На коні вороному - Самчук Улас
Тому вона була так проти Маркса і всього, що з ним прийшло, бо садизм, з яким орудував той перверзний дух людоненависти, переходив всі межіуявности. З цього походив і її антисемітизм... Бо коли прийшли совєти, то всю владу в місті перебрали молоді люди жидівського походження, які не ховали своєї ненависти проти всього українського і були найкращими виконавцями загарбницьких намірів нового пана. А коли її внук Юрій, який ненавидів німців за їх расизм, намагався переконати бабцю, що не всі жиди були з большевиками, то вона спокійно йому відповілада: — Сину мій... Може й не всі, але всі. Ми бачили багато їх за, але де ти бачив їх проти. І все це на грунті марксизму. Бо це їх віра, їх ідея, їх дух. Отруїти світ ненавистю під виглядом визволення робочого кля-су... Я сама була цим отруєна. — Який сенс труїти їм світ ненавистю? — сперечався Юрій. — Дуже простий сенс. Розвалити традиційний державний лад, створити хаос і в каламутній воді ловити власну рибку... Вилізти на верх... І забрати в свої руки владу... Що вони й зробили в тій темній Росії.
Дуже нелегко з бабунею сперечатися, вона має свою гірку думку, її душа перелита горем... Але в скорому часі їй прийдеться переконатися, що й на цьому її горе ще не скінчилося.
З волі Трифона нам прийшлося загулятися в Кремянці довше, ніж цього ми сподівалися. Ми багато розмовляли, багато наслухались, до нас заходили гості, ми ходили в гості. Нам улаштовували тут же прийняття, на якому був також генерал Капустянський, голова міста Трохим Бригадир, Роман Бжеський і інші, і ще інші.
І залишили ми родину бабуні аж 12 січня. Появився Трифон, почав гріти зовсім замерзлого Фіята, спочатку здавалося, що нам не пощастить привернути його до життя, але в остаточному він все таки попустив і почав бурчати.
Але вийшла конфузія. Коли ми впакували на нього всі наші харчові блага, для генерала Капустянського не знайшлося там місця. А він конче хотів з нами їхати. І справа була тут не тільки з місцем, але й тонажом. Трифон безпорадно заявив, що наш мотор такого наладовання не потягне.
Пропонувались різні компроміси, але генерал не здавався. Він готовий на деякі жертви, він годиться бути замурований геть мішками і сидіти між ними, як мумія, але він все таки хоче їхати. І ми рішились йому поступитись. Ми втиснули його між продуктами і рушили, на волю Божу, в дорогу.
Та не заїхали далеко. Зараз тут на Широкій вулиці Трифон зупинив спокійно машину і недвозначним тоном сказав: — Панове! Як собі хочете, але з цим вантажем ми не поїдемо. Ресори вгинаються до самої землі, а мотор ось-ось зірветься.
— От мені ще герої, — казав генерал. — Та ж це війна. Видержить.
— Не видержить, пане генерале, — казав Трифон.
— Тоді за борт з баластом, — казав генерал.
— Як воєнна людина, пане генерале^ ви добре знаєте, що значить для армії постачання, — обізвався я.
— Ну ж мені і герої. То виходить, що одинокий зайвий баласт це я. І ви конче заповзялись мене тут кинути. А у мене там справи, — сперечався генерал.
— Не покинути, а зробити тільки невеличнкий маневр. Як що цей паш віз щасливо довезе нас до Рівного, ми готові вислати вам його назад вже завтра рано. Чи згода, Трифоне? — розважав я. , ,
— Згода! — відповів Трифон.
Для маневрів не було більше місця і генералові пришилось здатися.
— Тоді знаєте що, мої герої, — казав він з ноткою огір-чення. — Ви з Богом їдьте, а я вже якось знайду до вас дорогу сам. Без вашої машини.
І він почав вилазити.
— Пане генерале. Даруйте нашу неспроможність. Нічого в цьому особистого, — казав я.
— Ну, ну, герої! Допобачення! — сказав він вже на хіднику у своєму кожушку з піднятим хутряним коміром. І махнув нам рукою.
— До скорого побачення, пане генерале! — відповів я і машина наша рушила. Мені було шкода старого, але не було іншої ради. Харчі були для нас тоді першорядною справою і вони диктували нам свої умови.
Ми їхали дуже обережно, темпом волів. Був мороз, небо затягнулося хмарами, біля Дубна почав падати сніг, а коли пару годин пізніше ми в'їжджали до Рівного — сніг пустився дергою і все довкруги затягнулося сірою гущою, у якій машини сновигали, як привиди. Я був все таки вдячний Фія-тові за його витривалість, а головне його механікам в міській управі, що були переважно з військово-полонених і знали своє діло дуже добре. Але надалі Трифон заявив рішуче, що більше він цією машиною нікуди не поїде... Я ж думав про Київ, що одначе боявся в голос сказати. З надією, що станеться ще якесь чудо, особливо,, коли я ще раз полюбезничаю з майстрами авто-майстерні міської управи.
А вдома несподіванка. Застав Бжеського, який умудрився скорше прибути сюди, ніж ми домовились. А головне: він мав намір у мене оселитися. Маючи вже одного високого гостя, я почав побоюватися, що моя мала жилплоща такого навантаження не видержить. Отже, прощай, моя самота! Моя поезія! Моя музика...
А на другий день ще одна напасть. Не дивлячись на снігопад, на моє подвір'я в годинах ранніх, заїхали залубні, запряжені парою міцних коней, якими управляв закутаний в кожух по самі вуха, друг мого дитинства, сусід з Дерманя Архип Бухало. Який з місця заявив, що він приїхав забрати мене до Дерманя. На Щедрий вечір. Де чекає на нас чи не ціле Запоріжжя.
Заносилось на катастрофу, я ледве видержав Різдво в Тилявці, а тут ще й це. Але Архип не давав пільги. Ось тільки попасемо коні і в дорогу. До вечора маємо там бути.
Отже, відклику не могло бути. І єдине, що мені пощастило зробити для усправедливлення цієї ситуації, це заполу-чити до цього Івана Шеккера з його Лейкою та зробити там серію знимків. На що він охоче погодився, пам'ятаючи минулі наші поїздки до тих дулібів з їх гостинами, якими не слід легковажити.
Ми закутались в кожухи, всілися статечно до саней і вирушили в засипаний снігом простір.
І, як сказано, зима цього року була примхлива. Морози раз-ураз налітали твердими ударами. Було досить снігу, а оце під Різдво насипалось його ліктів зо два. І як бачить око, все довкруги було ним завалене.
А там у тих далечах були фронти і на них мільйони людей, битих хугою, борюкалися в смертельних обіймах за посідання цього простору. Замітало снігом цілі полки, потягами везли приморожених. На цих днях наша газета містила пропагандивні звідомлення, як то люди Берліну складають для війська теплий одяг. "Німецький народ зібрав для своїх вояків на фронті 2.958.158 футер та іншого футряного одягу, 492.766 вовняних, плетених светрів, 5.956.337 шаликів, 7.781.711 скарпеток, 6.862.828 іншого теплого убрання, 1.485.215 футля-них покривал". Ця докладна статистика хотіла сказати тим, що могли сумніватися, про жорстокість простору, до якого вислано їх чоловіків, які пішли туди, щоб його підкорити, або згинути там навіки.
Ідилія, що й казати. Фронти загрузли. Через Здолбунів їдуть засипані пургою вантажні потяги. Туди їдуть здорові, червонолиці, молоді люди — назад поторощені півтрупи. Ой, ні! Не туди ви, голубчики, потрапили. Не вийде це вам на здоров'я.
Але ми з Архипом та Іваном їхали тепло. Коні бігли бадьоро. Страждав хіба Іван, який не міг на вітрі закурити, але це до нас з Архипом не стосувалося. Під вечір, коли починало смеркати, ми вже прямували затишними долинами Лебедщини, попри місце, де був колись наш маленький хуторець, далі лугами попри манастпр і так до самого взгір'я, де оселилося наше "Запоріжжя".
Тут було вже затишно, пам'ятаю, тут було завжди затишно, коли віяло із заходу. Вітер шумів верхами старих дубів, та берез, та ясенів, але при землі був ласкавий затишок, що мені завжди подобався.
А коли приїхали "на Бухали", там вже чекало на нас багато нашого народу. Іван Іванович відразу пустив в хід свою Лейку, намуштрував дівчат та хлопців, щоб йому позували і почав блискати блискавками селітри, викликаючи в дівчат зриви реготу. — Ой, засліпив мені очі! Веселі, здорові, повнощокі, в кожушках, пов'язані теплими хустками і притрушені снігом молоді люди, які сміються зі всього просто, бо їм весело. Бо їм хочеться сміятися. Що їм зима, чи сніг, чи мороз, їх щоки рум'яні, їх очі блискучі, їх сміх дзвінкий.
А там і за столи, зі Щедрим вечором, як колись, пам'ятається, засипані "житом, пшеницею та всілякою пашницею", та притрушені сіном з препишним дідухом на покуті... Колись, було, щедрували під вікнами, а на другий день "посипали" по господах, — "Роди, Боже, жито, на новее літо", щоб було і з води, і роси, і тепер, і завжди, і во віки вічні. Така жива, свіжа, пахуча містерія землі і неба.
Приємно бувати на місцях, де родились, жили і вмирали твої предки. Де все освячене їх невмирущим духом і згадкою.
На другий день ми обійшли з Іваном Івановичем наше поселення, на всьому лежала груба верства чистого, пухкого снігу, все так і просилося на знимок і він наробив їх спору кількість.
А закінчили ми цей день але на другому кінці села, на кутку Залужже, де ми кінчали наш Щедрий вечір співом щедрівок та частувалися такою вишнівкою, що ніяка Малага не може з нею рівнятися.
Тожто додому, до Рівного, нас віз Семен за гарної, ясної погоди і веселого сонця, яке заливало своїм сяйвом розлогі білі поля, покриті грубою верствою снігу. Десь біля Басового Кута наші залубні заточилися на рівній дорозі і кокетливо, з театральним ефектом, перекинулись до придорожнього рову, висипаючи нас у холодні обійми снігового пуху. Було багато сміху, а зразковий майстер візницького мистецтва Семен, не міг вийти з дива, як це могло з ним статися.
А вдома нас зустріла Віра Шеккер з такими драматичними обіймами, ніби ми, з її шановним мужем, вернулися з полярної експедиції і не бачилися міленіум. До цього долучився і редактор Бжеський, і генерал Капустянський, який щасливо вернувся з Кремянця, і ми всі разом розпили пляшку залужської вишнівки, яку нам дали на дорогу. І вийшов гарний бенкет, яким командувала нова моя господиня Дуня Струк — великий майстер таких церемоній.
Другого за чергою дня я вже урядував у своєму редакторському кабінеті, приймаючи інтересантів "Від год. 10 до 12" і враз, дуже несподівано, ввалився до мене здоровенний німчура в уніформі порядкової поліції в ранзі майора. Я вже хотів було зчинити тривогу, коли враз чую російською мовою: — Здравствуй, Улас!
Свят, свят, свят! На хвилинку я отетерів.
