На коні вороному - Самчук Улас
Після того вона оселилась в Кремянці і жила в цьому власному домі разом з Черкавськими. Була простої, благородної постави, спокійної речевої мови з освітою столичних шкіл і доброго виховання старої особистої культури. Свого часу, за модою тодішньої поступової молоді, належала до революційних середовищ, брала участь в чисельних демонстраціях і не раз покуштувала козацької нагайки. — Ой, кажу, били, — казала вона спокійно, набиваючи цигарку. — Аж пір'я сипалось. Аж тепер бачу. Наробили ми того клопоту не тільки для себе, але й для дітей, а то і внуків. Молодь. Звісно. Скажіть мені... Що це таке молодь? Поясніть мені ви. Ви письменник. Ну, ні піпетки вам розуму. Клубок чуття. А, здавалось, і університети, і відомі професори, і загра-ниця, і Швайцарія, а вчепилися до того ідола Маркса і хоч ти вмри. Леніна ми ще тоді не дуже знали... О, чули... Якась летючка, що виходила закордоном, з якою носилися з-під поли. Але Герцен. Божество. "Колокол", "Кто виноват", "Сорока-Воровка". Захоплювались. За моїх часів "Колокол" вже не виходив, але його десь там діставали і читали, захоплювались, сварилися. Бувало, як почнуть з вечора, так прокричать до ранку, хто з них краще спасе світ. "Капіталу", розуміється, мало хто читав, але слово "капітал" не сходило з уст. Експлуатація, страждаючий кляс... Ах, знаєте, як це все тоді звучало героїчно. А знайшлися нелюди і все обернули в каторгу... Та наша шантрапа міська. Шкода мені, що ми їх колись боронили, життям ризикували, а тепер, як прийшли большовики, що вони з нами виробляли, аж жасько слухати. Скільки вони тих політруків, та глав-слідчих, та чекістів, та комісарів на нашу голову наплодили. Як прийшли ото до нас совєти, так вони всю власть в Кремянці перебрали. Такий тобі слинявий синочок Райса... Багацький виродок... Або Еля Фрідман — син власника фабрики цементу... Або Раїса Шнайдер... То ж це вони інтелігенцію нашу знищили, Марусю мою, Марусю Кавунову, полковника Олександра Волосевича на Сибір послали... Семена Жука без суду на ходу застрелили. А скільки тих хлопців та дівчат знищили, що й не злічиш...
Вона говорить довго, багато в ній того накипіло, згадки приходили хвиля за хвилею, теми мінялися і переплутувалися. І при цьому вона курила цигарку за цигаркою, — звичка набута в час, коли ще жінки рідко курили, переважно з "протесту" й демонстративної "емансіпації", а тепер це стало її тортурою. їй давали дуже легкий тютюн і вона сама "набивала" собі цигарки з гільз.
Я був добрим її слухачем, її оповідання мене цікавили. Інколи задавав їй питання. Питав, чи вона знала старих українців таких, як Лотоцький, Стебницький, знаних тоді в Петербурзі. Вона багато знала і багато про все пам'ятала.
У цей час з бабунею жили дочка Ганна із зятем Петром Рощинським, а також її внук Юрій, син Марії і Михайла Черкавських — економіст, який закінчив торговельну академію у Варшаві і тепер працював у банку, як заступник директора. Саме тепер він був увесь замотаний бинтами, бо "десь там гасав", як казала бабуня на лижвах, нагнався на дерево і мало не розбився. Його батько помер давніше, а матір заслано на Сибір і ніхто не знав, чи вона ще живе.
Добре пригадую його батька — солідного пана, видатного культурного і політичного діяча, який ще за царського часу викладав у середніх школах і видав українською мовою кілька брошур на тему "Просвіти" й економіки, між тим про відомого американського підприємця і філянтропа Енд-рю Карнеджі... За революції він був директором Дерманської Учительської ссминарії, коли я пізнав його вперше. Благородного вигляду добродій з тихим, хрипловатим голосом, до якого ми всі мали особливий респект, бо він був автором книжкових публікацій. За перших виборів до польського сойму й сенату 1922 року він став сенатором" й головою української сенатської фракції, далі був активним громадянином, помагав нашим студентам матеріяльно і помер в розквіті віку 1929 року від зараження крови, яке він дістав від удряпнення кошеняти, що його він підняв на мокрій, холодній вулиці з наміром йому помогти. За що поплатився життям.
Також тут у бабуні жив інженер-лісовик Володимир Бі-лннський, чоловік її внучки Наталки Черкавської, який в цей час мав посаду надлісничого Суражських лісів. До війни він працював лісничим у Польщі біля Ченстохови. Перед самою війною його жінка виїхала до матері в Кремянці, щоб перебути там пологи. Тут застала її війна і прихід совєтів. А тим самим її було розлучено з її чоловіком.
Та коли між німцями та советами зроблено домовлення про обміну громадян, цим хотіла також скористатися Наталка Білинська з її однорічною дочкою, щоб виїхати до чоловіка в Польщі... Але на перевірочній комісії було виявлено, що вона народжена тут в Кремянці і цього було досить, щоб не тільки відмовити їй виїзду, а й відправити в тюрму за намагання виїзду закордон. її дитина залишилась на руках її матері Марії Черкавської, яку одначе згодом також арештували і вислали до Казахстану. Вдома залишилася одна бабуня без ніякої опіки, а тому, що вона в той час була хвора, Марія Черкавська мусіла забрати з собою на заслання і маленьку внучку. І так їх обох разом з тисячами інших засланців вивезено "телячими" вагонами в далекі азійські простори.
А Наталка Білинська довго каралась в тюрмі та коли вибухла війна Сталіна-Гітлера, слід по ній зник. Думають, що її було змасакровано разом з сотнями інших в'язнів Кременецької в'язниці советами, яких вони не могли вивезти. Пізніше, вже за німців, могили тих жертв масакри було розкопано, але Наталки не було розпізнано.
Такого ось наслухавсь я, будучи в бабуні Струтинської, яка глибоко в собі переживала це горе. Тому вона була так проти Маркса і всього, що з ним прийшло, бо садизм, з яким орудував той перверзний дух людоненависти, переходив всі межі уявности. З цього походив і її антисемітизм... Бо коли прийшли совєти, то всю владу в місті перебрали молоді люди жидівського походження, які не ховали своєї ненависти проти всього українського і були найкращими виконавцями загарбницьких намірів нового пана. А коли її внук Юрій, який ненавидів німців за їх расизм, намагався переконати бабцю, що не всі жиди були з большевиками, то вона спокійно йому відповілада: — Сину мій... Може й не всі, але всі. Ми бачили багато їх за, але де ти бачив їх проти. І все це на грунті марксизму. Бо це їх віра, їх ідея, їх дух. Отруїти світ ненавистю під виглядом визволення робочого кля-су... Я сама була цим отруєна. — Який сенс труїти їм світ ненавистю? — сперечався Юрій. — Дуже простий сенс. Розвалити традиційний державний лад, створити хаос і в каламутній воді ловити власну рибку... Вилізти на верх... І забрати в свої руки владу... Що вони й зробили в тій темній Росії.
Дуже нелегко з бабунею сперечатися, вона має свою гірку думку, її душа перелита горем... Але в скорому часі їй прийдеться переконатися, що й на цьому її горе ще не скінчилося.
З волі Трифона нам прийшлося загулятися в Кремянці довше, ніж цього ми сподівалися. Ми багато розмовляли, багато наслухались, до нас заходили гості, ми ходили в гості. Нам улаштовували тут же прийняття, на якому був також генерал Капустянський, голова міста Трохим Бригадир, Роман Бжеський і інші, і ще інші.
І залишили ми родину бабуні аж 12 січня. Появився Трифон, почав гріти зовсім замерзлого Фіята, спочатку здавалося, що нам не пощастить привернути його до життя, але в остаточному він все таки попустив і почав бурчати.
Але вийшла конфузія. Коли ми впакували на нього всі наші харчові блага, для генерала Капустянського не знайшлося там місця. А він конче хотів з нами їхати. І справа була тут не тільки з місцем, але й тонажом. Трифон безпорадно заявив, що наш мотор такого наладовання не потягне.
Пропонувались різні компроміси, але генерал не здавався. Він готовий на деякі жертви, він годиться бути замурований геть мішками і сидіти між ними, як мумія, але він все таки хоче їхати. І ми рішились йому поступитись. Ми втиснули його між продуктами і рушили, на волю Божу, в дорогу.
Та не заїхали далеко. Зараз тут на Широкій вулиці Трифон зупинив спокійно машину і недвозначним тоном сказав: — Панове! Як собі хочете, але з цим вантажем ми не поїдемо. Ресори вгинаються до самої землі, а мотор ось-ось зірветься.
— От мені ще герої, — казав генерал. — Та ж це війна. Видержить.
— Не видержить, пане генерале, — казав Трифон.
— Тоді за борт з баластом, — казав генерал.
— Як воєнна людина, пане генерале ( ви добре знаєте, що значить для армії постачання, — обізвався я.
— Ну ж мені і герої. То виходить, що одинокий зайвий баласт цс я. І ви конче заповзялись мене тут кинути. А у мене там справи, — сперечався генерал.
— Не покинути, а зробити тільки невеличнкий маневр. Як що цей паш віз щасливо довезе нас до Рівного, ми готові вислати вам його назад вже завтра рано. Чи згода, Трифоне? — розважав я.
— Згода! — відповів Трифон.
Для маневрів не було більше місця і генералові пришилось здатися.
— Тоді знаєте що, мої герої, — казав він з ноткою огір-чення. — Ви з Богом їдьте, а я вже якось знайду до вас дорогу сам. Без вашої машини.
І він почав вилазити. : •
— Пане генерале. Даруйте нашу неспроможність. Нічого в цьому особистого, — казав я.
— Ну, ну, герої! Допобачення! — сказав він вже на хіднику у своєму кожушку з піднятим хутряним коміром. І махнув нам рукою.
— До скорого побачення, пане генерале! — відповів я і машина наша рушила. Мені було шкода старого, але не було іншої ради. Харчі були для нас тоді першорядною справою і вони диктували нам свої умови.
Ми їхали дуже обережно, темпом волів. Був мороз, небо затягнулося хмарами, біля Дубна почав падати сніг, а коли пару годин пізніше ми в'їжджали до Рівного — сніг пустився дергою і все довкруги затягнулося сірою гущою, у якій машини сновигали, як привиди. Я був все таки вдячний Фія-тові за його витривалість, а головне його механікам в місь-
А Наталка Білинська довго каралась в тюрмі та коли вибухла війна Сталіна-Гітлера, слід по ній зник. Думають, що її було змасакровано разом з сотнями інших в'язнів Кременецької в'язниці советами, яких вони не могли вивезти. Пізніше, вже за німців, могили тих жертв масакри було розкопано, але Наталки не було розпізнано.
Такого ось наслухавсь я, будучи в бабуні Струтинської, яка глибоко в собі переживала це горе.
