На коні вороному - Самчук Улас
Прийняття вийшло добре, прибуло багато гостей, було багато тостів, багато доброго настрою і навіть трохи розваги під звуки радіо та патефонів.
Також у цих днях я зробив візиту директорові нашого кредитового банку Копачеві з досить несподіваним наміром, вибрати з банку всі мої там фонди в совєтських карбованцях. Директор був здивований таким моїм потягненням, зрозумів це, як вияв непевности в майбутнє цієї інституції, почав запевняти, що нема причини для паніки, але я настоював на своєму, заявляючи, що потребую більше готівки і виніс звідти валізу банкнотів з головою Леніна... Воліючи мати їх вдома при собі, ніж там у банку, на всякий несподіваний випадок... До речі, треба сказати, що у нас вдома, ані в наших сусідів за ввесь час нашого там перебування, ми ніколи не чули про ніякі випадки крадіжки чи грабунку. Дармащо довкруги вешталось стільки всілякого люду і що наше мешкання дуже легко замикалося.
І якось не можна тепер, по багатьох роках від того часу зрозуміти себе самого, чому тоді так легковажно трактувалося своє становище. Було досить видно, що мої тодішні писання творили для мене поважну небезпеку, особливо після наших київських досвідів і було виразно зрозуміло, що з цим треба покінчити, одначе нічого не робилося, щоб це наставления гамувати, а скорше навпаки. Все більше і все виразніше наростав спротив і не було сили з цим сперечатися.
Ось пригадується той найгостріше критичний момент. Я вертався під вечір з редакції, де наслухався повні вуха всіляких скарг з різних околиць про неможливо тяжке на селах положення. Вимагають високих контингентів збіжжя, вриваються каральні відділи, забирають людей. Десь там загнали людей до церкви і спалили їх живцем.
Не можна було це чути і бути невтральним. Відчувалось щось, як тиснення згущеної атмосфери, в якій запирало дихання. Було тяжко, боляче, образливо... Було мрачно, і на душі, і в природі... Це був березень, але без сонця. Небо за-ложене валунами брудних хмар, з яких сипалось на землю щось, як крупи. Треба було знайти вихід. Протестувати. Якось так, щоб це почули і не тільки ми тут внизу, але й вони там наверху. Як завжди, потребувалось чергової передо-виці, ніяких тем не було, все вичерпано, все сказано... І було бажання брязнути тим лихом об землю, але так брязнути, щоб там почули. А тоді хай буде, що буде!
Головне, щоб не відійти безслідно. І тут імпонувала скорше "гаряча смерть... Не зимне умирання", як цього хотіла Олена. І це не було гусарство, надумане геройство, театральний жест. Це було бажання нашої зневаженої природи. Ми — люди! З нами не сміють інші так поводитись. Ми будемо змагатися і змагатися твердо. Скрізь, де тільки прийдеть-ся. Вдома і не вдома. Тут у містах і там в селах. На вулицях наших, на наших полях, по наших лісах. Зброєю заліза і зброєю слова.
Удома Таня відразу помітила мій настрій, вона нічого на це не сказала, але намагалася це злагіднити своїми особливими ліками, що їх знає лишень жінка. Ми вечеряли, ми гуторили про дрібні домашні справи, а опісля я відійшов до мого робочого кабінету, знайшов бльокнот поганого, сірого, совєтського паперу і почав писати зеленим атраментом: "ТАК БУЛО — ТАК БУДЕ!" — казав заголовок. "Два і пів річна війна наложила свою печатку на все, що нас оточує... У людини створилась специфічна воєнна психіка, яка дає можливість і в час найбільшого напруження життьового нерву, зберегти певну рівновагу духа.
Це, зрештою, зрозумілий і своєрідний закон природи, який без сумніву не раз відограв величезну ролю в житті одиниць і народів.
Нужда, позбавлення численних вигод, каліцтва, хвороби і смерть — всі ці явища на кожному кроці змушують людину ще більше і цупкіше триматися життя. Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти — це перші і конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримати мусимо. Не треба ставити питання чому. Щоб бути, щоб жити, щоб працювати, щоб творити нові вартості і нові життьові форми. Щоб утримати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатись і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала.
Цей основний, великий, мудрий егоїзм є ніщо інше, як той сік рослини, який ту рослину кормить та надає їй живу-чости. Людина має велике Боже і своє право користати з кожного природного дару, їй даного, без огляду на те, чи це кому подобається, а чи ні. Так воно було колись, так є тепер і так буде далі.
Ми, українці, не є тут вийнятком. Навпаки, ми яскравий приклад того, як родяться, як формуються і як творяться народи. Історія, яку ми звемо своєю, кожною своєю сторінкою, підтверджує нам одну і дуже велику істину: ще не було ніколи такого, щоб хтось нас скреслив з поверхні плянети. А було для цього багато нагод. Пролітали над нашою землею історичні буревії. Знаємо Чінгіс-Ханів, Батиїв. Знаємо і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню глупоти коронованих володарів Російської Імперії і нарешті деспотію скретинізова-ного марксизму. І з кожним цим ударом, ми, як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь плянети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовости.
Правда. Було це завжди заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крови обливали нашу святу землю і ми тепер, чуючи кожним атомом душі нашої її запах — ми любимо, ми горимо, ми хочемо.
Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов крови, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте!
Війну, яку переживаємо, і всі пляни з нею пов'язані, в основному нічого з цього для нас не міняють. Можливо міняють зовнішні ознаки, чи навіть форми, але основна суть лишається та сама. Та сама життєва сила, те саме хотіння. Ми ніколи не тратили переконання, що може бути змінена бодай одна літера того закону, на підставі якого ми жили до цього часу. Рівнож ми переконані, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самі себе виріклися. У цьому напрямку робилися спроби... І навіть поважні. Не раз згадуємо того чи іншого Валуева. У наших вухах завжди звучать ті їх: "нєт, нє било і бить нє может". Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідности, сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили і місця їх залишків ніхто нам тепер не покаже. Натомість народ України був, є і вічно буде! Так!
І безперечно так... Історія вписує до своїх анналів нову сторінку. На мапі Европи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачають в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було завжди життя, що тут лилась наша кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалась віками, і яка діяла, діє і діяти буде. Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше — не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні плянети.
В останню свою промову вождь німецького народу Адольф Гітлер, вставив таку думку: "Бо поза нами лежить рік не тільки найбільших боїв світової історії, але також найтвердішої проби нашого народу. Проби, що їх гідно витримали, це можна сказати, і фронт, і батьківщина. Те, що німець не боїться людської грози він у своїй історії не раз доказав, але цим разом він мусів перейти не тільки силу ворожої зброї та величезного, здавалося б, невичерпально-го потоку крови найпримітивніших національностей, але крім цього, також ще й найжорстокішу твердість природи"...
Цікаві своєю суттю слова... Вони дають Німецькому народові поняття, що на теренах, де живе Український народ, діються дії, які мають і матимуть велике значення для формування нового світу. Наш народ, можливо, не є аж так пе-рецивілізований, як деякі старі, трухляві народності заходу, одначе є то сила, якій у великій мірі завдячує свій розвиток цивілізація Европи Заходу, як також потузі і розмаху державносте Европи Сходу. Зброя, кована червоними загарбниками цієї землі, у великій мірі є частиною зброї і Українського народу. І не все одно, проти кого вона скерована. У даний момент вона скерована проти цивілізації Заходу, але був час, коли об неї ламали зуби Чінгіз-ханів.
Ми одначе далекі від того, щоб сугерувати собі неіснуючі речі. Знаємо, що Україна в даний момент не грає ролі рішаючої. Особливо на фронтах боїв. Але ми одночасно не потребуємо заперечувати того, що від нашого .наставления і нашої волі, в великій мірі залежить доля Европи. Так само, як це було недавно з СССР. Хай там не думають, що голод, який червона Москва вчинила на наших землях в роках 1932-33 не заважив на долі тієї держави. Заважив і важить зараз. Нехай нам не кажуть, що колективізація і все, що з нею було пов'язане, отак даремно обійшлося Сталінові та його сатрапи. Наївні так можуть думати, але крім наївних є ще такий переконливий факт, як мобілізація величезної сили українського народу, яка у своїй суті була направлена проти СССР. І тепер це дає себе відчути.
Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як з ним поводитися. Не все одно — бути з ним в приязні, а чи оголосити йому війну. Бо Український народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, свої життьові потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті, було, переконали себе, що Україна, це тільки Малоросія. Помилились. Україна — жива, діюча дійсність, яка домагалась свого права і яке їй, по глупості насильників, завжди відмовлялося.
А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна, але й ціла Европа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде".
Таке ось вирвалось експромтом за одним присядом того передвечора. Тепер, по багатьох роках з того часу, маючи можливість знати все те, що тоді було написане на цю тему, це видається найвідважнішим і найвиразнішим словом, висловленим на болючі питання тих днів.
