть століття дійшло до краю. Революція, голоди, черги, нічні арешти, вивози, екзекуції, а тепер ось нова окупація... І все це разом витворило клімат повного занепаду. Сірі, обвітрені будови, занедбані вулиці, зім'яті, втомлені обличчя людей. І хоча тут щось будувалося, одначе все то виглядало гірше, ніж старі будови. І тоді ми ще не могли знати, що його чекало повне знищення. Головна команда німецького фюрера видала було розпорядження за числом 34 з 12 серпня 1941 року такого змісту: "Атака на саме місто Київ має бути стримана. Є пропозиція знищити місто запальними бомбами і гарматним огнем, як тільки засоби постачання на це дозволять".*)

Але засоби постачання на це не дозволили і місто лишилося жити. Кволо, півмертво, жасько. Головне контрабандою. Кияни вдавалися на село і там шукали порятунку... Міняли все, що могли на харчі, але що було міняти? За всі ті минулі дісятиліття безконечно щось мінялося. Люди жили з останніх решток... Довіз харчів перешкоджено, о п'ятій годині закривалися вулиці. Довгі вечори у холодних, голодних, тісних житлах. Місто виглядало німо, темно, гробово.

Y такий час нам прийшлось бачити Київ.

І мусіли достосовуватись до його норм. Біля п'ятої години ми вже були вдома. До речі, саме тоді засвітилась електрика і почали гріти радіатори центрального огрівання. На кватирі Івана Петровича було ясно, тепло і рухливо. Готувалися до прийняття голови міста, який обіцяв приїхати й познайомитись з нами.

Головою міста у той час був Данило Багазій, за професією учитель, який обняв це становище, можливо, не зовсім до цього готовий, але виконував його цілком добре. Ми цікавилися цією зустріччю і біля сьомої години він прибув зо своїм заступником. Приємне знайомство і радісне вітання. В їдальні вже чекав накритий стіл і почалася вечеря.

З першого ж погляду Багазій робив враження солідної ділової людини. Високого росту, міцної комплекції, правильних рис обличчя, віком понад сорок років. На мою думку, ідеальний представник клясичного киянина, дармащо його біографії ми не мали можливости знати. І дуже шкода. Ця постать заслуговує більшої уваги, ніж побіжна епізодична згадка. Але тоді ми жили гарячими моментами і на більшу увагу не збувало часу. Ми сиділи поруч за столом, де багато говорилося про різні справи суспільно-політичного порядку, але нічого особистого. Y ті початкові місяці несподіваного "визволення" багато думалось про відновлення української державносте, навіть проти волі "визволителів", як що тільки буде для цього якась нагода. Ми ще могли думати про різні розвитки війни, не виключаючи і такого, як це сталося 1917 року. А були і такі, що вірили навіть в Гітлера, портрети якого появилися з маркою "визволитель"... Хоча ця ілюзія тривала дуже коротко. Найреальнішою була думка, що народ України здобуде свою державність засобами внутрішньої організації всіх ділянок життя на чолі з Національною Радою, щоб бути готовою, коли постане для цього можливість. В цьому аспекті формувались також організації військового, або паравійськового характеру, навіть під виглядом поліційних відділів.

Подібні думки не були чужими для тодішнього голови міста Києва, хоча він не належав до людей рожево-оптимістичних. Для оптимізму не було тоді місця. Він щодня зуда-рявся з представниками окупації у час їх найбільших тріюмфів і міг бачити їх дійсні наміри. Не було й мови про будь-які політичні концепції завойованним, натомість було дуже помітно, що їх завданням було здобути "раум" (простір), очистити його від місцевого населення, або обернути його у якесь дивовижне рабство на взір часів далекого минулого. З цими намірами творились труднощі з постачанням харчів, виморювалось полонених, касувалося шкільництво...

Для голови міста Києва всі ці проблЄхш не були таєхм-ницею. Він їх дуже добре знав і розумів. І мав сізіфове завдання з ними боротися. І в багатьох випадках їм щось вдавалося зробити. Місто жило, деякі райони навіть зуміли роздобути харчі, організувались публічні харчівні, налагоджувалась санітарна справа, підвезено опалу. Голова міста дуже охоче ділився з нами відомостями про ці справи.

Говорили також і про нашу українську політику. Головне, "мельниківці-бандерівці". Під цим оглядом голова Києва був досить грамотний, він почав свою кар'єру співпрацею з мельниківцями, але по суті ці поділи між західніми українцями не казали йому нічого мудрого, ані для розуму, ані для серця. Знані наші витівки незрілої політики.