На коні вороному - Самчук Улас

І навіть ось на терені його улюбленого кіно-царства. Це великий павільйон, оточений молодим садом, що його, як кажуть, садив сам Довженко, обнесений доброю мурованою огорожею, що ними в советах любуються, з ритуальною брамою, у якій стояв ритуальний вартовик. Тепер фабрика не працювала, але варта стояла далі. І коли ми під'їхали, вартовик радісно нас привітав і з виразною приємністю вказав нам напрямок далі. Для нього така поява видатного режисера в товаристві невідомих людей, могла багато значити... Може навіть урухомлення фабрики, на що чекали багато сотень людей, які дошкульно цього потребували.

Загальний вигляд цієї побудови робив враження, приємно вражали молоді яблуні й груші (казали, що була ще й пасіка), що вказувало, що тут, крім боротьби за лінії, могли займатися навіть потрібним ділом. Головний, центральний павільйон мав три поверхи, з боків до нього примикали менші прибудови, а з-заду за ним стояло три бетонові сейфи для збереження продукції.

Маючи такого провідника, як Іван Петрович, який знав це господарство, як свою кишеню, ми мали можливість оглянути багато. Обійшли всі приміщення, включно до сейфів. Все тут лежало ладом. В головному ж повільйоні все розкидане. Здавалося, тут ось щойно працювали і враз все кинули. Традиційна соломяна хатка, мабуть, з "Наталки Полтавки", стояла в ліричній задумі. Валялися, чи не з "Богдана Хмельницького", декорації козацької бутафорії. Столи, риштовання, прожектори, лаштунки. Кожна річ застигло мовчала. Уявлялися люди... їх голоси, їх мова. Там он криниця, з якої Наталка брала воду і співала "віють вітри". А там бої... Гетьман... Козацтво. Гармати. Ми стояли в цьому царстві уяви глибоко вражені. Це ж домена Довженка, Савченка. Де вони тепер? Травматичне почуття суму.

При цьому, в різних місцях будови, зустрічалися різні люди. Іван Петрович зо всіма на "ти". Вони приходили сюди, дарма, що ніхто від них не вимагав цього. Надіялись, що ось-ось знов щось почнеться і їм не хотілося переривати тяг-лости дії.

Фабрика мала все: апаратуру, запаси плівки, паперу, хе-мікалій, лябораторії, режисерів, монтажистів, акторів. Не було лиш дозволу працювати. І не багато надій, що такий дозвіл вона коли-будь дістане.

Бо ось там, наприклад, у технічних майстернях, розпано-шились німецькі вояки. Вони прийшли, нікого не питаючи і не сказали, що вони там роблять. Вони завойовники і це їх єдине виправдання.

Ми пробули тут день до полудня, а коли залишали цс місце, небо внпогодилось, глянуло мляво осіннє сонце. їхали назад до міста, там заїхали знов до міської управи і знов обід. По обіді наше товариство розбрелося. Степан Іванович мав ще тут свої справи, Іван Петрович відправився до свого уряду, а я, залучившись аж двома провідниками, подався відвідати фортецю, у якій таборували залоги літературного фронту — Спілки Українських Радянських Письменників на чолі з їх фельдмаршалом О. Корнійчуком.

Було це на вулиці Підвальній, поблизу Золотих воріт. Чималий, двоповерховий особняк з просторим двором і при-будівками для служби. Увесь зайнятий кабінетами, редакціями, столами, стільцями, і навіть баром. Пристановище виняткових поетів, виняткової доби, які тут збиралися, зустрічалися, засідали. І яких раз-ураз кудись забирали, звідки більшість з них не верталася.

Ось уявім собі становище такого ліричного, як пастух із сопілкою, поліського поета, який робив революцію, належав до Че-Ка, який старанно і сердито пише вірш "Чекіст", присвячений "Предтечі Білорусі т. Ротенбергові" з такими ось грізними зойками:

"В той час, як город

Задасть "хропака", —

Стоїть на дорозі

Червоне Чека.

Гудуть телефони,

Випльовує Юз,

Дозорець червоний

В пітьму вгруз.

Око "Сексота"

Штилет для Ка-ер,

Здригнувсь при роботі

Бандит і ес-ер.

З отруйним шипінням

Ховається гад,

Бо зна:

Не дрімає

Варта Рад...*)

Цього зачумленого голопуцька з його садистичною філософією, який навіть слово "сексот" пише з великої літери, одного разу нагло забирає адороване ним "че-ка" і разетрі-лює за те, що десь там провокатор Сталіна стріляє конкурента Сталіна. Годі вигадати суворішої кари для такого звелич-ника катів власного народу, як це зробило його улюблене "че-ка".

Приблизно, це було стандартом свідомості! більшости музослужнтслів організованих під крівлею цієї будови. Наївне перрллутання наївних фраз, забарвлених червоною барвою з величезними, для них непосильними завданнями і комплексами того часу і того простору, в яких вони віршували свої ура-вірші, присвячені різним ротенбергам, було їх професією і сенсом їх існування. За це їх плекалося. І за найменше порушення цієї норми — стрілялося і вкидалося до якихось ям.

*) Мона про Дмитра Фалькінською, розстріляного в Києні з приводу

вбнвстіїа Кірова в Ленінграді, в грудні 1934 року. ,

Само їх урядове приміщення на вулиці Підвальній виглядало не найгірше, цілий ряд кабінетів, більша загальна заля, бібліотека, чепурні царського часу меблі, добрі картини, не погані килими. Розповідали, що інколи тут могло бути весело, особливо внизу, де було приміщено бар, розмальований полтавською орнаметикою і де мені показували "столик Максима Рильського", біля якого він годинами просиджував мовчазно за стопкою запіканки.

Але тепер все тут розкидане шкереберть. Меблі перевернуті, картини, що висіли на стінах, валялися на помості... Деякі з них попробивані ножами... Бібліотека, що містилася вгорі, розкидана. Купи "Кісвской старини" в переміжку з халтурою різних сталінів, валялися під ногами. І подбали про цей лад воїни "великого третього райху", які отаборились отам на подвір'ю в редакціях "Радянської літератури", "Літературної газети" на правах вандалів надлюдської раси. Маленький, округлий, у шапці вушатці і старомодних окулярах управдом цього підприємства, приймаючи мене за якесь начальство, звернувся до мене, щоб я щось зробив "с етімі нємцамі", які все тут нищать. Я спробував це зробити. Пішов на подвір'я, знайшов молоденького лейтенанта також в окулярах, представився йому, як український письменник і редактор газети, пояснив мою тут присутність і запитав, чи не міг би він якось вплинути на вояків, щоб вони тут нічого не нищили. На моє здивовання, лейтенант мені це обіцяв, я йому подякував і передав висліди моєї місії управдомові. Після цього, ми всі разом, почали наводити тут порядки. Розставляти меблі, вішати картини, вкладати книги. Чомусь хотілось вірити, що ця будова служитиме далі пристановищем для нашої організованої літератури, одначе ця ілюзія дуже скоро розвіялась. Німці заявили, що вона була колись власністю німецького консуляту, а тому вона мусить бути повернута назад власникам. Сперечатися з ними тоді не було можливости.

Після оглядин Спілки Письменників, я мав намір зайти до Відділу Культури і Мистецтва міста Києва, на бульварі Шевченка число 10, що нею управляв тоді Іван Кавалерідзе, де мала відбутись нарада в справі відновлення Київської Кіно-Студії на базі приватного підприємства акційного типу... У якому я мав би взяти активну участь. Ідея мене цікавила, а тому я пообіцяв там бути.

Погода була добра, я мав трохи вільного часу, а тому я вирішив пройтися до бульвару Шевченка пішки. І без провідників. Щоб побути сам на сам на грунті, де родилась історія мого народу... З якого виросла імперія з величезними вирами проблем, а в тому самого Києва, які мучать цілі покоління живого народу своєю хворобливою подобою.

Починаючи від цієї вулиці Підвальної з залишками звалищ, що мають назву "Золотих воріт", все тут насичене гострим диханням діяння предків з далеких часів Володимира, Ярослава, Ізяслава. Які залишили тут межі своїх городів і вартості свого духа.

На цьому місці схрестилось багато течій історії, але всі вони відійшли в небуття, поросли дерном непам'яти, залишаючи по собі один фатальний комплекс проблем, замкнений трикутником Київ-Варшава-Москва в їх фамілійній роз-грі за спадщину Києва на шахівниці діянь слов'янського племені, за титул "старшого брата".

Далебі, морочливий вузол Гордія. Який почався, можливо, з тієї билини, що повідає про такого Іллю, сина Івановича, уроженця села Качарова біля Мурома на Смолснщині, який тридцять три годи "сидів сиднем", не володіючи ногами, аж то враз почув в собі "силу-силенну", бо довідався, що десь там, за горами, за долами, за дрімучими лісами с град Київ, а на його престолі сидить князь .Володимир Красне Сонечко. І пустився той Ілля в путь-дорогу, щоб богатирства зазнать і свою снлу-силушку показать. З напрямком через "Грязі чорниє, берези проклятие, у славнаво Левінадава і у речки Смородінки"... Де на семи дубах засів Соловей-розбій-ник, який заложив дорогу до Русі Київської.

І він прибув до Киева, і першим, чим здивував князя

Володимира, це своїм твердженням, що він виїхав з Мурома

напередодні і за той час по дорозі розбив банду розбійників,

звільнив Чернігів від "несмітної сили" татарської й переміг

Солов'я-Розбійника, якого прив'язав до свого сідла і привіз

до Києва. .. .,, .,

Князь йому не повірив. І з цього почався конфлікт. На придворний пир князя запрошено всіх богатирів, за вийнят-ком Іллі. З брехунами тут не хочуть мати діла.

Але Ілля розгнівався вельми. Він збирає київську "голь кабацкую", збиває стрілами "маковки золочения церков Бо-жиїх", продає їх лихварям, поїть збіранину голотську і веде її на терем князя. Перестрашений князь годен миритися, висилає свого дядька богатиря Добриню на переговори з напасником і мир осягнуто. Інакше, той мав намір "наряжено натянуть тугой лук разривчатий, а класть стрелочки каления, стрелять в гридню во столовую, убить тебя, князя Владимира".

Але щоб позбутися нахабного гостя, іншим разом князь

улаштовує пир, але вже нікого з богатирів не запрошує. Од-

наче Ілля з'являється на пир непрошений. Розгніваний князь

каже закопати його живцем в підземелля, заморити голодом,

але в остаточному Ілля все перемогає і билина триюмфально

проголошує:

"Ай, же стария козак Ілля Муромець, Твайо мєстєчко било да ведь паніже всех! Тепер мєстєчко за сталом павише всех! Тут корміл єво яствушкой сахарнею, А й поілі пітьєцом медвяниїм..." Цю тактику Іллі Муромського, застосували всі богатирі Московщини, починаючи "вєлікім государем Міхаїлом Фєо-доровічем" і кінчаючи "генієм человечества Владіміром Іль-їчом"...