На коні вороному - Самчук Улас
Мої лубенські друзі об-вантажились всілякими трофеями, а я роздобув два старі, полтавського виробу, килими і картину невідомого маляра, що представляла погруддя дівчини у барвистій хустині з привабливою вишневою усмішкою. А проходячи побіля кіоску насупроти опери, я побачив у виставі воскові свічки на ялинку, що їх у Рівному годі дістати і накупив їх пару ту-аінів.
Але найголовніше, що я тоді набув, це велику, 130x110 сентиметрів, картину роботи професора Федора Кричевсько-го — полтавський краєвид з високим небом і далеким обрієм над річкою Пслом біля села Шишаків... І високою стрункою дівчиною в плахті, під високими стрункими деревами, з при-ложенимн до щік долонями, яка здивовано задивилася в безмежну далечінь простору. Ця ідея і ця думка зображення України мені подобалась і я захотів бути її власником. І сталося це у домашній робітні художника, якого я відвідав у годинах післяобідніх, в будинку наукових працівників на вулиці Кузнечній. За прикметну для того часу ціну 4.000 карбованців і п'яти кільограмів сала, що значило більшу вартість, ніж ті карбованці... Які я мав переслати їм з Рівного.
І при тому відбулось знайомство з самим художником — солідною, цікавою людиною академічного типу та його дружиною, які гостили мене чаєм і цікавими'розмовами... Та цікавою збіркою картин, які виповняли чималу їх домашню майстерню. Пригадуєтсья широкий краєвид Дніпра і на його тлі постать монуметально збудованої жінки, рубенської постави, що мала символізувати силу та велич землі. Взагалі, мистець любив широкі полотна, символічні теми, монументальні форми, що мені також імпонувало.
Час швидко минав, наближалась поліційна година і я мусів відходити. Ми вложили картину у велику картонову руру, обгорнули міцно газетним папером, обв'язали шнурами і вийшов чималий пакунок, якого приходилось нести. І йти пішки, бо мої лубенські друзі поїхали автом до Івана Петровича. Погода помітно потепліла, небо захмарилось і обіцяло якісь опади.
Приходилось спішити, бо я мав ще зайти до Олени і забрати якогось там листа. На лихо, я не застав її вдома... Казали трішки почекати, бо вона скоро появиться... Було вже по годині четвертій, а о п'ятій зупиняються трамваї. Мені ж треба добратися на край міста до Святошина.
Одначе я вперто чекав, хвилини втікали, напруження зростало, Олена не появлялася. Нарешті я мусів йти, не дочекавшись... Написав вибачливу записку і побіг швидко до найближчої трамваєвої зупинки на бульварі Шевченка.
Коли я добіг до зупинки, годинник показував за десять хвилин п'яту. Вулиці були зовсім порожні і робилося темно. Освітлення дуже слабе. Зо мною стояв тут ще один товариш недолі, якого я спитав чи появиться ще трамвай. — Може появиться, а може й ні, — відповів той філософськи. Проти таких істин годі було сперечатися і єдине, що залишалося — чекати, тупцятись на мокрому хіднику, поглядати на годинник, прислухатися до тиші, чи не обізветься там який трамвай. Небо почало здійснювати свої обіцянки дрібним дощиком, годинник нещадно гнав хвилини, нарешті хвилинки, а коли дііішло до п'ятої, без найменшого натяку на трамвай, терпець почав загрозливо вриватися. Ще кілька хвилин і він тріснув. Демонстративно залишаю зупинку і швидким кроком спішу безлюдним бульваром з відчаянним наміром не зупинитися так довго, поки дійду до своєї мети — чотири-п'ять кільометрів віддалі, нехтуючи всіма небезпеками заборонених годин
І що найгірше сталося в цій мерзенній ситуації, це кпини того падлючого трамваю, який по п'яти хвилинах ходи, з гуркотом мене догнав і не зважаючи на всі мої відчаяні до нього жести, стрімголов погнався далі, залишаючи мене на безлюдному бульварі на поспас стихіям.
Це виглядало на трагікомічний сон. Моторошна одинокість серед мороку завмерлого Києва з картиною краєвиду України під рукою. Всі знали, що німецька варта в таких випадках стріляла без попередження. Не було це таємницею і для мене. Але разом з тим я мав відчуття абсолютної пев-ности і мені здавалося, що я одинока людина на плянеті, якій нічого не загрожує. Було дуже тихо і дуже спокійно. Навіть дуже рідко проїжджали військові авта. Спочатку я йшов дуже швидко, але здовж Брест-Литовського шосе хідник був дуже поганий, ноги сховзалися, освітлення ледве помітне. Зправа тягнулися старовинні, вгрузлі в землю будиночки, дощ мрячів без перерви, і я боявся за свою картину. Ця мішанина вражінь і почувань не залишала мене цілу дорогу.
Але все таки, по якійсь годині ходи, я дійшов до своєї мети. У Івана Петровича мене зустріли, як зустріли Ліндберга в Парижі, після його перелету через океан. Ніхто не сподівався мене вже цього вечора бачити. Я був увесь мокрий, мій згорток також був мокрий, але картина суха. І коли я її розгорнув — всі ахнули. Картина була вражаюча, а Юнія Григорівна, яка перебувала тоді в Івана Петровича, сиділа в куті за столиком, підперла підборіддя долонями і довго не могла відірвати погляду від того широкого, бурхливого полотнища.*)
*) Цю картину ми перевезли через ціле наше скитания аж до Канади і вона далі оздоблює одну стіну нашого торонтонського мешкання.
На другий день, у середу 26 листопада, ми залишили Київ. Погода була добра, за ніч небо випогодилося і почало морозити. Ми збиралися їхати зрання, але все затягнулося і ми виїхали аж по обіді. У нас забракло бензини, а тому я мусів ще їхати до міської управи, щоб цій справі зарадити. При цій нагоді, я ще раз і востаннє відвідав Багазія у його великому кабінеті. Він виглядав втомлено і, здавалось, зневірено. — Живемо на чесне слово, — казав він. — V нас підміновані не тільки храми, але й всі ми. І ніхто з нас не знає, хто скорше вилетить в повітря.
Ми розпрощались з ним дуже тепло і дуже приязно. Я запрошував його до Рівного на відпочинок і він обіцяв приїхати. При прощанні він провів мене аж до дверей і я ніколи не сподівався, що дні цього прекрасного чоловіка вже почислені і що його так брутально буде знищено злочинною ворожою рукою.
В господарському відділі міської управи ми дістали талон на бензину і поїхали на бензинову станцію її відібрати. Там, на подвір'ю стояло кілька тягарових машин, а між ними бігав маленький, років шости, хлопчик у великій шапці, яка насувалася йому на очі і розбивав чобітками калюжки льоду, які замерзли після вчорашнього дощу. У своєму бахматому одязі, він виглядав, як ведмедик і мені хотілося дуже з ним розмовитись. — Як ти звешся, хлопчику? — запитав я його, коли він наблизився до мене. Він звів на мене з-під великого козирка свій погляд і кокетливим тоном відповів: — Знаю... Але не сказу! — Із місця побіг далі.
Його відповідь затямилась мені на все життя. Найко-ротша відповідь на всі питання совєтської дійсности. Нікому не довіряти!
Назад в дорогу ми вибрались по обіді, коли виїжджали на Брест-Литовську дорогу, повівав вітрець і під колеса стелився по асфальті сніжок. На душі було дуже мінорно. Прощай, Києве! А головне: прощай, Таню! Напевно назавжди. Зараз, ось як тільки вернусь до Рівного, одразу збираюсь в нову дорогу. До Праги. Сподівалося, що моя перепустка за цей час буде напевно готовою.
Завидна ще доїхали до Житомира і там заночували у брата Івана Петровича, який був там директором господарської школи і до якого ми мали скеровання. Де нас гарно приймали, "щиро гостили, а другого дня раненько ми їхали далі, щоб вже по обіді бути в Рівному.
Мені здавалося, що за ці кілька днів моєї відсутности, загальний настрій у столиці "Райхскомісаріяту Україна" — Рівному, помітно змінився. Більше дерзости, більше визову, більше непевности. Що сталося?
Багато сталося. Навіть у мене вдома. У моїй редакції. У цілому місті. У моїй душі.
Перш за все, коли я вдався до ґебітскомісаріяту за перепусткою до Праги, мені там спокійно видали зелений папірець, — "Дурхлясшайн Номер 960 фюр Протекторат-Дойчес
Райх" строком від 29.11 до 29.12, у графі якого "айнмаль гін унд цюрік" (одноразово туди і назад), слова "унд щорік" були закреслені. Не дивлячись на те, що я жадав виразно "туди і назад". А це значило, що мені дозволялося виїхати, але не дозволялося вернутися. Інакше кажучи, мене тут хотіли делікатно позбутися. Що ніяк не відповідало моїм намірам. І над чим слід подумати, бо я ще не збирався лишати України — було-небуло.
Після цього, мені не залишалося нічого, як зігнорувати однобічну перепустку, забути за Прагу, а Марусі написати довгого листа з докладним виясненням справи і порадою старатися там самостійно за переїзд сюди і по можливості скорше. А все це значило для мене нове чекання..
А у себе вдома я застав дуже не звичного гостя, який прибув сюди за час моєї відсутности і вселився до мого мешкання за дозволом моєї господині Ганни Антонівни — Михайло Теліга.
З цілою горою кошів, валіз, міхів, валізок. І футлярем з бандурою... Всього свого майна, яке він вивіз колись з Варшави, а тепер з Кракова з наміром довезти його до Києва... На виклик його дорогої "Оленочки".
Я зустрів його дуже радісно з широко розкритими обіймами, але загальна ситуація виглядала розпачливо, чого не можна було йому навіть якслід пояснити. А тут він сам, його бандура, його спів. Наші спогади з Кракова. Але я все-таки почав малювати йому становище в Києві і по всій Україні. Оповідав все, що знав про Олену, про всіх решту зух-вальців-іроянців, висловив йому свої прогнози на майбутнє, з'ясусав загальне становище в Україні, включно до моїх особистих справ на грунті редакції, які ось почали так псуватися, що мене вже хочуть також позбутися.
І було між нами вирішено, що він таки їде далі до Києва, але тільки з легким багажем, залишаючи все тяжке майно у мене з тим, що там на місці буде краще видно, що йому робити далі. Я також поінформував його про наміри Олени прибути до нас на Різдво та висловив побажання, щоб він також до цих намірів приєднався і що ми будемо їх тут щиро вітати.
Михайло перебув у мене чотири дні, затримка сталася за транспортом, що його не легко було роздобути, але в середу 29 листопада, в годинах ранніх за бурхливої сніжної погоди, я виряжав його в дорогу до Києва. Він їхав відкритим тягаровим автом, яке належало, здається, Цукротерстові, сидів на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабінці не хватило для нього місця.
