На коні вороному - Самчук Улас
З цього витворилась хвороба його шлунку, яка завчасно обірвала його життя, а до того він набув дошкульну неврастенію, яка висловилась в його "Щоденнику", де він хотів "одверто" сказати про всі болі, які його мучили і де він не міг рівноважити своїх почуттів. Тому й постала така разюча різниця у вислові його, скажемо, "Вертепу" і його "Щоденника"... І прийде час, коли не лишень літератори, але й психологи займуться дослідженням цієї делікатної психологічної проблеми, того, взагалі, невростенічного часу.
А поза цим, ми з Танею робили окремо мандри по Києву, а в тому відвідали наймолодшого Кричевського — Василя, сина Василя Григоровича, з його дружиною і дочкою, які жили на вулиці Львівській. Всі вони художники. їх стихія — малярство. Творчі, цікаві, талановиті... Ми набули в них одну картину — Миколаєвська вулиця Києва, виконана ґуашом. Яка збереглася в нас до часу, коли пишуться ці рядки. Як одна з пам'яток по Києву.
Таня відвідала також Прахових, з якими збереглись у неї певні дальші взаємини. Без ворожости і без дорікань. Y тій родині подібні явища сприймалися "по людськи". Без розпачливих жестів і великого гамору.
І, нарешті, в суботу 18-го липня, ми розпрощалися з нашими друзями — Аркадієм Любченком і його мамою. Наш автобус відходив о годині 8-ій рано, за браком візників, ми мандрували до Хрещатика пішки за гарної погоди, обтяжені пакунками книжок, картин, всілякої антики, набутих в комісійних крамницях. Нас проводив Аркадій. Прощаючись з ним, ми, як годиться друзям, міцно розчоломкались. — Шкодую, що не можу їхати з вами, — казав він на прощання. Хотілося б трохи провітритись. — А от одного разу, сідайте до цього самого автобусу разом з вашою мамою і приїжджайте до нас. Будемо дуже раді, — відповідали ми на це. Він обіцяв, але його обітниці не судилося сповнитись.
їхалссь гарно, вигідно, спокійно, а під вечір, біля години п'ятої ми були знов у нашому легкому, веселому, соняшному мешканні з великими вікнами, що виходили на город і парк. Втомлені, але вдоволені враженнями Києва.
Наслідком цієї подорожі, моя машина "Орґа" зацокала з особливою фурією, з чого постала серія репортажів з десяти фейлетонів під загальною назвою "В світі приблизних вартостей", які опісля друкувалися в 120-ти газетах по всій Україні. І перший з них, під заголовком "Pax Bolschevia" починався так: "Я щойно вчора вечором повернувся з Києва. Був утомлений, напханий, мов дорожня валіза, враженнями, надхне-ний Києвом з нап'ятими до відмови нервами. Сьогодні, після ночі відпочинку, до мене приходять, мов верблюди до оази, думки і кожна з них домагається вислову. Довкруги мене привезені речі. Книги, картини, збірки поезій, томи прози, а поміж тим, ось просто перед очима на письмовому столі, оригінальна фотографія людини, яка 1933 року, 13 травня, ввігнала собі в лоб кулю. Це Микола Хвильовий.
За відчиненим вікном гарне, повне, соковите літо. Бачу чоло Хвильового і бачу густу зелень огороду, над якою в'ються мотелі, як також бачу похилу від тягару врожаю розчервонілу вишню. І чую, як старанно та запопадливо, наспівує збоку якась пташина.
Хотілося б висловити все. І збірку поезій Сосюри, і картини Кричевського, і папір мого совєтського бльокноту, і... чоло Хрильового. І все, що нас оточує, і що так чи інакше, компонує цю суцільну в'язанку життьової цілости".
Забагато думок, забагато вражінь і замало часу для їх впорядковання. Писалося експромтом без особливої обробки. "Пакс Большевія", "Куда ви єдітє", "Звягель", "Омега", "Пітомнік на вулиці Фундуклеєвській", "Самий ловкій доставала і Панч Петро", "Товариш Ніна", "Відповідь Ніночці", "Совєтська віра та її гріхи". В'язанка думок, вирваних з гарячої дійсности, висловлених в поспіху.
У Києві, у Рівному, по шляху між ними, було тоді ще мирно і безпечно. Але по селах, по лісах, по віддалених за-кутинах, починало вже наростати інше наставлення. Ось приходять селяни з Дерманя і просять допомогти їм визволити з табору їх дочок, яких силою вивозять на роботи до райху. Розуміємо їх турботи, але як цій справі зарадити? Йти до тих урядів і робити інтервенції — безнадійна справа. Залишається нелегальщина. Йдемо до великого, обнесеного колючим дротом табору на передмістю, де зібрано кілько сотень дівчат, призначених до "ясиру" німецького, викликаємо дівчат до найдальшого кінця загороди/ вичікуємо, поки відійде вартовий, піднімаємо дроти і троє дівчат виходять на волю.
Ця тактика поведінки практикувалася тоді дуже широко. Опозиція, несприяння, саботаж на кожному кроці. Ось нас з Танею, Галина Варварова і Харитя Кононеко, намовляють їхати до Голоб на свято відкриття пам'ятника героям визвольної боротьби. Своєрідна подоріж потягом через Цуманські ліси, де вже кожна станція обнесена валами і колючим дротом, як фортеця. Потяг тягнеться волячим темпом і до Голоб прибуваємо з шестигодинним спізненням. Все це вже наслідки зміни настроїв. Надходить відлив припливу.
ОСТАННЯ ГРАНИЦЯ
Шлях степам у широкі світи І мости безконечно високі.
Терень Масенко
Y недовзі судилося мені перейти ще одну останню границю на схід. За чергою четверту. На цей раз нею був Дніпро. На днях я дістав листа такого змісту: "Ми тут робимо чималі розшуки за українськими письменниками і маємо гарні успіхи. Доктор Паєр побував у Полтаві і йому пощастило встановити там 27 молодих українських письменників, з якими він мав розмови. Частинно він навіть привіз із собою певну кількість манускриптів. Коли ж ця справа досягнула такого розвитку, я думаю, що було б дуже добре, коли б Ви, по можливості скорше, могли прибути сюди і помогти нам з тим матеріялом розібратися до першого числа нашого журналу. Також і проф. Петров дуже хотів би з Вами познайомитись і обговорити ці справи. Можливо, Ви могли б привезти з собою дещо з Вашого друкованого до-рібку, щоб ми могли познайомити з ним ширші кола тутешнього громадянства. А, можливо, також, що можна буде організувати Ваші авторські виступи у Полтаві і Харкові. Сподіваємось, що пан Apio дозволить Вам зробити цю подоріж і допоможе Вам виробити для цього відповідні папери. Із сердечним привітанням, — Ваш Ф. Вайс".
І що мені після цього залишалося робити, як не пакувати наплечника і збиратися знов в дорогу? Я вдався до Apia. Той, не гаючись, забезпечив мене залізними документами ДНБ і з Богом.
Y п'ятницю 7 серпня, о годині десятій вечора прощання з Танею, а годину пізніше, я вирушував довжелезним, набитим воїнством, потягом в далеку путь сходу, з тим, що мій дозвіл цієї транспортації сягав тільки границі Дніпра, де кінчалася територія цивільного управління, а там далі на військових теренах, я вже мусів давати собі раду, як прий-деться.
На цей раз, це для мене вийняткова подорож, дарована мені долею раз на все життя. Одягнений у спортову куртку кольору хакі, чорні, ще з Кракова, рейтузи, такі ж краківські чоботи з високими халявами, з фотоапаратом "Цайс-Ікон" черезпліч. За плечима невеликий наплечник і це все. Хотілося бути легшим, мобільнишим, свобіднішим.
"Бо, як ти відходив, то мені здалось, що ти десь зник V темряві. Ніч, твоє "з Богом" і тебе нема — це наближалося до чогось нереального", — писала мені тоді Таня до Харкова. Це справді наближалось до нереального. Це був дивовижний випадок, що хотів, проти волі всіх сил, що влада-рять над моею батьківщиною, щоб я хоч частинно міг бачити ту землю, для якої я приречений бути письменником. Я їду потягом, складеним з вагонів чи не цілої Европи. Біля мене багато чужих людей. Звідки вони і куди їдуть? І що хочуть там знайти? Везуть теплі речі, високі чоботи, дорожний посуд, ловецьку зброю. Вони вибрались на завойовання простору. Вони переповнені надіями здобичі. Вони чули про цю землю з пісень хору "Донських козаків", вони читали про неї в романах Толстого. Вони їдуть "нах Руслянд" з такими містами, як "Бердіш'ев, як Козятіін, як Шарков", щоб там управляти, командувати, наводити порядок, буДувати дороги, регулювати ріки. Це представники Центрального Господарського Банку з двома мільярдами рудо-зелених "карбованців", Товариства управи тютюну, Товариства експорту-імпорту, Товариства продажу будівельних площ, Товариства управи волокнистих сирівців... Ітд, ітд... І всі ті товариства ("Ґезельшафт міт бешренктен Гафтунг") вже почали свою роботу. Вони вже будують нові дороги, нові мости, нові залізниці. їм потрібно виробництва, багато виробництва, бо ж то їх фюрер у своєму "Вол.фшанце" в Ост-Пройсен мав сказати, що "ми цю занедбану країну за двадцять років обернемо у рай па землі".
Отже ті люди вже їхали той рай здійснювати. На ранок цей потяг був біля Фастова, далі він повернув на Білу Церкву, на Миронівку, на Городище.
Ввесь цей день 8 серпня я провів в розмові з землею Хмельницького, Марусі Богуславки, Шевченка. Навіть, хай це через вікно потягу. Інколи той потяг зупинявся. Тоді підходили до нього українські жінки в обшумілих одягах з котиками, які вимінювали у німецьких солдат хліб, мило, цигарки за свіжу огородину й садовину. Інколи їм щастило дістати якусь чоколяду і верхом їх щастя вважалося дістати кусник якоїсь матерії. Солдати натомість ласували їх огірками, яблуками, грушами, помідорами. Вигляд тих жінок і тих їх дітей — босих і мало не голих наводив багато думок, що їх годі було нараз сказати.
Щоб доїхати до місця останньої зупинки на Дніпрі, потребувалось ще однієї ночі зі спанням, сидячи поміж солдатськими мундирами, а вже в неділю рано-раненько, десь біля шостої, 9-го серпня, потяг обережно наближався правим берегом до міста Крюкова і тут зупинився. Пильний, точний військовий жандарм з великою бляшаною коцюбою на грудях, не дозволив мені їхати ані метр далі, дармащо мені треба було переїхати лишень через міст на лівий берег до міста Кременчука.
А тому я висів з потягу і залишився на станції Крюків. З наміром потелефонувати до уряду пропаганди в Кременчуці і дістати дозвіл на перехід через ріку.
Але було ще дуже рано, уряди ще не урядували, а тому я мусів чекати. Тут таки на станції... Маючи досить часу на спостеретження й роздуми. Що це таке Крюків? Пам'ятаєте у Шевченка в одній повісті с таке місце: "Жив в місті Крюкові (що за Дніпром, насупротив Кременчука), — так у тому місті Крюкові, жив багатий, незчислимо багатий чумак Роман.
