На коні вороному - Самчук Улас
Німці обсадили загрожені місця, літаками доставляли пожежні кишки, воду помпували з Дніпра, але це було мало і пізно. Хрещатик обернувся в звалища грузів. Руді, іржаві, сірі і бурі кольори творили картину мертвеччини серед якої прочищено стежку для людей і машин.
Ми поволі пробиралися тією стежкою в напрямку Думської площі з її прикметною будовою "Думи", тобто радниці, з якої від 1878 року управлялося Києвом. Багато знаменних подій відбулося в мурах цієї будови, а мені пригадалися оповідання одного приятеля з Праги, бувшого козака полку Чорних Запорожців, Кирієвського. В годинах полудніх, ЗІ сєриня 1919 року, тут зударились відділи 1-го куреня 8-ї бригади УГЛ та відділ Чорних Запорожців з відділом денікінсь-кого генерала Штасельберга за владу над цією будовою. З її балькону звисав трьохкольоровий царський прапор і запорожці захотіли змінити його на жовто-синій. — Ми підсадили козака на балькон, зірвали той прапор, кинули його коням під ноги, а на його місце розгорнули наш український, — оповідав Кирієвський. І за це зчинилася між противниками бійка, яка скінчилася безвислідно, бо з півночі надійшли інші "єдінонєдєлімци" і вивісили там свій прапор червоного кольору.
Тепер та будова стояла між руїнами мрячно, мовчазно, порожньо. Казали, що вона також підмінована, а тому її обминали.
їдемо далі. Ось зправа ще одна знаменність... Пам'ятковий будинок "Купецького зібрання", перейменований на філармонію, з його славною авдиторією, в якій подвизалися найкращі імена музичного світу. Він був тепер залишений і мовчазний. Минаємо його без зупинки, їдемо далі і повертаємо на широку і довгу магістралю "бувшу" Олександрівсь-ку, за совєтів Кірова.
Всі вулиці Києва того часу мали назви "бувших" і "теперішніх", що їх києвляни завжди пам'ятали. Говорити про вулицю Леніна, а не згадати Фундуклея, вважалося зрадою минулого. Розповідали анекдот про одного єврея, який стояв біля кондуктора трамваю і на кожний виклик вулиці, додавав "бувшая". Кондукторові це надокучило і він сердито відповів: — Замолчішь ти там, єврей, бившая жідовская морда!
Отже, ми виїхали на бувшу Олександрівську, тоді вже також бувшу Кірова, бо нові завойовники встигли вже перезвати її, здається, на Варяжську. Бо існує така мода... Щоб понизити завойованих, та підкреслити свою пиху переможців, вони накидають своїм жертвам не милі їм назви, де тільки можуть. І клясичним таким нахабством звучить тут ім'я Кірова.
Чому присвоєно тому далекому чужинцеві назву однієї з головних вулиць головного міста країни, до якої той не мав ніякого відношення. Хіба лиш за те, що коли його, як казали, з наказу Сталіна, замордовано в Ленінграді, то в Києві з цього приводу ліквідовано 28 найвидатніших представників української культури, які ледве знали, що такий Кіров існує. Історія напевно не помириться з такою логікою і одного разу вимагатиме справедливости.
І взагалі, ця прекрасна, щедро декорована парками та багата політичною символікою, вулиця викликала багато міркувань. Починаючи від тієї масивної, під грецький стиль з восьми кольонами, будови Музею Українського Мистецтва і гень аж до пам'ятного Арсеналу, все тут насичене крикливими протиріччями доби, умов і приречення.
Ось справа на пагорбку дебела побудова з кольонадою під стиль соц-реалізму епохи Сталіна, за проекцією архітектів Фоміна та Абросімова, яка носить назву Ради Народніх Комісарів (тепер міністрів) YPCP, але кому це може бути таємницею, що це ніщо інше, як адміністративна філіялка уряду Москви. Або отам далі, зліва... Верховна Рада Української PCP. Могутня будова, також з кольонами, архітектури Заболотного... Але тут вже навіть совєтський довідник "Соціяліс-тичний Київ"" розуміє, що без коментарів таке годі збагнути. Бо яка тут рада? Та ще й верховна... Та ще й у Києві... Де за всіх радить і думає одна непомильна голова — "батько народів", "великий і мудрий", "сонце Кремля"... А тому провідник пояснює, що "в цій будові працює" (не радить) Президія Верховної Ради УРСР, тут відбуваються її сесії, різні з'їзди передовиків промисловості!, сільського господарства, транспорту, культури і навіть науки. І тоді нам це зрозуміло.
Але все таки сама по собі будова цікава. Вона нагадує іншу Раду, звану Центральною, що нею керував ментор нашої історії, славетний "дід Чорномор" Михайло Грушевський. Де то було змайстровано Четвертий Універсал. А з цим пригадується і той перший легіон київських гімназистів, які числом три сотні, 27 січня 1918 року, вирушили з піснями під станцію Крути на Чернігівщині, щоб боронити ту Раду і той Універсал, проти навали матросів Балтійської фльоти. їх там усіх було змасакровано. І поховано отам внизу біля могили Аскольда, де тепер розбито парк і по їх могилах прогулюються закохані пари.
Але дарма. Все таки не будь тієї Центральної, не будь Грушевського, не будь тих юних спартанців з їх жертвою крови, не було б тут і тих фасадних будов, ані цих "урядів". Поставлених тут для замилення очей, але не для замиленая правди.
А після цього, наше товариство повернуло в бік парку і спинилося перед ще одним вражаючим об'єктом архітектури Києва. Обернутий в музей Марийський палац. Філігранний шматок пізнього барокка, побудови 1747 року, за проектом відомого архітектора часів Петра III і Катерини II В. Раст-реллі. До року 1819 його верхня частина була деревяна і вона була знищена пожежою, деякий час була пусткою, але від 1838 року, там було приміщено курортну залю такого Акціонерного товариства мінеральних вод і щойно від 1870 року її було знов відбудовано на два поверхи під стиль Рас-треллі архітектором Маєвським для потреб царської родини, коли вона інколи перебувала в Києві.
Одначе історія цієї будови на цьому далеко не скінчена. Наприклад, на ній приміщено меморіяльну таблицю такого змісту: "У цьому будинку в жовтні 1917 року містився Київський Комітет більшовицької партії, який керував підготовкою збройного повстання робітників і солдатів м. Києва". Одначе і це ще не все. До цієї таблиці всепам'ятаючі совєти забули додати ще одну таблицю з не менш пам'ятного 1918 року, коли до Києва на короткий час, вперше вдерлися знаменні ватаги знаменного Муравйова. Один із свідків цієї події оповідає про це так: "Під час цієї першої окупації російських большовиків у Києві, місто наче змінило своє обличчя, живий і веселий Київ став понурим і мовчазним. Розвалені і напівзруйновані під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани... У більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася юрба людей, було тепер порожньо. Де-не-де промайнула постать когось з киян, що швидко десь зникала. Не було руху трамваїв, а порожніми вулицями інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардій-цями.
В Марийському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п'яного чекіста Пулуянова. Сюди звозили червоногвардійці арештованих і тут же в Марийському парку їх розстрілювали. Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше 5-6 тисяч". До цього той же свідок додає: "Ці банди російських большовиків, які пришли з півночі на Україну, мали якусь звірячу ненависть до українців. Вони плюндрували місто так як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чужу власність"...*)
Отже, той ажурний, елегантний палацик бачив багато на своєму віку і можна собі уявити, скільки глибинних людських трагедій відогралося в його пишних стінах. Коли ми його оглядали, він виглядав скромно, пригнічено, мовчазно й ніби засормлено. Його тинка місцями лупилася, його оздоби відпадали, але все таки свого царського маєстату він не затратив. І коли б теперішні архітектури Києва дотримувались законів його естетики в модерних формах, він би багато прислужився для збагачення краси цього вийняткового міста. Гармонія цілости, рівновага форми, почуття міри. Це не будова, а букет квітів, залишений на морозі химерних кліматів цього простору.
Тут ми трохи задержались, але під тиском часу, ми все таки залишаємо цей сувенір будівництва, направляємось далі парком і по часі перед нами виринає... Годі повірити! То ж це він, Дніпро! Талі далі внизу перед нашим зором. Широчінь, велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати. Нарешті, нарешті... Стільки років мріялось, снилось, тужилось і ось він живий і справжній перед очима... Той... той Славута — оспіваний, звеличений, вікопомний... Предревній шлях "варяг на греки", життєносна течія до Синього моря, колиска вольної-волі лицарства козацького, не-зупинна вісь, докруги якої обертається плянета долі народу.
*) Микола Коналевський, "ІІрії джерелах боротьби".
І навіть божество... Побіч Вітра-вітрила, Сонця-трисвіт-лого — Дід-Славута... Трансцедентний, невловимий для розуму чар, що простягнувся здовж по залитій сонцем землі україно-руського роду і племени.
О, ті славетні Кий, Щек та Хорив! Вони не помилилися, вибираючи для свого городу це місце... І можуть сміливо ставати до змагу за першенство вибору навіть з такими братами, як Рем та Ромуль... Що вибрали місце для Вічного Риму.
Наближався час обіду, нам треба вертатися назад, по дорозі завертаємо ще "на Липки" — осідок "власть-імущих", пануючих, упривельйованих, домени генерал-губернатора, державного банку, тінистих вулиць, вибагливих особняків. За влади Леніна-Троцького-Сталіна, пристановище комісарів, Че-КА, ҐПУ, "тюрподів'. Вулиці осквернено прозвами чекістів Дзержинського, Менджинського, Карлів, Роз та Фріців, що їх найостанніші завойовники почали негайно обзивати Берлінською, Райхсвери, Піонірен, Ґотен...
Швидко минаємо те царство загарбників і поневолювачів землі нашої і бувшою Інститутською прямуємо вниз до Хрещатика з наміром його пересікти, проїхати вверх та "кинути оком" на Андрієвський собор. До речі, єдиний пам'ятковий об'єкт не підмінований загарбниками, можливо тому, що він побудований не князями і не гетьманами, а вже царями. І тим самим, його історичність не входить в колізію з вимогами їх інтересів.
