На коні вороному - Самчук Улас

Коли я, зараз по написанні, прочитав це Тані, вона стурбовано похитала головою і сказала, що це може спричинити нам багато лиха. Я це зрозумів також, але не зробив нічого, щоб його відвернути... Що було дуже легко. Просто не дали цього до друку.

'Але це пішло до цензури, перейшло цензуру і появилося на першій сторінці газети, тиражем 40.000, у п'ятницю 20-го березня під формальною датою 22 березня. ,

Небо синє, земля чорна, та земля чорна — та гей! В Україні шумлять жорна, та шумлять жорна, та гей! Приказ строгий — жорна здать!

Там носять торбинками, Там сиплють жменьочками, Крутять жорна — вправо, вліво, Щоб їстися не хтіло — та, гей!

Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає — та, гей' Дядькам зуби вибиває, та вибиває — та, гей! Приказ строгий — жорна здать! (рефрен) Ходить Гітлер над рікою, та над рікою — та, гей! Носить жорна під пахвою, та під пахвою — та, гей! Приказ строгий — жорна здать! (рефрен). Чудова пісня. її авторові — слава. Пародія на пісню "В Закарпаттю радість стала' з 1929 року. Стільки гумору й незалежного наставлення.

У нас тут було шумно і весело, а у мене вдома сиділи й чекали на мене ес-еси. Між нами і ними постійно трималась розвідка. О дев'ятій годині ес-еси відійшли і сказали, щоб я прибув до них завтра о 9-ій годині ранку.

Пізніше, Таня оповідала, як виглядала та сцена чекання. Ес-еси приїхали десь біля п'ятої години. Вони деякий час сиділи і чекали в авті, а потім зайшли до хати. Питали за мною. Таня сказала, що не знає, де я знаходжуся і не знає, коли вернуся додому. Вони лишились чекати і сиділи в моєму кабінеті. На це навинувся Герман. Ес-еси швидко встали і віддали йому честь. — Ви, панове, хочете щось нам сказати? — запитав Герман. — Маємо завдання забрати пана Сам-чука, пане майоре, — відповіли вони. — А! Наш добрий, старий Самчук! Щось прошпетився, — сказав на це Герман і відійшов. Ес-еси сиділи далі з Танею. На це прийшла Віра Шеккер... Почались розмови, жарти... Про справу ніхто не згадував... Просиділи до години дев'ятої, сказали Тані передати мені, що взавтра о годині десятій маю зайти до них і від'їхали.

Тим часом ми бенкетували на іменинах... І пробенкетува-ли досить довго. Там також мені приготовили ліжко і я залишився на ніч. Не дуже спалося. Йти до них, чи не йти — не сходило з думки.

А другого ранку, заручившись інформаціями нашої розвідки, якою завідував Василь Штуль та Євген Мисечко, я обережно подався до редакції. Знайшов там увесь наш сі-недріон з Тиктором і Скрипником включно. Почались ради, поради, розради. Тиктор з Скрипником радили не йти до Ес-Де, але я вже мав рішення. — Ні, я йду! Панове, допоба-чення! — сказав я і залишив редакцію. До якої більше вже не вертався.

Удома швидке збирання в дорогу. Надягнув теплу білизну, взяв пачку карбованців. Прощання з Танею було драматичне, обіцяв їй вернутися і швидко відійшов. У будинку Ес-Де, на так званій вулиці Німецькій, мені відчинив сержант в уніформі ес-ес. Був здивований, що я появився і питав, де я був. Я коротко все йому пояснив, сказав, де я був і після такого вступу сержант приніс машинку, розложив її на столику, і допит почався. Все, від часу мого народження до найменших подробиць, з німецькою докладністю, було там списано. Спокійно, систематично, без поспіху: І нарешті питання: — Чому ви ту статтю писали? — Мені здавалось, казав я, що це поможе нам вияснити деякі питання, що їх треба знати міродайним чинникам. З добрим наміром. Цілком одверто і легально. — Сумніваюсь, казав сержант, чи хтось оцінить належно вашу одвертість. Яка може спричинити вам лише неприємності. Ви кидаєте виклик.

Я не вважав за потрібне сперечатися*, а сержант сприймав це також зрівноважено. Його мова не виявляла агресивності!. Була чемна, здержлива, коректна.

Ми говорили й говорили, тобто сержант ставив питання, а я давав відповіді. Іноді з коментарями... Які він вислухував зацікавлено. І ми так договорилися до години першої. І зробили перерву.

Був час обіду і я хотів було відійти додому, щоб опісля вернутися, але сержант на це не погодився. Він сказав, що обід мені подадуть сюди з їх кухні, бо ми ще не скінчили нашої мови. Це мені не дуже подобалось, хоча не було несподіванкою. Це значило, що мене арештовано... Коли я потребував до убиральні, сержант також не пустив мене самого, а пішов за мною.

Мені дійсно подали обід. Яринова юшка, ґуляж з картоплею, хліб і чай. Все добре приготоване на звичайних тарілках. Під час мого обіду раз-ураз появлялися і знов зникали якісь ес-еси, іноді вони щось говорили, кудись відходили. Справа були двері до кабінету шефа Ес-Де, але вони були ввесь час зачинені і непорушно мовчазні. Мені здавалось, що мною тут досить цікавляться, перевіряють правдоподібність причини моєї версії спізнення і мене це досить бентежило. Хто зна, що там проти мене вариться. Взагалі, мій настрій був далеко не рожевий.

По обіді, від години другої, допит продовжувався. Ми перейшли до іншої теми. Сержант приніс чималу папку якихось паперів і ми нею зайнялися. Виявилось, що це була творчість всілякої агентури, звана доносами, з якою сержант почав поволі розбиратися. Він переглядав різні папірці й іноді ставив питання. — Тут ось доносять нам добрі люди, що ви

№

є не лишень письменник і редактор, а також головний керівник ОУН на цьому терені. Що ви на це скажете? — Сержант вимовляв це спокійно з ноткою іронії. Я посміхнувся. — По-перше, мені цікаво знати, хто є ті "добрі люди", які знають про мене більше, ніж я сам знаю, — відповів я в тон сержанта. — На жаль, цього ми не можемо вам сказати, — відповів сержант. — Тоді я скажу, що ті ваші таємничі інформатори є звичайні брехуни, бо їх інформації не відповідають правді. Можете мені вірити, а можете не вірити, це справа вашої доброї волі, але я завжди був лишень письменником, займався лишень літературою і до ніякої політики, а особливо партійної, не втручався... І навіть редактором став цілком випадково. І до ніяких партій не належав. Можете перевірити це у ваших урядах у Празі, де я перебував довший час і де ваші люди мною цікавились. І мусите ще також знати, що між тими вашими донощиками є багато звичайних провокаторів, яким може дуже на тому залежати, щоб мене з вами розсварити. — О, ви цим не мусите турбуватися, — сказав сержант. Ми в таких справах самі розбираємось. — А коли так, — сказав я, — то чому переслідуєте нас взагалі? Ми ж ваші союзники. Чи, наприклад, Організація Українських Націоналістів є заборонена? — питав я наївно. — Коли заборонена, скажіть нам про це. Ми люди слухняні законові. Багато з нас думає, що націоналізм є контра комунізм і тим самим ми є з вами... Бо ж ви самі націоналісти. Чи не є це на руку наших противників, коли ставите нас нарівні з комуністами?

На це я не дістав відповіді, сержант дивився на мене з іронічною усмішкою. Він бачив, що я справу розумію, а питаю лишень, щоб почути його думку. Але він не дався "набратися", а я волів також не доводити суперечки до "білої гарячки". Пам'яталося, як він мені сказав: ми можемо доказати вам, що ви полізете на стіну. Тоді я делікатно відступив "на завчасно приготовані позиції", як говорилося у військових звідомленнях. Щоб знизити температуру, я переходив на невтральний грунт... Доказуючи, що письменникові не личить політика і, до цього наводив життя Ґете. З надією, що сержант буде знати такого пана. Ґете, мовляв, мав бути навіть міністром при дворі Карла Августа Ваймарського, але хто його знає, як політика. Чому? Бо який з нього політик? Люди літератури рідко цим займаються, а коли займаються, то, або з примхи, або з нужди.

Така мова діяла. Вона баламутила сержанта. Він слухав і мовчав. І на деякий час це відводило його від теми на мою користь.

Так ми пробалакали до п'ятої години вечора, а тоді до мене підійшов рядовий ес-ес і сказав, що я маю йти з ним... Не сказав куди... А сержант кивнув головою на знак згоди. Я лиш сказав "авфвідерзейн" і ми пішли.

А куди пішли — не відомо. Я лиш міг догадуватись, що це напевно не до моєї Тані. Вийшли на вулицю і повернули пе вліво до Грабника, де знаходиться головна тюрма, а повернули направо, вниз до міської управи і помандрували спокійно гень до приміщення української міліції, що містилася тут в одному невеликому перевулку.

І тут мій проводир мене залишив. Без'ніяких формальностей, ніяких підписів. Він підвів мене до невеличкого уряду тієї поліції і передав мене молодим українським поліцис-там у мазепинках з тризубчиками на чолі. Які, побачивши мене, неймовірно зніяковіли і не знали, що зо мною робити. Також без ніяких формальностей, ніяких обшуків, нічого не питаючи завели мене до невеликої арештовні вщерть набитої різним людом. Переважно молодими хлопцями селянського походження, зібраних в дооколичних місцевостях і хоронених також молодими хлопцями селянського походження у шапках-мазепинках. Отже, перш за все, з ласкавої руки німецького Ес-Де, я потрапив до української арештовні. І всі були здивовані. Всі вони мене знали, як також знали, чому мене сюди привели. А тому негайно прибіг їх комендант і забрав мене до окремої маленької кімнатки, що була, мабуть, його канцелярією. — Ми читали вашу статтю, — казав комендант. — Нічого, На них ще прийде. Видержимо. Ми з вами. Чого, чого, а такого свинства ми од них не сподівалися, — казав швидко ввесь схвильований комендант. — Нічого, друже, — відповів я на це. У такий час можна всього сподіватися. І навіть гіршого.

Сюди, до канцелярії, принесли також мені вечерю, а по вечері комендант, який ввесь час робив мені товариство, вивів мене надвір "на прохідку" і, вказуючи вузький прохід в перевулку, притишеним голосом казав: — Пане редакторе! Якщо хочете... Ідіть отак просто... Можу дати вам адресу. І вас одвезуть в безпечне місце. — На що я відповів: — Ні, голубе. Ви б мали з цього приводу багато клопотів. А я маю багато обов'язків. Нічого. Я дам собі раду. — А поки — потерпимо.

Ми вернулися до арештовні. Там було повно народу. Не було навіть де присісти. Ті люди зо всіх сил намагалися об-легшити мою ситуацію. Можливо ніде, як тут, я відчув глибоку, органічну спорідненість з моїм народом. Зо всіх боків стільки уваги. Кожний хотів би чимсь помогти і не мав чим.