На коні вороному - Самчук Улас
Він був увесь закутаний різними теплими одягами, голова покрита плетеним наголовником, що мав вигляд лицарського шолома, на руках мав великі, теплі рукавиці. Небо сипало згори снігом і засипало його білим, легким пухом. Коли авто рушило, він помахав мені на прощання своєю тяжкою рукавицею.
І тільки велике бажання добратися до Києва змусило його вибирати собі такий транспорт. А виряжаючи його, я не міг думати, що виряжаю його в останню його дорогу. Після прощання з багатьома друзями в Києві, я прощав ще одного доброго друга у вічну неповоротну путь.
Але хто міг думати, що цей загартований вояк армії Української Народної Республіки, родовий козак Кубанського війська, який перейшов багато боїв за свободу й незалежність Держави Української, знайде свій кінець в Києві від руки німецького загарбника... Він пережив страхітливий "трикутник смерти" Української армії 1919 року, він витримав табори інтерновання в Польщі 1920-22 років, він скінчив Українську Господарську Академію в Падєбрадах (Чехосло-ваччина), він працював інженером-гідротехніком в Польщі... Він був активним українським громадянином, грав добре на бандурі, виступав зі своєю грою на різних концертах... І був доброю, щирою, товариською людиною... Він мав тоді всього 44 роки життя.
І от він від'їхав тим засніженим вантажником. Це щось з мітології. "Куди ти йдеш крізь сніжну бурю, куди ти йдеш, куди ти йдеш?" — пригадувались вірші Рильського. Хто може сказати куди. У безвість. З наміром перед тим бачити Київ. Так. Це з мітології титанів, які хотіли добратися до неба, нагромаджуючи гори на гори з наміром скинути звідти Зев-са. Але були скинуті Зевсом у Тартар. Що одначе дало їм право залишитись безсмертними.
У мене тут було повно по них спогадів, ще недавно, всього півтора місяця тому, була тут і Олена. Вона жила тут через сіни на другій половині будинку. Тепер їх немає... Але зіс-талися їх речі. Ми довгий час зберігали їх недоторкальність, але коли вже зовсім стало відомо, що їх власники за ними не вернуться, ми почали до них придивлятися. Одяги, білизна взуття. Родинні пам'ятки, рукописи, фото-альбоми. Михайло-ва бандура, що урочисто висіла над канапою моєї робітні. Награні плити його пісень і дум.
Неможливо було без зворушення бачити суконки Олени, які вона любила, у яких бавилась на балях, працювала, ходила по вулицях. Вона була чепорухою, хотіла "бути гарною", чарувати всіх біля себе. І вона була гарною. Бронзове її волосся було завжди добре впорядковане і відливало металем, повні гумору, ясні зеленкаві очі, готові до поцілунку пристрасні уста, гарні в елегантних черевиках ноги і ціла її звин-на, струнка постать повна жіночої краси і приваби.
її фото-знімки не передавали її особистого блиску і шарму, а її листи, писані великим, сторчовим, лапатим почерком, були завжди химерні і по дитячому безпосередні.
Ось, наприклад, пачечка її дівочих листів — закоханих, примхливих. Ніяково до них доторкатися. Це інтимність, ніжність, містерійність. їй вісімнадцять років, вона кінчає українську гімназію в Жевницях біля Праги, вона закохана до Михайла — студента Української Господарської Академії, що містилась у старовинному замку містечка Падєбрад також біля Праги. Дозвольте її послухати: "30.IV.1925. Горні Черно-шіце"...
Там за віконцем розцвілі вишні,
А тут, в кімнаті — фіялки сині.
Чому ж зникли всі сни колишні?
Чому на душу лягають тіні? "Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі "тіні" і я певна, що з'являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.
Та й взагалі, жити на світі чудово!
Правда, іноді жують все батьки, ну да що-ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.
Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були "холосий" в українському вбранню. От, шкода, що я Вас не бачила!!!
Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася в Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пош-лі, не порожні — милі, милі...
Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати... Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
"Любов свобідна", Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотогра-фувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафото-графував мене ще раз, при чому примусив мене фотографуватися, крім того ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу — другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оле-ночка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання... (Знаєте, є такий вірш: "Я любви не числю и не мерю... Нет, любовь есть вся моя душа"). Так, що в вівторок. Ви вже будете мати якусь мою фотографію.
Як би Ви знали, Михайлику, яка я тепер4 зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм "претендентам" і вести з ними "інтелігентні" розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.
І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові... Та за те думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.
Пишіть!!!"
До цього було дописано: "Тут хтось мені казав про 29 число і 2 годину... І я написала... 29/ІУ".
Отже, це так було. Шіснадцять років тому. "На довго Ваша Оленка", — щебетала вона. "На завжди", відповів він. їх життя було не завжди рівне, були перебої, але завжди "щире і свобідне". І нерозривне. І на доказ цього, він виїхав тоді, "крізь сніжну бурю", до Києва, щоб бути там з Оленоч-кою. До самого кінця...
З їх речей, що залишилися у нас, особливо вражає також листування Михайла з його батьками, — його власним батьком Павлом Телігою, який був лікарем у станиці Ахтир-ській на Кубані і батьком Олени — професором і ректором Української Господарської Академії в Подебрадах, Іваном Шовгеневим. Листи Шовгенова, переважно з років останніх.
коли старий професор жив вже у Варшаві, під німецькою окупацією, за тяжких матеріяльних і моральних умов, намагаючись зо всіх сил "триматися на дусі", а листи козака з Кубані Теліги належать до давніших років (1925) і вражають своєю безпосередністю, простотою і щирістю людей чистих душею і прямих мислію.
І особливо вражає один такий лист, з 25 вересня 1925 року, від батька Михайлового, в якому той подає відомості про свій рід.*) "Від тата — синові Михайлику про своїх давніх і близчих родичів по мужській лінії, — починається це батьківське посланіє. Років більше, як сто, а саме 1792 році
— твій прапрадід Захарко Теліга, переселився з-за Бугу, разом з бувшими запорожцями на подаровану царицею Катериною землю "Мананський полуостров" і оселився на Кубанщині в куріні Полтавськім (тепер станиця Полтавська). Не знаю, скільки у нього було синів, але був Андрій, це вже мій дід, а твій прадід, у якого були сини: Фока, Василь, Філімон (мій батько, а твій дід) і Іван, які було кажуть, що батько їх Андрій Захарович, довгий час був начальником станції, за що, кажуть, був нагороджений якимсь чином. Діти його
— твої діди, були: Фока дияконом, Василь якимсь паном, мав панський наділ землі, Філімон, мій батько, і Іван — дядько, добились лише тільки урядників, по тій причині, що батько їх Андрій і мати Горпина, раптово померли від холери ще не старими і от з цієї причини їм удалось вибитися лиш тільки в писарі, що в ту пору було теж важко. Працювали вони на писарстві років 25-30, аж поки послабли очі. Перше дід писарював у Полтавській станиці (де 1860 року і я народився), а потім, в 1863 році охотником переселився на Кубань і оселився в станиці Анхірській. Тут ще було багато войовистих черкесів і жить було небезпечно, часто й густо черкеси нападали на невеликі тоді стоянки, віднімали цілі череди худоби і навіть полонили чоловіків і жінок. Отож, щоб були охочі до переселення на Кубань, цар дарував їм по 172 десятини землі загальної і крім того по 10 десятин потомственної, яка дісталась було від мого батька і звідки ти возив дрова, тепер вона одійшла в загальну — царські дарунки не признаються.
Коли дід став працювати, то мав виноградний та хрукто-вий сад — бжільництво; крім того довгий час керував півчим хором і в своїй станиці і в Абинській, а часом кликали його і в їльську, і в Азовську та на панські свадьби та на престольні свята. У нього був чудовий високий баритон і дуже багацько знав пісень, як мирських, так і церковних, а
) Зберігаємо словню і правопис оригіналу.
також умів грати на гармонії. Брати його були одмінні співаки, а особливо Василь Андрійович... У того, так кажуть, була така товстенна басюра-октава, що як у добрій бочці.
У діда було багато писаних його рукою сшитків, де було записано сотні пісень народних і десятки церковних піс-нопіній.
Нот тоді ще не було і він обучав своїх хорян по слуху, а щоб їм було понятливіше, то багатько йому стоїло праці, щоб у сшитку написать таку круту штуку, як наприклад, отаку херувімську: ііііже херувіііми, ііііже" херувіііііі, і т.д.
