На коні вороному - Самчук Улас
Дорожина була тісна для авта, місцями засипана снігом і в одному місці ми безнадійно загрузли. Було темно, віяв північно-західній вітер і довкруги нічого живого. Трифон робить відчаяні зусилля, щоб вирватись з лабет стихії, мотор несамовито гурчав, але авто лишалося на місці. І що було нам робити? Лишати машину, йти до села, яке ми хотіли оминути, і шукати там рятунку.
Це було там зовсім недалеко за пагорбком хвилин п'ятнадцять ходи. І коли ми так возилися з тим автом, і всіляко роздумували, що маємо робити, як несподівано помітили з боку села на пагорбку кільканадцять людських силуетів, які швидко наближалися до нас. І в скорому часі біля нас опинилося з десяток дядьків, озброєних всіляким знаряддям... А між ними і був мій двоюрідний брат Андрій Рудий. — А ми так і знали! Це ж він! — навипередки говорили вони. — Бо хто інший міг їхати сюдою автом... Як тільки ми зачули мотор — кажу: напевно Влас. І напевно загруз. Ану-те, кажу, хлопці, за лопати! І от воно є. І дуже добре, — казав на це брат Андрій. То ж у нас саме весілля. Віддаємо наймолодшу сестру Ганну. От це так-так! А я хотів, було, їхати за тобою до Рівного та почув, що ти в Києві...
І вони кинулись до авта, розчистили сніг, підложили коли, а Трифон, як натисне на газ — машина випурхнула на рівне місце, як пташечка... А далі вже всі гуртом перепхали її через поле просто на Андрієве подвір'я..
А там хата ясно світилася, довкруги повно молоді. От тобі й відпочинок! Просто з корабля на баль. Багато метушні, та привітань, та обіймів. Але саме весілля на цьому нічого не виграло. Зібрані хлопці та дівчата почали церемонитись та співати патріотичних пісень — "Ой, видно село", та "Нам поможе святий Юрій" і все разом виглядало скорше на зібрання в народньому домі, ані ж на весілля. І при тому виявилось, що дівчата вже не пам'ятають всіляких тих "весільних", бо це, мовляв, уже пережито, а старі жінки вже соромились також "таке співати" і вони були здивовані, коли я з ними вельми не погодився. Я сказав, що старі весільні пісні мені дуже подобаються, як і взагалі ввесь старий весільний обряд — заручини, коровай, розплітання, виряжання до шлюбу, вінчання та перезва, та розходинн. Ні, ні, ні! Це було дуже гарно, це старі наші звичаї і ми не сміємо їх соромитись. І при цьому я почав збирати старших молодиць і співати з ними коровайні пісні. Ми не мали самого короваю — великої, округлої, пшеничної хлібини, оздобленої за-квітченою "різкою", але ми пригадали чимало коровайних пісень — "Засвіти, Боже, з раю до нашого короваю, щоб було виднесенько, краяти дрібнесенько". Та всіляке таке інше і з цього вийшло все таки весілля. І пригадали собі, як то бувало пекли коровай із всілякими церемоніями, що мало символізувати благословенство та добробут молодого подружжя.
До шлюбу їхали звичайно на другий день в неділю. А після того багато гостин у молодого і молодої, які колись тривали три і більше днів. Тепер це все зводилось до півтора дня.
Але я все таки був вдячний нашому Фіятові, який, проти нашої волі, завів нас до цієї хати, поміж цих людей. Після Києва, це було відсвіження. Я бачив українську свідому сільську молодь, між якою приємно було побувати, дармащо їм уже встигли сказати, що я не до них "належу", бо ж вони "бандерівці". Але згодом виявилось, що між нами ніякої різниці немає і мені їх "бандерівство" нічого не шкодить.
А також треба знати, що я опинився в хаті, де народилась моя мати, — Настасія, дочка Уліяна і Євдокії Рудих-Мартинюків. Цю хату я знав з часів раннього дитинства, бо тут жили мій дід, моя баба, мій хресний батько Макар, моя тітка Марія. До певної міри, це була моя дома, ми часто з мамою сюди приходили, "до дідуня", я бавився тут з моїм однолітком Андрієм всіляких ігор, а останнім спогадом про цю хату було весілля Андрія, шіснадцять чи щось років тому. І оце я знову потрапив сюди на весілля, щоб це було останнім спогадом про це родинне місце, бо вже рік пізніше, тут почала діяти наша партизанка, на куток напали мадяри і спалили його до тла.
Розуміється, що з мого "відпочинку" на "тихому селі" нічого не вийшло. Тут я потрапив з гостями за стіл, на самий покуть під образи, полився рікою самогон, розгорнулось широке "Ой, на горі там женці жнуть", а за тим "Ой, хмелю, мій хмелю" і багато інших "Ой", що простягнулося до півночі...
Хоча й після того не було ще відпочинку, бо "з-за рову" прибув швагер Семен, який потягнув мене до себе. Ми пішли з ним під покровом ночі, навпростець "через рів" на Запоріжжя, бо наш Фіят вимагав спокою і не дивлячись на те, що співали вже "перші півні", нас там чекали цілою ватагою мої колишні співпастушки, співшколярі, співкашники, як Макар, як Захар, як Архіп, як Мефод і ми мусіли знов випити "на здоров'я" і прогуторили до "третіх півнів". Я ж повернувся з самого Києва і було про що розказати... А їм послухати. Зійшлися ж "всі бурлаки до одної хати", де їм любо, де їм мило пісню заспівати.
Ночував я у Семена, спання багато не було, другий день неділя, збиралися, як завжди, до церкви. Там знов сила-си-ленна зустрічей, шлюб, запросини на обіди і ще одна несподіванка: у Дермані відкрили ж гімназію і вона ось влаштовує великий концерт, присвячений тридцятліттю смерти М. Лисенка. Отже, оминути такого неможливо. А тут ще вибір: обід весільний "на Балабах" і обід у доктора Мартинюка. Переміг доктор.
На весіллю я був учора і поки що досить. Обід у доктора довгий, ситий з чисельною родиною. Господиня дому, пані Маруся, варшавянка родом, блискучий майстер печення й варення. Чудо-пиріжки, казкові вареники, легендарні "біго-си", неперевершені лікери та наливки... Після Києва, це, далебі, інша плянета, де люди ще не бачили, як виглядає голод, нужда, німець і сама, її величність, війна, про яку вони лишень читають з нашої газети "Волинь", яку тут можна бачити сливе у кожній хаті.
А вечором, біля сьомої години, концерт. Колишня простора їдальня семинарії, обернена в залю і вона заповнена. На початку зачитано просторий і докладний реферат про Лисенка. Хор, яким диригував місцевий диригент Олекса Скоропад, виконав композиції Бортнянського, Веделя, стрілецькі пісні — "Ой, видно село", "їхав стрілець на війнонь-ку". Жартівливу "Ой, кум до куми залицявся", а там "Ганд-зя" та "Дударик". Продеклямовано "Слово, чом ти не криця" — Лесі Українки, не забуто й за гумор. Місцевий дотепник склав поему про подоріж хору до Бущі, що зривало буревії реготу, а все закінчилося надхненним "Ще не вмерла", що його проспівано цілою авдиторією.
Ночував я у Мартинюків, а рано в понеділок, прибув також Трифон з Фіятом, старанно виповненим "дарами хлібів земних", як це кажеться у святому письмі... І ми намірились по можливості скорше вислизнути назад до Рівного, де нас чекала гора роботи.
Але вислизнути отак просто, ніяк не вдалося. Вже рано-раненько "з Кір'янчуків" прибув мій інший швагер Петро і сказав, що на мене у нього вдома чекає і не дочекається моя улюблена кузинка Федоська і що ми мусимо до неї хоч на годинку вступити. Це було нам по дорозі і ми вступили... Де на нас чекало понад тузін кузинок, кузинів, кумів та сватів і так добрих людей. А сестра з радости пустила сльозу. А коли засіла "на маленьку перекуску" та почала "мед-горі-лочка кружляти", як це в пісні про Нечая та його кумасю Хмельницьку, співається, то це протягнулося до обіду, а від обіду до вечері, а від вечері до півночі. Ніякі наші намагання вирватись з цієї облоги "не увінчалися успіхом". І ми були змушені вертатися до Рівного аж у вівторок, багато більше змучені, ніж ми приїхали сюди.
І єдине щастя, що мій генеральний редакційний штаб так ідеально був змонтований, що ніякі такі перебої в роботі не помічалися. Машинки цокотали, лінотипи шаруділи, ро-тачки крутилися, газета виходила.
II
У час, коли пишуться ці рядки, щось більше, ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно-особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: "Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п'ю я, одурів зовсім". Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев'я, нежданно і не прохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику. Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчостп таки направду є висловом "муз і грацій" і призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою не пересиджував біля радіо-апарату, вислухуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Европі спіймати з етеру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що "тільки мрець і сліпець можуть буть проти неї надійний борець" приймається тут безпро-тестно, одноголосно.
Моя "володарка серця", "чарівна мрія", "обірвана симфонія" була далеко, "за морем, за океаном, за островом Буяном", яку я недавно залишив з наміром більше не бачити.
Бо інакше поставала загроза розриву з моєю дружиною, чого я не бажав, не сподівався і не думав робити. Бо вона цього нічим не спровокувала і переживала дуже болюче. Від чого моє сумління ніколи не зможе звільнитися.
Чи це тільки шалені поети та несамовиті письменники у своїх віршах та романах вичаровують щось подібне, а чи воно живе таки в самому житті? Нема заперечень. Між нами не багато таких, що мали б право таке заперечити. Жива дійсність, а особливо насичена такими пристрастями, як війна, особливо сприяє вібраціям жадобого серця. В повітрі розлито присмарк смерти, тожто кожна клітина нашого тіла хоче жиги. Любов, це його квітіння, це виклик, це провокація. Життя не сміє урватися. Це приказ Неба, найвищих сил буття.
Тоді на цю тему створено вражаючу пісеньку "Ліллі Марлен", яку кожного вечора передавали з військової радіопередачі в Белграді у виконанню співачки з проймаючим меццо-сопраном Лялі Андерсен... І яку, в англійському перекладі, для аліянтських вояків, у виконанні Марлени Дітріх, передавали кожного вечора з Лондону.
