На коні вороному - Самчук Улас
Ніякої зброї при ньому не було видно. Все виглядало мирно і гарно.
Ми зайшли знов до тієї ж будови Ес-Де, де зустрів мене мій сержант, який покликав мене до другої кімнати і почав зо много таку мову: — Пане Самчук. Наші розмови з рами скінчені, але на жаль ми не можемо вас звільнити. Одначе в тій арештовні вам не буде вигідно і ми змушені відіслати вас до тюрми.
Після цього до нас долучився ше один ес-ес лейтенантської ранги і мені сказали залишити тут документи, гаманець, годинник і все, що я мав по кишенях, включаючи і ту пачку карбованців, яку я взяв з дому. І вже опісля мене відведено до в'язниці тут же недалеко на Грабнику. Трьохповерхо-ва, масивна споруда, обнесена високим муром, побудована ще за царської Росії.
І примістили мене в нижньому, наполовину вземленому поверсі, з довгим коридором, по обох боках якого було ряд камер і в одній з них, під номером 16 знайдено місце й для мене. У той час тільки той поверх був зайнятий цивільними в'язнями, тож то обидва верхні поверхи були повні військовими полоненими. А мені зроблено полегшу, бо приміщено до камери "нур фюр дойче" (лишень для німців), у якій під цю пору знаходився тільки один арештант, тоді коли інші камери були заповнені до краю. Вузька, продовгаста, камяна скриня, з квадратовим під самою стелею вікном, що виходило на подвір'я нарівні з землею, було двічі заґратоване і затягнуте із зовні сталевого сіткою, через яку міг пролізти лишень мізинець руки. І було там завжди темно, тому під стелею постійно світилася невелика електрична лямпочка, яка освітлювала цеп мертвий простір, затиснутий вогкими стінами, покритими зеленою пліснявою і різними бурими плямами, між якими особливо вирізнялися відтиски долонь з розчепіреними пальцями. Казали, що це залишки по тих жертвах, які сиділи тут ув'язнені советами і яких було пострілено тут з кулемета, не маючи змоги їх вивезти.
Було тут двоє біля стін ліжок з дивовижними рідкими сітками без матраців. На ліжку мого спів'язня було розстелено кожух догори вовною з виразними квадратовими витисками, на якому він спав і яким одночасно вкривався, а мені було положено якусь перину без пошивки, поплямлену кривавими плямами, з якої на всі боки вилазило пір'я і яка мала служити мені за матраца, подушку і вкривання одночасно.
Температура того логовиська була низька, атмосфера густа, тяжка й вогка, у дверях була визірка, через яку можна було просадити голову і з якої постійно тягнуло смородом якогось гниття. Роздягати верхнього одягу тут не рекомендувалося .
Моїм спів-споживачем цих розкошів був один німець, властиво "фолькедойч", тобто німець з поза райху, на прізвище Андерс, родом з Познані, оскаржений за "рассеншан-де" (зганьблення раси), тобто, за статеві стосунки з дочками Ізраїля. На своєму житті я вперше зустрінувся з таким "злочинцем"... Що ним був молодий, років тридцяти п'яти вродливий, колишній офіцер уланів польських, який зголосив себе "фольксдойчом" і потрапив на посаду "ляндвірта" (сільського господаря), в Україну десь там біля Жмеринки на Поділлю.
Живий, енергійний, балакучий, він дулсе зрадів моїм прибуттям, а довідавшись, хто я є, він одразу почав довгий, пристрасний монолог про свої пригоди та нагоди на становищі ляндвірта, з якого я довідався не лишень про обсолют-ну його невинність в злочинах, що йому приписують, але також про життя-буття ляндвіртів взагалі з їх марнотратством, зловживаннями, піятиками й оргіями. А щодо тих ніби його пригод з жидівками, то це вигадка якогось там коменданта поліції за те, що той не дістав від нього десять кільограмів масла, що їх той від нього вимагав. І такий цей монольог, в різних варіянтах, невгавав опісля протягом всього нашого з ним перебування.
Найгіршою була перша ніч у ямі. Звечора, біля години дев'ятої, ввесь сутерин заповнявся тяжким, монотонним співом: "Боже великий, Творче всесильний — нашу Вкраїну нам Ти храни". Співали всі камери, з чого було видно, що запов-мені вони українськими хлопцями націоналістами. Після цього все замовкало. З коридору лиш доносились чіткі кроки кованих чобіт вартовиків по бетоновій долівці.
Мені не спалося. Вогке, густе, могильне повітря і та постіль, якої сітка врізалася до тіла, бо перину від якої несло запахом трупа, я відложив. Я прогарював ту ніч на тій сітці з капелюхом, замість подушки, під головою. Потішаючи себе, що це війна, що багато інших людей не мають і таких умов, з надією, що це скінчиться і з філософією, що на землі під місяцем трапляється всіляко і треба з цим давати раду.
Цікавим феноменом була обслуга цього нашого підземелля, її було з пара десятків і вся вона складалася з совєт-ських вояків у їх оригінальних мішкуватих уніформах... Як виявилось — скинутих на парашутах десь там в околицях Степаня на Поліссю, в районі операції нашого отамана Буль-би-Боровия, для підривної партизанки, які одначе, після приземлення здалися ін-корпоре бульбівцям, а ті за чергою передали їх німцям. А німці зробили з них старанних церберів над нашими ув'язненими партизанами за що їм давали їсти і вони не гинули так з голоду, як ті їх співтовариші з верхніх поверхів. Міцні, здорові, середнього росту хлопці, переважно з російських областей з сильним кацапським акцентом мови. А одного з них, молоденького парня десь з-під Ярославля, на ім'я Платон, було приділено для обслуги камери "нур фюр дойче" і його завданням було виносити рано парашу, замітати долівку і стелити ліжка. Парадокси, що їх могла породити тільки така парадоксальна доба.
Починався наш день о годині шостій рано вставанням, миттям в убиральні і сніданком забарвленої рідини, званої кавою, з кусником чорного хліба, що його приносив Платон. У полудень, о годині дванадцятій, ми виходили на подвір'я до брами з посудинами в чергу і діставали черпачок супу з м'ясом і кусник хліба, а вечором, о годині п'ятій, ми ще раз сюди виходили, ще раз ставали в чергу і ще раз діставали того супу, лишень без хліба. Ніяких прогулянок не було заведено. По дворі ввесь час вештались полонені, з якими зустрічі були нам заборонені. Між нами й полоненими була та різниця, що вони користалися більшою свободою руху, їх камери не замикалися і вони могли ввесь час перебувати на подвір'ю, але ми, які не користувалися ніякою свободою, діставали порівнюючи добрі харчі, тожто вони не діставали майже нічого і ледве трималися на ногах від виснаження голодом. їм день-денно давали бурду, зварену з погано митих і нечищених бараболь, до якої іноді додавали трохи кінських кісток. І робилося це тільки раз денно в невеликій кількості. З цього приводу половина їх вимерло з голоду, а ті, що зістались живими, нагадували кістяків, загорнутих у всіляке брудне лахміття. І найбільшою їх мукою було дивитися, як нам видавали обід, що робилося на їх очах. Вони звичайно ставали здовж муром по обох боках нашої черги і півмертвими голодними очима мовчазно на нас дивилися. Іноді вони щось від нас діставали, а коли я почав діставати обіди з дому, я щоразу віддавав їм ввесь свій тюремний при-діл, за що вони зводили між собою цілі бої. Ці дантівські сцени наповняли нас німим жахом і своєрідним моральним здерев'янінням.
Моє прибуття сюди вже з першого дня стало відомим усій тюрмі. Проходячи коридором, я раз-ураз чув з визірок оклики мого прізвища. І всі вже знали, за що я сюди потрапив. Трохи згодом потрапила сюди і газета з моїм "Так було так буде", що його прочитали майже всі в'язні. Більшість з них були бандерівці, які вважали мене мельниківцем, а тим самим своїм противником, але ця моя стаття їх обез-броювала, а наша спільна доля нас єднала. І ми знов ставали "друзями".
А щодо мого тут побуту взагалі, то вже з першого дня я почував себе тут не найгірше. Таню було повідомлено, де я знаходжуся і я одразу дістав з дому білу постіль з простирадлом, подушкою і теплою червоною ковдрою, так що моє ліжко почало виглядати, ніби в берлінському готелі Ріц. А до того я щоденно діставав домашні обіди у такій кількості, що я міг ділитися ними навіть з іншими моїми товаришами недолі. 1 єдиного, чого я не міг добитися від своїх тюрем-щиків, це побачення з Танею і якого будь побачення взагалі. Таня щодня приходила до брами, де німий, як дерево, со-вєтський цербер забирав її передачу, не відповідаючи на ні-одне її запитання. З такою ж стоїчною мовчанкою він приносив ту передачу мені. Не реагуючи на ніякі мої намагання довідатись щось про Ташо.
Я дуже скоро почав вростати в це моє нове середовище. Робити знайомства, підносити настрій ув'язнених. Вражало загальне пригноблення і занадто понурий клімат. Рано, звичайно, від входу, розносився несамовитий крик матюкання російською мовою, що значило, що прибув на оглядини начальник в'язниці, балтійський німець в уніформі ес-ес з ран-гою гауптмана, який не знаходив нічого кращого для вияву свого начальницького достоїнства, як матюкання. Це значило — на всіх і все наганяти страх і трепет. Він проходив коридором, іноді зазирав до візирок, іноді когось зустрічав і обкидав його матюками. А опісля, накидавши на всі боки блискавок з громами, він зникав. Залишалися тихі, безмовні охоронники в совєтських уніформах, які не мали при собі ніякої зброї, а лиш поволі проходили сюди й туди коридором і пильнували спокою. А коли приходили з канцелярії окремі дозорці в німецькій уніформі забирати когось з в'язниці, вони помагали їм відмикати камеру і виводити арештованих. А коли приводили когось з нових прибульців, вони розміщали їх по камерах. Ці виклики і ці прибуття були одиноким порушенням загальної однотонности і до них всі прислухову-вались: Бо це значило — "когось забрали" і хто зна куди, а також "когось привели" і цікаво, кого.
У нашій привілегірованій камері панував переважно спокій. Рано'приходив Платон, приносив чай, робив порядки. Мене цей Платон особливо цікавив. Молоденький, малого росту, типовий кацапчук з рожевим, як у дівчини, обличчям, соромливими сірими очима і сильною, ярославською чи якою там говіркою. І мені дуже хотілось з ним розмови-тись. Дармащо він, як і всі його товариші, загортався в атмосферу суворої неприступности. Та коли я раз обдарував його гарним червоним яблуком, а другий раз шматком чогось солодкого, а там знов ще якимсь ласощем, він почав ласкавіше на мене позирати, а уста його почали розтягатися у приємну дитячу усмішку.
