На коні вороному - Самчук Улас
І мою власну долю... На яку не маю права нарікати, дармащо мої ідеали не були сповнені і життя моє того часу нагадувало легендарного Дамокла, якого сиракузь-кий тиран Діонисій посадив на троні, над яким звисав на волосині меч.
Я жив хвилююче, повно, барвисто, бурхливо. З приїздом Тані моє життя збагатилося особливим добром, якого вартість годі оцінити валютою матерії. Є вартості серця, в яких розчиняються болі буденного і все довкруги стає мирним і гарним. Хтось невідомий дарував нам таку вартість і в такій кількості, що ми могли ділитися нею з іншими. Ми мали багато друзів. День-що-день до нас приходили і чогось хотіли. І всі щось діставали.
Було багато також ударів, а між ними і удар смерти Олени... Про що ми довідались пізніше. Врятувати її не було можливости. Мюллер, що їздив на розсліди до Києва, сказав нам, що вона десь там в якомусь домі, докоряла господарям, чому вони повісили портрет Гітлера, а не портрет когось зі своїх. Про це донесено німцям і цього їй не могли дарувати.
Після цього, до трьох зненавиджених мною "геніїв людства" — Маркса, Леніна, Сталіна, додано Гітлера. Тих перших я зненавидів за голод в Україні, спричинений колективізацією, який забрав сім мільйонів невинних жертв, а цього останнього за гекатомби інших невинних, між якими знайшла своє місце і моя чудова другиня Олена.
Після цього змінився мій настрій взагалі... Що я висловив у передо виці до свята Шевченка з моттом: "буде бите царями сіянеє жито, а люди виростуть". В цьому ж дусі появилося ряд моїх передовиць, як "22 січня", "Слово і чин", "Надії Черчіла", "Епоха й люди". Про які говорив мені один мій знайомий із звільнених полонених: — Ви но будьте обережні. Воно там ніби проти Черчіла, але чується, що то проти Гітлера. Я читав ваше "Піднявший меч". Всі знають те євангельське — "від меча згине". І всі знають, хто підняв його перший.
Треба обережности, але де її взяти, коли її не було в думці. Навіть стаття "Сталінові про меморія", інспірована урядом пропаганди, не вийшла інспірована вистачально. Це була відповідь на промову Сталіна, яку він виголосив у той час і яка дійшла до нас в уривках. "Ми не ведемо імперіялістич-но-завойовницьку війну. Червона армія бореться за справедливу справу. Вона боронить совстську жінку від насильства і ганьби. Чи є якась вища і благородніша мета у цій боротьбі", мав тоді сказати Сталін. "Ви гадаєте, що ці слова належать якомусь проповідникові християнської моралі, — відповідала на це моя стаття. Ні. їх вирік "великий і мудрий батько Йосіф Віссаріоновіч Сталін". І далі моя стаття намагалася бути особливо дошкульною: "Розуміється. Такі слова, як імперіялізм, як завойовництво, були завжди найогиднішими словами у словнику совєтських сильних світу цього. їх вирікались, їх анатемували, їх приписували іншим. Бо ж і дійсно! Хіба ж недавня війна проти Фінляндії мала щось спільного з імперіялізмом? Ніколи. Три з половиною мільйонів імперіялістичних фінів, ганебно порушили "священні рубежі" 190 мільйонів мирних горожан СССР і, як, було, не боронитися проти такої нечуваної агресії. Або, скажемо, "добровільні домовлення" з прибалтійськими народами. Що це мало спільного з імперіялізмом? Все це "визволення" і, розуміється, "трудящих" і з під "ira капіталістов". Величні завдання, сліпучі ідеали.
Але вже з перших днів вступу совєтських армій за чужі границі, з вулиць, з установ, з публічних місць зникала місцева мова, місцеві люди, місцеві порядки. Натомість поставали російські вулиці, російська мова, російська преса, російська школа. Але що це мало спільного з імперіялізмом? Це ж, прошу вас, не імперіялістичне, а московське, ленінське, всесвітнє"...
І до цього додавалось заключения: "О, ми так чудово розрізняємо ці слова і ці діла! Вони такі нам близькі і такі до болю зрозумілі"...
Мої інспіратори, що читали ці рядки, вичували виразно, що звернуті вони не лишень проти Сталіна... І їм це не конче смакувало. Одначе приходилось терпіти... І вдавати, що їм це смакує. Т друкувати це у різній пресі Европи та показати світові, якими свободами преси ми тут користаємось...
Я відчував, що мені це не може вийти на здоров'я, як також відчував, що мої дні, як редактора, почислені і хто знає, як це все закінчиться зо мною взагалі. Наше становище гіршало з кожним тижнем, але що мене ніколи не турбувало, це наша видержка. Я ніколи не думав лишати свого місця добровільно. Це може статися лишень, як мене звідсіль заберуть. В чому я не міг сумніватися. Лишалося питання, коли це станеться і в яких формах. Чи..таких, як моїх співколег Рогача і О. Теліги, а чи трохи інших.
Одного такого тривожного дня, під час бурхливої метелиці, у моєму ясному, теплому мешканні, несподівано з'явився, ввесь закутаний у довгий кожух Олег Ольжич з одним своїм, невідомим мені провідником. Він залишив Київ і направлявся до Львова.
Щоб нагрітися, ми випили по чарці і закусили. Ольжич виглядав втомлено, але був спокійний і зрівноважений. Під час розмови ми заторкнули справу Телігів. Чому їх не вивезли скорше? Невже там не було для цього ніяких можливостей. На що Ольжич відповів: — Можливості можна було знайти, але Олена не поспішала. Вона мала якісь свої пляни і вперто їх трималася. А ти знав Олену... Пригадуєш тоді у Львові... Зрештою, — пропало. Цього не можна було зупинити.
Можливо й так... Фаталізм невмолимо нас переслідував і наша природа була для нього вдячним кліматом буяння. Ми ж були всі поети і наші калькуляції далі серця не доходили. Ось і сам Ольжич у цій своїй ролі підпільника виразно обречении на жертву, ми це бачимо і знаємо, але як одвернути?
Я не питав Ольжича про його наміри в майбутньому, це порушувало б певні правила конспірації, але і так все вказувало, що він думає перенестися до Галичини і там ще глибше увійти в підпілля. І тримати підпільну сітку активних людей на випадок сприятливої політичної погоди. Мене найбільше турбували їх підпільні розгри з бандерівцями. Це творило каламутну воду, у якій було легко, кому тільки схочеться, ловити свою рибку. Але тут також не було ради і все спочивало в ласкавій долоні фатума. Цього питання ми тоді не порушували, зрештою, Ольжич і так знав добре мої на цю справу погляди і не було потреби їх ще раз торкатися. Мої поради догодження з тими людьми, додаючи максимальну дозу компромісів, не вміщалися в його засадничо чистій від компромісів, думці.
Ольжич пробув у мене пару годин і поїхав далі. Його довга постать, загорнута в кожух по самі п'яти, у тяжких валянках і волохатій шапці, серед тієї метелиці, залишилась назавжди в моїй уяві, як символ його життя. Він поїхав в простір підпілля, щоб там діяти, я залишився на поверхні у сфері легальности, щоб тут діяти. Але мені здавалося, що між нами засадничо не було різниці. Ми це обидва розуміли і лишалися завжди друзями. Байдуже, які дороги вибрав кожний з нас до тієї самої мети.
І я не був переконаний, чи моя дорога була безпечніша, ніж його, лиш я був переконаний, що з певними інструментами навігації, вона давала ширше поле маневрування, ніж його. Я належу до породи фантастів, які все таки вірять в дюдський розум. Навіть, коли це іноді видається неправдоподібним.
Ось, наприклад, на цих саме днях, коли мене відвідав король нашого підпілля Ольжич, до мене прибула легальна делегація з Острога у складі трьох людей під проводом Агафан-гела Павлюка, колись учителя математики Дерманської Учительської семинарії, в якого і я набирав знання тієї мудрости. Тепер вони організували в Острозі учительську семина-рію, директором якої був цей самий Павлюк. Але ось вони довідались, що їх семинарії загрожує закриття і вони прибули до Рівного з наміром шукати тут порятунку. Вони вирішили відвідати Райхскомісаріят і просили мене піти з ними.
Я погодився і ми пішли. По довшому часі чекання в коридорі тієї установи, нарешті нас прийняв знаний вже мені заступник керівника політичного відділу Нестлер. Дебелий надутий, неприступний. На цей раз він був особливо юбер-меншливий. Не подав нам руки, не просив сідати, говорив вигуками. Коли я з'ясував йому нашу справу, він надуто відповів: — Що? Семинарія? Учительська? Яка там семинарія і які учителі? Це війна. Ці справи у нас ще не з'ясовані... І будуть зясовані аж по війні. Тим часом ніяких учителів нам не потрібно. Вистачить, коли ваші діти вмітимуть читати й писати, а це можна зробити і без учителів. Ні, ні! У цій справі нічого не можемо вам помогти. Авфвідерзейн! (допоба-чення).
На нас вперше виразно війнуло духом колонії африканського типу. Той грубий бик, мав репрезентувати лордавайсроя, а ми бідні ягнята — тубільче населення. І не дивлячись на всю нашу біду, мені хотілося сміятися з тієї феноменально-дурної морди, власником якої був той Нестлер. Ба коли б одягнути еспанського бика, якого випустили на арену бою биків, у партійну уніформу німецького націонал-соціялізму, він би клясично виконав ролю нашого вайсроя. Так він вже дуже виглядав по бичачому. Червоний, розлючений, мало не прихає і мало не гребе ратицею.
Але наша делегація брала це без гумору і була, мав громом бита. Ми вийшли без прощання. Деякий час йшли мовчазно. Пізніше я почав поясняти ситуацію. Це мав бути при-люд до майбутнього нашого політичного статусу кво в зася-гу цієї окупації. Але ми не сміємо дати себе застрашити. Що ще вийде з цієї війни взагалі — годі тепер сказати. Тим часом робім своє. Не зважаючи на ніяких Нестлерів. Не дозволять нам семинарії — знайдемо інший вихід з нашого положення, але Нестлери дуже помиляються; коли думають зробити з нас, як казав їх фюрер, Індію. Не туди вони потрапили. Делегація від'їхала з чим приїхала і учительської семинарії в Острозі не було.
А того самого вечора до мене зайшов один урядовець райхскомісаріяту, українець з роду, мешканець Відня, з німецьким громадянством, який працював, як перекладач, на прізвище Пушкар. Не дивлячись на його руду уніформу і його громадянство, він був до мозку костей українським патріотом, особливо тепер, коли він мав нагоду бачити зблизька тих людей, які засіли в тій будові на вулиці Шкільній. Він був присутній на нашій розмові з Нестлером, не брав у ній участи, бо ми говорили без перекладчика, але він пережив це глибоко і, як тільки знайшов час, одразу прийшов до мене поділитися враженнями.
Пушкар розповів, що вони там у тому райхскомісаріяті просто захворіли на пункті колоніялізму.
