На коні вороному - Самчук Улас
Полонені підходили до мого вікна і ми співали: "Небо синє, земля чорна".
Перший день Великодня не приніс нічого нового. Звичайна неділя. На коридорі спокійніше, як завжди в неділю. Таким саме видався і день другий. Я дістав передачу, де були вже ознаки свята у вигляді двох крашанок і шматка ковбаси. І де все. На коридорі були звичайні будні. Викликали на допит, приводили нових приреченців. Німці не дуже шанували свята, що походять з такого одіозного для них місця, як Єрусалим.
Натомість день третій, вівторок, приніс копу несподіванок. Вже зрання ми помітили, що за нашим вікном на подвір'ю щось діється. Там збирали полонених і шикували їх у два ряди Ми з Андерсом негайно зайняли спостерігавчі під вікном становища. І могли навіть бачити ноги полонених, загорнуті у різне дрантя, що стояли рядочком па примерзлому болотці. Трохи згодом ми побачили поміж ними ноги, узуті в чоботи, а також пару ніг, взуті в жіночі черевики. О, так! Полоненим щось роздають. До нас досягали слова священика, у яких повторялося ім'я Христа, а трохи згодом ми почули жіночий голос, у якому я розпізнав негайно одну людину. Ха-ритя Кононенко! Це вона. Як можна ще сумніватися. О, та Харитя! Я завжди знав, що вона така. Не можна навіть уявити, скільки щастя принесла вона тим загорнутим у лахміття людським кістякам своїм "Христос воскрес". Передаючи кожному з них по дві крашанки, по шматку ковбаси і шматку білого хліба. Це ж неймовірне. Після їх помий з нечище-пої картоплі. Ми самі були цим так перейняті, що не могли встояти на одному місці і мусіли бігати по камері. Андерс і Шустер не могли вийти з дива, що таке щось могло статися.
І відчувалося, що це піднесення переживала ціла тюрма,
бо все там завмерло від напруження. А згодом в коридорі ми почули якийсь рух, а ще згодом ми почули рух під нашими дверима... А ось брязнули ключі і вони відчинилися... І на порозі — Харитя! Усміхнена, свіжа, свята. Я кидаюся до неї і ми душимося в гарячих обіймах. — Христос воскрес! — ледве проривається у неї крізь сльози й розгублення. — Воістину воскрес! — вимовляю так швидко, що слова губляться в поспіху. Вона подає мені пакуночок, загорнутий у білу шматку, щось хоче сказати і не знаходить слів. — Голубчику... Вибачте, що так мало... Не вірила, що вас побачу... Те саме, що дістали полонені... її ясні, сині очі сміються, і разом по щоках течуть сльози. Я дуже їй дякував і не за те, що вона принесла, а за неї саму. Це була така радість. — Не бійтеся, — казала вона, — що ми вас там забули. Не забули. Оце розговлялися і всі вас згадували. І вас скоро випустять... Там стільки делегацій... До райхскомісаріяту, до Ес-Де... І стільки листів... І ваші німецькі приятелі. Потерпіть ще трохи, там ще рішаються якісь формальності... Але я мушу йти. Мені дозволено лиш на хвилинку. Я роздала оце полоненим, а одну парцію залишила. І кажу до начальника: оце ось я хотіла б передати ще одному полоненому. А він узяв та й повів мене без слова просто сюди. До побачення, рідний! До скорого побачення! — казала .вона. Я їй ще дякував... Вона скоро відійшла... А за нею пішов наш крикливий начальник, що стояв на цей раз мовчазно з-заду. Я подякував йому також навздогін, коли він відходив.
Коли зачинилися двері і я повернувся до моїх компанів, вони обидва були в сльозах. І збентежені не менше від мене. Ми розломили принесені дари на три частини і їли їх побожно. При чому я оповідав про ту пані, що нас відвідала і яким чином вона тут з'явилася. Всі добре знали, що відвідини до нас були заооронені і зробив це наш начальник на свою власну відповідальність. І це нас дивувало, бо ми звикли бачити його, як дуже неприязну істоту.
На цю тему говорилося не тільки в нашій камері, а по
всій тюрмі, а особливо в полонених. Поява тієї жінки з ти-
ми дарами була для них справжнім чудом, посланим з неба,
якого вони не сподівалися. —і,, ;
Харптя Кононенко. Як багато з нею зустрічалося і як мало можу про неї сказати. Не маю про неї ніяких фактичних даних і лиш дуже загально знаю, що походить вона з Києва, що там тоді ще жило дві її сестри, що вона належала до еміграції УНР, що жила у Львові, вчилася в Празі, побувала п Канаді, проїхала стейтами Америки і завжди займалася громадською, культурною й харитативною роботою. Тобто, вона завжди і всім помагала, не вимагаючи ніякої допомоги для себе. І тільки сам Бог знає, скільки тисяч людей було врятовано нею від смерти. Провадження кухонь, харчівень, збирання харчів, одягів. І завжди щиро, завжди віддано, завжди для когось. Як було б гарно, щоб колись у нашому Києві, якісь людяні люди поставили їй гарний пам'ятник. Як тій, яка ніколи не питала тих, що потребують допомоги, хто вони і звідки вони. Вона бачила в людині тільки людину і за це замордували її нелюдяні люди в цій самій тюрмі, куди вона потрапила рік пізніше і з якої більше не вийшла.
А взагалі, для мене цей Великдень почався вівторком 7 квітня. Цей день святкувала ціла тюрма разом з полоненими. На коридорі було порожньо, начальство десь зникло, ніде не брязчали ключі і навіть, здається, кудись позникали наші со-вєтські цербери. І гень аж десь по обіді, біля години четвертої знову почався рух. Знов появилися дозорці і, здається, були вони не дуже тверезі. їх мова була уривна, ілюстрована добродушними матюками. Час до часу, під візиркою жіночої камери, виникали розмови не дуже цензурного жанру і навіть, дуже несподівано, у нашій візирці появилось червоне, округле обличчя обслужника, який приносив мені передачі. Я думав, було, що і на цей раз він щось приніс, але коли я підійшов до нього, він звичайно дубово-мовчазний, скривив рот у п'яну усмішку і промовив: — Здрастуйте, редактор! С празніком вас! — Здрастуйте! І вас тоже, — відповів я здивований. — Думаєте, я нє знаю за что ви сідітє, — перейшов він одразу до вияснення справи. — Знаю. Харашо знаю. За Україну, — висловив він це якось підкреслено. — А кто вам ето сказал? — запитав я його з усмішкою. — Нікто. Сам знаю. Я тоже украінєц, — говорив він з виразом жалю. — А аткуда ви родом? — питав я далі. — С Харкова, — відповів він. — То значить українець, — погодився я. — Канєчно. На-стоящій. Вот талько ґаваріть нє умею. Разучілі, сукіни сини. Досвіданія! — і він намірився йти, але знов зупинився. — А! Ваша жена о вас всьо спрашіваєт. Как он там да как он там. Я гаварю: харашо. Пайот! Людей вєсєліт. А жена у вас харошая. Красавіца. Досвіданія!
І він пішов. Але не далеко. Було чути, що він одразу зупинився біля жіночої камери, звідки донеслися реготи та вищання... Але враз до коридору увігналося двох ес-есів з рушницями, які одразу зникли в камері жінок. Там все затихло. А за хвилину я міг бачити, як мого недавнього гостя попровадили ес-еси до виходу, а ще за хвилину знадвору почулось два постріли.
Що там таке? Що сталось? Ніхто нічого не міг сказати. Після цього тюрма завмерла, настала глибока тиша, на коридорі лиш чути кроки дозорця.
І в такому настрої минула ніч.
А на другий день все йшло своєю чергою, викликали на допити, приводили нові жертви. Як звичайно, Таня принесла обід. І яка несподіванка. Його приніс той самий харків'янин і з тією самою мовчанкою... Якого ми вже встигли похоронити вчора і проспівали йому "вічную пам'ять". Всі ми думали, що його вчора застрелили ес-еси. Але це не було аж так страшно. Це було лишень втихомирення. Тюрма розхиталася. Наш крикливий начальник забагато допустив. І, можливо, це не буде йому дароване.
Отже, свято скінчилося, в'язниця робила своє, я чекав на запевнення Хариті, що мене випустять, але нічого не сталося. Я почав нетерпеливитись. Я ходив по камері — три кроки туди, три кроки взад. Минав тиждень, минав і другий. І ось ще одна несподіванка. Одного дня, по обіді, мене покликали до канцелярії. Новий допит? Чи випустять? Всі напружені. Але сталося ні те, ні друге. В канцелярії я побачив велику фігуру генерального директора поліції, мого співмешканця Германа Блюме. Мої уста розтягнулися у справжню усмішку, а першим його привітанням було: — Гей! Ти забув поголитися. — Придержуюсь тутешньої моди, —• відповів я на це. — Як живеш? — питав він далі. — Як бачиш. А як там у вас? — Гаразд. Прекрасно. Живем. *— А як там Таня? — О, Таня! Вона герой. Тримається. Все добре. — Мене ще там не забули? — Хто мав там час про тебе думати. Тепер війна. — Чи випустять мене з цього готелю? — Не знаю. Нічого не знаю. — А що каже твій приятель Пюц? — О, він п'є горілку. І не каже нічого.
В такому дусі велася наша мова, яка тривала з чверть години. Герман, як завжди Герман. Від нього годі щось путнього довідатись, але вже сама його тут ноява в такій ролі казала багато. Згаданий Пюц був начальником Ес-Де і він з ним приятелював. Це значило, що щось там діється і, можливо, в мою користь.
Опісля Таня оповідала, як Герман ставився до моєї спра— '" ви взагалі. Ніяких порад, ніяких розрад, ніяких обіцянок. Убійча невтральність. А коли одного разу Таня розплакалась на його незацікавленість, він лиш ноншалантно відповів: •— Напрасно. На мєня жєнскіє сльози нє действуют. — А коли вона питала, чи можуть мене вивезти до концентраційних таборів, він лиш зазначив: — Вазможно. Моґут сделать ему і такое удовольствіє. — Таня сказала, що в такому разі і вона поїде за мною, на що він відповів: — Что будете там делать? Картошку чістіть?
Про його відвідини до мене, він Тані не сказав нічого, лишень на другий день рано, коли він голився перед дзеркалом у своїй кімнаті, при чому він завжди щось приспівував, він звернувся до Тані: — Таня! Паслушайтє, как вам нравіт-ся моя новая пєсєнька:
Der alte Samtschuk commt nach Haus,
Gestapo lasst ihm wieder raus,
Er commt zur Tania wohl zurück,
Er schreibt nicht mehr von Politik,
Von Frühling und von Liebe nur
*) Старий (друг) Самчук вернеться додому, ґештапо його випустить. Він вернеться до Тані справді назад... Він не буде більше писати про політику... Лишень про весну та любов... Та Божу руку в природі.
У тексті, за браком відповідних знаків, пропущені "умлявт"-и.
Und Gottes Hand in der Natur.*)
— Подобається, — відповіла на це Таня. Хто її автор?
— Тайна. Адін ґеній, — казав він. — Подякуйте йому, — казала Таня.
