На коні вороному - Самчук Улас

Любченко: "Щоденник'. Видання "Нові дні", Торонто, 1951.

Не всі, як Любченко чи Кестлер мали можливість вирватись з того круга на захід. Інші шукали звільнення іншими дорогами. Поет Є. Євтушенко, у своїй "Автобіографії" повідомляє: "...виняткового таланту письменник А. Фадєєв застрелився з партизанського револьвера, хороненого від часу війни". Такими ж засобами покінчили, і Єсєиін, і Хвильовий і навіть Маяковський. А тих, що їх вивезено і знищено на Сибірі — годі й назвати. А тому, до краю розчарований їх спів-вітчизняк і втікач В. Тарзіс у книзі "Палата номер 7", дерзко і брутально робить висновок: "Совєтське громадянство, це смітник, що отруює своїм смородом ввесь цивілізований світ". Що можемо до цього додати? Перед нами порожній будинок "інженерів людських душ" того світу. Вони виїхали.

Залишається інтригуюче питання, куди виїхали. Наприклад, де обертається наймаєстатичніший Тичина? Щоденник Любченка (13.7.42) і про це знає: "Позавчора, в суботу, — каже він, — був у мене Х-о. Він розповів про Уфу, де він ЕСТИГ побувати і звідти, різними комбінаціями, все таки вислизнути... Отже — Уфа. Був він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнатці: двоє ліжок для нього і Лі-ди, а мати Лідина — на долівці. Обіцяли йому кращу і теплішу кімнату, але на неї виявив претепсію якийсь актор, вимагалось звести рішучий бій і Тичина махнув рукою. Казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкірській академії Панча, Копилепка, Яновського, Рибака, Гофштейна..."

Отже, Тичина в Уфі і збирається писати мемуари. Було б цікаво, що він скаже, наприклад, про Уфу. І, взагалі, про себе... Чи міг би він сказати хоч би щось таке, як це згадує про нього його земляк Всеволод Приходько?*) "Наше знайомство (з П. Тичиною) почалось так: Один з родичів поета попрохав мене занести йому листа. Павло Григорович жив тоді в Харкові, у будинку "Слово". Листа, звичайно, можна було послати й поштою, але той родич надіявся, що я привезу йому також відповідь. А з тим, може щось і грошей, на пересилку яких поштою знаний поет міг не знайти часу, а то й просто забути.

Розрахунок виявився правильним. Павло Григорович уважно прочитав листа, тут же написав коротку відповідь і вклав до конверта певну суму... Далі, покінчивши, так би мовити, з офіційними справами, я перейшов до особистого. Довідавшись, що я час від часу теж пишу, поет запросив мене на збори письменників, що тоді частенько відбувалися в будинку редакції "Вісті", здається, на Сумській чи майдані Тевелева" ...

*) Газета "Українські вісті", Ульм. 10.12.1967.

Отже, знайомство зав'язалося, зустрічі продовжувались,

місце дії переноситься з Харкова до Києва, автора спогадів приймають до Спілки Письменників України. І "завдяки цьому, — читаємо далі, — я мав можливість частіше бувати у Павла Григоровича, бачити його внутрішнє життя не лишень, як письменника, але й як людини.

Спочатку про поетову родину. Павло Григорович народився в селі Піски, Басанського району на Чернігівщині (27 січня 1891 р.). Батько його був сільським дяком, обтяжений великою родиною, яка звичайно не голодувала, але й не жила багато. Єдиною можливістю дати дітям освіту була духовна семінарія в Чернігові; де для членів родин духовного стану, навчання було безплатне, а до того там ще існував інтернат. Тим то не диво, що всі сини Григорія Тичини потрапили до цього навчального закладу. А синів було трьох і стільки й дочок.

Старший брат Павла Григоровича — Іван, закінчив се-минарію, його висвятили на священика і призначили на парафію до цього ж рідного його села Піски. В середині двадцятих років, коли почався наступ на церкву і духівництво, Іван Тичина демонстративно зрікся сану. Про його зречення було у всіх безвірницьких газетах і в обласній пресі.

Значно гіршою випала доля його іншого брата — Євгена. Він також закінчив семинарію і був висвячений на священика та призначений на парафію до Вінницької области. Але згодом, на початку совєтської влади, його висвячено ще й на епископа... Та незабаром після того, єпископа Тичину заарештовано і разом з іншими церковними достойниками, вислано на Соловки, де й загубились його сліди. Про Євгена Тичину, ані Іван, ані Павло Григоровичі ніколи не згадували.

Старша їх сестра Євфросинія багато років жила у Павла Григоровича в ролі його господині. Вона вела його нескладне господарство, приносила з їдальні письменників обід, а головне — оберігала його спокій, призвичаївшись до всіх його великих і малих примх.

Середня і молодша сестри були одружені і працювали учительками на селі. Особливо трагічну долю мала наймолодша сестра Марія. Вона мала шестеро дітей, працювала в глухому селі на Чернігівщині, як учителька, її чоловік був гіркий ТІ'ЯНИЦЯ і родина страшенно бідувала.

Найстарший її син Іван ("Ваня") наслухався розмов про славного свого дядька... А було це у відомі голодні роки в Україні. Отож, Ваня вирізав з читанки "До світла", що її тоді вживали в українських школах, портрет Павла Тичини, пішов на залізничу станцію, заліз під вагон і таким чином доїхав до Харкова.

Там він підійшов до міліціонера, показав портрет дядь-

4в

ка і просив показати йому до нього дорогу. За пів години Ваня був у Павла Григоровича. Поява напіводягненого, брудного та голодного небожа привела поета до відчаю. Він сказав Євфросинії його обмити, нагодувати, купив йому одяг, пальто, черевики, а вечором провів його до мене з проханням відвезти малого додому.

Не знаю, що було написано в супроводному листі цього мандрівника, але знаю, цього малого зухвальця примусили перепросити листом славетного дядька за спричинені йому клопоти. Лист кінчався запевненням: "...я, нижче підписаний Ваня, обіцяю Вам, дядьку Павле, більше ніколи до Вас не приїздити"... З цим листом я повернувся до Харкова.

Але треба сказати, що Вапя своєї урочистої обіцянки не дотримався, він опісля не раз, знову і знову, приїздив до Харкова, а згодом до Києва, аж поки не добився, що його примістили в одному інтернаті, де платив за нього його славний дядько.

Родина поета була для нього постійним тягарем і не лишень в матеріяльному розумінні. Вона нагадувала йому про страшну дійсність на селі і це було для нього значно гіршим, ніж постійні грошові видатки".

І для завершення цього портрету Тичини, як гуманіста, додамо ще кілька зарисовок цього ж автора, про поета, як індивідуальність. "Коли був Сталін, — зазначає Приходько, — Павло Тичина вихваляв його. Останніми роками місце Сталіна посів Ленін. Для Тичини тематика була засобом, щоб його твори побачили світ, а вже досвідчений читач, за тією заслоною, мусів пізнати справжнє його слово і відчути те, що хотів поет сказати.

Треба сказати, що за часів другої світової війни Тичина не користався повагою в колах українських радянських письменників, як людина. Причиною цього була, звичайно, в першу чергу заздрість його інших колег, на жаль у ті часи там досить поширена, що і спричинило брак ближчих і дружніших між ними стосунків. За вдачею він був індивідуаліст. За винятком двох єврейських письменників — Іцика Фефера і Григорія Полянкера, я не назвав би жодної особи, яка б могла зватись його приятелем. Було багато його прихильників, але в розмовах і стосунках з ними, Павло Григорович постійно дотримувався певної дистанції.

Проте, не меншою мірою йому шкодило вихваляння влади, як також її керівників в Україні... І брак розуміння сумної дійсності!. Що такі закиди мали і мають свої підстави, ніхто, хто знав Тичину особисто, не може заперечити, але мало хто завдав собі труду проаналізувати причини такого його поступовання.

Перша з них — його соцпоходження. Він був сином служителя релігійного культу. " Далі, його участь з Хвильовим та Блакитним у літературних об'єднаннях та близьке знайомство із такими заслуженими, згодом "буржуазними націоналістами", як Скрипник, Любченко і багато інших... Все це над ним тяжіло і примушувало його бути особливо обережним.

З другого боку, ледве хто з українських письменників УРСР того часу, мав такі здібності пристосуватись до обставин і мати добрі стосунки з власть імущими, як Тичина.

У приватних розмовах він любив посилатися на важливі знайомства і говорити про них у третій особі множини: "Петро Павлович казали", "Микита Сергійович прийшли". Можливо це була певна манера мови, але також можливо, що це був засіб щось цим здобути. Одно безсумнівне: Тичина мав здібності! такі знайомства заводити, як також у відповідний час їх позбутися"...

Стільки взяли ми у Всеволода Приходька. Думаючи, що у своїх мемуарах Павло Тичина левде чи міг би таке сказати. А це, на нашу думку, те головне в його життю. Там так люблять згадувати про "бідний народ" та його страждання, але цього "бідного народу" там напевно не згадають. Тичина мав спроможність пролізти крізь вухо голки сталінських ві-вісекцій, здобути іконостас орденів, копу титулів, але він не міг сказати правди про голодуюче село, долю своєї сестри, або згадати знищеного свого брата. На тлі цього блюзнірсько звучать такі його слова:

Та нехай собі як знають, Божеволіють, конають, — Нам своє робить.

Як не легко буде йому виправдати це перед судом майбутнього.

Таке ось навівав на мене той будинок на вулиці Леніна. І взагалі, він виглядав для мене осоружно. Не архітектурою, а своїм духом. Тюрма. Питомник кастрованих. Символ уярмлення українського творчого слова.

IV

Наші мандрівки з Танею по Києву невтомно продовжувались. Так у неділю рано, 2 листопада, ми вибрались гень на Байкове кладовище, навідати могили дорогих нам людей. Погода цих днів була змінлива. Раз вітряно, раз туманно. Сьогодні тихо і сумрачно. Небо погрожує мокрим. До Байкового узгір'я ніякого доїзду тепер не існує. Даремно намагалися знайти візника. Отож почимчикували пішки. Саксаганською, Васильківською, повернули в якусь бічну вуличку і добрели до річки Либедь (..."і сестра їх Либедь") з її дере-вяним мостиком... А далі навпростець, попід пригірок стежкою до мурів кладовища, які місцями повалилися і творили прориви... А там дорогою, що пересікає пригірок і дійшли до брами із сторожівкою по правому боці.

Було тут тихо і безлюдно. Нашим бажанням знайти когось, хто б допоміг нам розібратися з топографією місця.